«Андрогін»

Пропонуємо увазі наших читачів уривок з роману Володимира Єшкілєва про Григорія Сковороду (робоча назва «АНДРОГІН»).

Передмістя Львова, 11-12 березня 1751 року.

Серед трактирів-гербергів, які, немов поганки, обсіли Краківській шлях, заїжджий двір «Під кляштором» вважався одим із найчистіших і найдорожчих. До ціни пансіону тут входили послуги невеликого загону охоронців, які при потребі перевіряли глейти, відганяли злодіїв та вгамовували надто шумливих постояльців. Тому у пивній залі того поважного гербергу не було чути п’яних сороміцьких співів, а гості не боялись трапезувати тут разом з родинами.

Того вечора у пивній залі зібралось аж три компанії. За найбільшим столом насолоджувалась смаженою бараниною, валаськими горіхами і пивом купецька сім’я. У темному кутку гомоніла про свої гешефти зграйка гебрейських бачмажників, а під вікном вели вчену бесіду двоє молодиків невизначених на око чинів і покликань.

• Так ви, Григорію, все ще сподіваєтесь побачити у Львові екзорцизм? – запитав співрозмовника світловолосий молодик.
• Мені не вийшло побачити цього у Пресбурзі, - відповів темноволосий. – Тамтешній біскуп офіційно висловив недовіру до міського екзорциста і заборонив йому дбати про біснуватих.
• Біскуп мав рацію. Сучасні люди не вірять, що сатана є персоною. А виганяти з людського тіла абстрактне поняття якось не випадає. Ви не згодні?
• Ні, кавалере, не згодний, - Григорій поправив шкарлатну подушку, яку підклав собі під поперек. – Тим більше, що у двадцять одному правилі «Ритуалу вигнання диявола» від тисяча шістсот чотирнадцятого року чітко й недвозначно вказано, що впевненість у присутності демона не є обов’язковою умовою для здійснення екзорцизму.
• Тобто вас цікавить саме дійство? Спектаклюс?
• Вважайте, що так.
• Самі не пробували писати пієси?
• Колись може й спробую, - посміхнувся Григорій. – До речі, ви, Зормозе, учора обіцяли розповісти про знамениту пожежу у Санкт-Петербурзькій Академії. Такий спектаклюс максимус, як на мене, є цікавішим за якесь там вигнання біса. Справжня пригода віку сього.
• Пригода ізрядна, тут з вами важко сперечатись, друже. Хоча до минулорічної московської пожежі їй, кажуть, далеко. Погоріло в Академії немале число книг анатомічних, галерея з речами сибірськими і китайськими, готторпський великий глобус, оптична камера і канцелярія з паперами старого щура Шумахера. Я на власні очі бачив, як пішов з димом славетний глобус. Це, брате Григорію, скажу вам, була знатна ілюмінація. В тому глобусі професор Крузіус ховав пляшки з медовухами і виморозками. Він заховав там з півсотні великих товстостінних бутлів. Знаєте, напевне, у такому шклі хіміки тримають міцні отрути і кислоти. Як ті бутлі почали вибухати! Слово честі, друже: турецькі бомби над Каменецькими куртинами не вибухали з таким сатанинським гуркотом. Навіть у Римі під час весілля небіжа кардинала Урбіно, фойєрмейстерам не вдалось влаштувати таких вухоламних вибухів. Чи бачили ви колись справжню велику ілюмінацію?
• Шість років тому, коли імпертатриця приїжджала до Києва на прощу. Тодішньою ілюмінацією завідував фойєрмейстер Йоган з Дрездену. Славний був майстер. Йому добре вдались вогняні вихори і зірчані куполи.
• Над палаючою Академією зірчаних куполів я не бачив, але вогняний вихор піднявся вище від шпилю Петропавлівського собору. Такий був вихор, що шматки даху, немов пекельне птаство, летіли аж до Сіверсівської верфі. Там усю ніч поливали водою ребра недобудованих шнав. Згоріла також ціла Кунсткамера, яку ми з Ломоносовим намагались порятувати. Дарма. Майже все згоріло. Я власноручно виніс з вогню опудало якоїсь двоголової почвари. Кажуть, що те опудало Петро Великий свого часу виміняв на стофунтову малахітову брилу. У почвари вже із обох пащ йшов дим, коли я її виніс на першпективу й покропив водою. Завдяки цій пригоді я навіть потрапив до «Відомостей». Здобувся, так би мовити, на золоту посмішку слави. От лише моє прізвище перебрехали. Нарекли вони мене у тій циркулярії «мандрованим мальтійським кавалером Загромозою». Як воно вам? За-гро-мо-за! Якось незручно входити до анналів людства під таким гарматно-громовим іменем.
• Нам не завадить ще по одному, – Григорій похитав порожньою пивною гальбою. – Тим більше, що тутешні ізманатчики нарешті навчились варити пиво не гірше від пресбурзького.
• А я б не порівнював, - не погодився кавалер. – До пресбурзького цьому ще далеко. Але пити можна.
• Коли й наступні кухлі було випито, кавалер наблизив своє обличчя до обличчя Григорія і стишеним голосом сказав:
• Я чув, що майстер Пафлагонець запропонував вам вступити до братства. Я цілковито підтримую таке його рішення і хочу, щоби ви про це знали.
• Я вдячний за довіру, кавалере, але ще не відчуваю себе готовим. Людина, як той знаменитий Колькотар старих  алхіміків, має пройти через всі необхідні стадії, щоби у визначений час перетворитись на істинне золото. Не можна перестрибувати через стадії.
• Дуже метафорично, - посміхнувся кавалер. – Ніби відмова, а ніби й не відмова. Але ж хтось має принести Світло у степи Тартарії.
• Тяжке сіє ярмо.
• Але ж міцні рамена.
• Маю переконання, що люди дарма вважають ніби для заснування чогось позитивного треба брати на себе якийсь тягар або ж проходити важке випробування. Погодьтесь, кавалере, така філософія більше пасує вислюкам та іншій примученій худобі. Для заснування чогось важливого міцні рамена не потрібні. Засновувавати треба через розпруження волі, смирення і священне мовчання, а зовсім не за допомогою героїчних виправ. Так нас вчать святі афонські старці... Але як би там не було, я вдячний і вам і Пафлагонцеві, - Григорій поклав на стіл монетку. – Тепер мушу йти. Маю ще справи.
• Вже глупа ніч, друже. Я б не радив у такий час мандрувати гостинцями.
• Навіть мордирі погидують нужденними барваками бідного школяра, - тихо промовив Григорій, вклонився кавалерові і попрямував до виходу.

