- У своїй царині ти мусиш бути царем і богом, тут твоє царство, в цій майстерні. Якщо з’являються сумніви: а що зробити? а як? – то взагалі треба кидати цю справу.
Нещодавно у Львівській Національній Галереї Мистецтв експонували проект «Пустоти» двох львівських митців – Андрія Сагайдаковського і Андрія Боярова. ZAXID.NET пропонує своїм читачам інтерв’ю з кожним із них.
Почнемо з Сагайдаковського (народився 1957 року у Львові). 1979 року він закінчив архітектурний факультет Львівського політехнічного інституту, навчався приватно у Карла Звіринського та Романа Сельського. Був учасник багатьох міжнародних проектів (Варшава, Париж, Регенсбург, Київ, Львів, Перм). Персональні виставки відбулися у Варшаві, Львові, Києві, Дніпропетровську. В 2012 р. став лауреатом премії Першої Київської ARSENALE в номінації Відкриття ARSENALE 2012.
- Чи Ти не шкодуєш, що не став архітектором?
- Ні, не шкодую. Батько, архітектор, сказав: «Ти закінчи – і роби, що хочеш». Ну, я й закінчив. Я навіть радий, що не був зв’язаний з інститутом прикладного мистецтва. Мав дотичність, але в тих тусовках не брав участі. Син Карла Звіринського, Андрій, вчився зі мною в паралельному класі, і ми з ним колєґували. Я часто до них додому ходив, рисунки приносив, Карлові Йосиповичу показував. А потім вже більш серйозно запитував порад.
- А як зустріч із Сельським відбулася?
- А то завдяки іншому колезі – Ґенику Середі. Його батько був близьким приятелем Сельських, вони разом по Карпатах мандрували. Як набиралося картин, я домовлявся з Романом Юліановичем, коли можна було б до нього прийти в майстерню на Академічній, десь раз на місяць. Він ніколи не втручався: чому Ви то малюєте, а то – ні. Пояснював чисте кольорознавство – яка фарба з якою лягає і який у тому сенс. То дисциплінувало. Якось приніс я до Сельського книжку Від Гогарта до Бекона і кажу йому, що від Бекона мене всього трясе. А він мені у відповідь: «Я минулого року їздив до Кракова і бачив там велику виставку його робіт, серії портретів. Андрію, я не розумію того». Він був розумною людиною, казав: «Ви знаєте, що кожен художник має свою стелю, я, напевно, не з тої епохи людина, я ту стелю пробити не можу».
- А Ти свою стелю чуєш, чи ще ні?
- Може й чую. Я, наприклад, не повністю сприймаю нові технології, у них певна спекулятивність є, хоча все мистецтво – спекулятивне. Для мене картинки, які рухаються, – це вже є «похоронка». Вони дублюють реальність, а я не бачу потреби в тому.
- Ти спочатку побачив твори Бекона у репродукціях?
- Так, а потім вже в Москві потрапив на його величезну виставку. В нього – страшна енергетика. Він – чаклун свого роду, ним перехворіти треба. Тоді на виставці лише дві дєвушки ходили та хіхікали. Там в самий раз розридатися в істериці, а вони сміялися!
- На «Пустотах» також небагато відвідувачів… Львів вісімдесятих, застій, наскільки Ти був включений у політичні рухи?
- «Ні в какіх партіях нє состоял». Політика – то ще гірша спекуляція, ніж мистецтво. Що від мене залежить – то роблю, кожного разу ходжу на вибори.
- Розкажи ще про знамениту виставку «Дефлорація» в музеї Лєніна 1990-го.
- То вже у повітрі відчувався кінець «совка», а Жора Косован, що мав тоді галерею на вул. І. Франка, знав директора музею Лєніна, і каже: «Давайте, пацани, щось замутимо». Ну та й взяли, та й замутили, все самі монтували. Думали: як же то назвати? Та що тут думати? – Дефлорація, та й здефлорували приміщення.
- Тобто у вас був такий чоловічий підхід до цієї справи?
- Ну типу того.
- У Твоїх роботах завжди «працює» текст, чи це йде від ікони?
- Частково від ікони. В 90-ті мусів іконки малювати і продавати, бо тяжкі часи були. Був і конкретний поштовх, з нудоти малював раз електричну розетку. Взяв кусочок полотна, ту розетку обгорнув, прибив ще цвяшками, емульсійною фарбою перекрив – вона об`ємна стала, мов скульптура. Хтось зайшов до мене і питає: «А що це?», я і написав: «розетка», щоб не переплутали. Одного разу з приятелем поїхали в село Вислобоки, де він церкву реставрував. А там – геніальні речі, просто на старих балках живопис і тексти, Страсті Христові. Якийсь народний умілець намалював потічок, хвильки, на колінах стоїть Ісус Христос і там чорненьким акуратно написано: «Христа трутили [кинули] до річки».
- То Ти – традиційний український художник?
- Не знаю.
- Ти часом пишеш від руки, і має значення почерк, а часом робиш трафарети. Як вибираєш?
- Так. Використовую трафарети, коли має бути щось безсумнівне. «Завтра будемо щасливі!» – мусить бути трафарет. «Дивись! Не заблукай» написано рукою, тут на двоє бабка ворожила.
- «Кущ під дощем» – то сто відсотків під дощем? Не задумуєшся пощо? нащо?
- Тут – сто відсотків. Як вже починаєш задумуватися – кидай цю справу.
- Хід, який став Твоєю фішкою, – старі килими. Ти пояснював, що він був зумовлений скрутними 90-ми, коли не було на чому малювати. Зараз вже ніби є?
- А мені подобається, я вже звик. Я чую матеріал.
- Перед Тобою – подертий старий килим, як Ти бачиш те, що на ньому має бути?
- Спочатку – поштовх. Потім знаходжу килим відповідний, або – навпаки.
- Тобто Ти спочатку уявив «Напівбога»?
- Так, я хотів здоровенного «героя» намалювати.
- А ця дірка, що там в середині?
- Ну, вона там сидить як у рідній хаті. Люди то можуть не сприймати, думають – самодурство. Завжди кажу: «Я є альфа і омега». У своїй царині ти мусиш бути царем і богом, тут твоє царство, у цій майстерні. Якщо з’являються сумніви: а що тут зробити? а як? – то взагалі треба кидати цю справу.
- А ти нищив свої роботи?
- А як же ж.
- А чому, бо сумнівався?
- Тому і нищив.
- І що, так класично різав?
- Ні, зібгав – і до смітника.
- А міг би ще інсталяцію зробити…
- Ні, інсталяцію треба робити з якісних робіт. А непотріб я собі на смітнику найду.
- Виходить, мистецтво для Тебе – гра і дуже серйозна річ водночас…
- Ну чекай, «грати треба серйозно», так, як діти бавляться. Якщо хтось валяє дурака, його виганяють, бо діти цілком на серйозно грають, це не є кривляння.
- Наше життя – це також гра цілком на серйозно?
- Так.
- А сенс?
- А який сенс без гри? Як Ти мені на це питання даси відповідь, то я Тобі відповім на твоє.
- Назву «Пустоти» Ти запропонував…
- Пустоти – це є можливість. Де є пустий простір, там його треба берегти, бо він таким заповнюється... Пустоти зараз на вагу золота.