Нарешті сталося - великим надзусиллям та невичерпною волею Віктор Андрійович Ющенко огероїв Степана Андрійовича Бандеру! Це державне визнання, і в доповнення до народного визнання Президент зробив щедрий жест на шляху перетворення України в українську державу.
Насправді ж Віктор Ющенко вчинив як вмілий політтехнолог - він укинув костомаху для фіналістів президентської кампанії – тепер за реакцією чи Тимошенко, чи Януковича людям простіше буде визначитися! Янукович, швидше за все, скасує цей Указ Ющенка, як, напевне, й Указ щодо Шухевича-батька. Під простим приводом – нагороджені не були громадянами України. Тобто країни-спадкоємиці УРСР. Така гіпотетична можливість закладена в самому положенні про нагороду. І перед другим туром це яблуко розбрату має каталізувати електорати обох фіналістів.
Це сильний хід – адже якщо Ющенко говорить про ймовірність свого повернення на перші ролі в політиці, то ця ймовірність можлива лише за Януковича. Двом Вікторам в одній політиці не вміститися. Тому за хаотичністю заяв і проскакують у Ющенка такі суто технологічні жести.
А тепер про етику. Фактично, під час академії до Дня соборности в Національній опері Віктор Ющенко повторив „подвиг” Олександра Мороза, який, програвши 1999 року президентські вибори, без зайвої манірности просто обізвав людей баранами. Ющенко висловився делікатніше – він обізвав людей просто малоросами, ще й зацитував при цьому Лесю Українку. У системі його риторики це ні менш, ні більш те ж саме що й обізвати людей баранами. Тобто стоячи на Майдані за Ющенка! - ці люди ще були українцями, але тільки піддали сумніву святість Віктора Андрійовича, котрий беззвітно „попользував” собі вдосталь це стояння, зразу ж перетворилися на малоросів. Позавчорашні хахли, вчорашні українці, і нинішні малороси – стомившись від Ющенкового неробства і сибаритства, люди були принижені лише за те, що виправили власну помилку.
якщо Ющенко говорить про ймовірність свого повернення на перші ролі в політиці, то ця ймовірність можлива лише за Януковича
Перший висновок: нагородженням Степана Бандери званням Героя України Віктор Ющенко фактично призначив себе Степаном Бандерою сьогодення. Монополію Ющенка на лідерство в націоналістичному та правому спектрі на найближче десятиріччя похитнути нікому не вдасться. Це фактично ідеологема „відходу–повернення” перекладена на українські реалії. Але відходити треба з кимось – оцінімо перспективні характеристики тих, на кого він опирається сьогодні. Це люди вчорашнього дня! Як це не прикро, але це правда. Перед обличчям нових викликів ці люди безсилі, а з тим шлейфом суперечностей, що залишається за Ющенком, перспектива не проглядається. Тож знову до етики.
Насправді нагороджувати Бандеру треба було ще рік тому, до столітнього ювілею. Тепер, після провалу на виборах, у цьому сюжеті з нагородженням напрошується фраза про те, що „патріотизм – останній прихисток негідників”. Жорстоко? А хіба не жорстоко, цинічно й безвідповідально кидатися іменем Бандери в таких ситуаціях. Після нагород Героя Зубцеві, Симоненкові тепер і Бандері потрібно урівнятися з Литвином, Засухою і т. д. З легкої руки Віктора Андрійовича. І варто врахувати все те ж положення про нагороду. Фактично в руки Януковича вкладається потужний інформаційний подразник для західноукраїнського виборця. Хіба що в людей вистачить волі й згуртованості не пустити Януковича у владу. Адже Янукович терпітиме лише до першого ж власного конфузу у президентському кріслі. А потім прекрасно і легко зліквідує указ Ющенка. Та ще й криком – получай фашист гранату!
Монополію Ющенка на лідерство в націоналістичному та правому спектрі на найближче десятиріччя похитнути нікому не вдасться
До речі, історія з нагородженням Бандери накладається і на іншу, теж доволі праведну і важливу, історію з осудом Сталіна і ко. За Голодомор! Подія – суперважлива! Її по-справжньому почули в Євросоюзі. Навіть більше, ніж в Україні. А за виборчою тріскотнею ця глобальна подія затерлася в інформаційному вирі так, що „маленький українець” навіть не встиг оцінити форматності й глобальності цієї події. Чому Ющенко так і не зміг розіграти власну інформаційну карту в доленосних управлінських кроках? Та тому, що він по-справжньому так і не зрозумів цінності займаної посади і її можливостей. На жаль! Але й дякувати ми йому будемо довго і по-справжньому. Хтось за надію, хтось за нові можливості, а хтось і за втрачені шанси. Якщо останніми кроками на посаді він власноруч не поставить на нашій пам’яті тлустого хреста.