Зормоз критично подивився услід довготелесому Сковороді. Він краще за інших знав, що від нічних розбишак ані дирява кишеня, ані заплатана свита не рятують. Навпаки, їхнє розчарування може легко перетворитись на кинджальне лезо, застромлене між ребра подорожнього.

«Хоча, він може мати рацію, - вирішив Зормоз. – Таких, як він, параклітів охороняють вищі сили. Було б дивним, якби було інакше. Це ж не логічно послати в наш страшний світ мрійника і залишити його тут без захисту. Зовсім не логічно. А Великий Будівничий у всі епохи вважався абсолютним джерелом логіки».

На порозі гербергу Григорій на хвилину затримався. Холодне повітря миттєво знесло гіркуваті пивні памороки. Свідомість знову стала ясною, а зірки над його головою вибудувались у систему дороговказів.

«Зірки - це добре, - його думки від вищих матерій повернули до старої стежини, - Якщо на небі зірки, значить, там немає хмар. Значить, там не збереться сила для народження вбивчої вогнички».

Він рушив до Львова. Охоронці трактиру проводили його здивованими поглядами. Гостинець був порожнім, а виття зголоднілих вовків було надто далеким, щоби викликати тривогу. Григорій ще раз обдумував пропозицію людини, відомої в колах лібертинів і вільних мулярів під псевдонімом Пафлагонець. Той запропонував спудеєві увійти до числа посвячених і причаститись Світла.

Дике і рухливе життя українських степів набувало твердої форми під волею північних царів. Мудрі керівники таємних братств зрозуміли: на просторах степової Елади формується берег нового світу, Тартарія козаків і кочовиків повільно, але впевнено набуває контурів квітучої імперської провінції. За найближчих часів вона або стане передовим бастіоном абсолютизму, або ж тим краєм, з якого на безмежний простір найбільшої з імперій полетять-полинуть срібні птахи нової Доброї Звістки.

Його планували зробити охоронцем і доглядачем того теплого озера, на якому до пори зимуватимуть срібні птахи. Йому пропонували почесну роль у стратегії, ретельно розкресленій і розпланованій на кілька століть. Стратегія передбачала майбутнє руйнування імперії і створення на її землях федерації слов’янських держав під наглядом і покровом старих республік. Пафлагонець показав йому таємну карту, на якій магістри ордену накреслили кордони майбутніх держав. Одна із них, з центром у древньому Києві, мала отримати назву Ruthenia.В цій назві Григорій відчув присутність містичної Троянди, її червоний колір. Колір передостанньої стадії визрівання філософського каменя.

Ця секретна карта вже кілька місяців хвилювала його думки. Спочатку він марив видіннями майбутньої степової республіки. Він бачив тисячеголове віче, яке обирає Княжу раду, золотий блиск київських куполів, патріарха при райських дверях Святої Софії. Бачив іншу Софію, містичну Діву Навну у сапфірово-синьому небі майбутньої республіки. Ту, що береже і благословляє. Потім в цих видіннях почав панувати колір троянди. Золоте сяйво налилось кривавими відтінками, а шум битв заступив літургійні співи. Він згадав, що стадія Червоного Лева має подвійну природу. Що в ній присутній древній жіночий первінь – містичне начало землі, ацетату свинцю, відомого алхімікам як LacVirginis- Молоко Діви. Це було священне, життєдайне і нестомлене Молоко. Проте Молоко благої Навни пролилося не на спраглі грунти, а потрапило до жертовної чаші прадавньої степової богині Карни, безжальної володарки амазонок. Богині крові і мстивих земляних Сил. Він бачив у снах її темне оголене тіло, скоріше чоловіче, аніж жіноче. Тіло, котре створено не для продовження роду, а для безкінечної битви жорстоких прадавніх богів. Від цього тіла линули хвилі влади. Це тіло могло бути всім, воно перетікало з вогню у воду, а з води у скелю. Воно ставало великим змієм, а потім з плазуючої форми вставав над принишклими степами і підносив свою сокиру Кром – бог воїнів, тіні яких все ще блукали між курганами і кам’яними бабами. Григорій злякався цієї переможної язичницької тілесності і важка тінь підозри впала на його мрії. Він молився до святих угодників Печерських і криваві видіння залишили юдоль його снів. Проте підозра звила для себе у його серці міцне гніздо. А ще, попри ретельні моління, він не міг забути тілесної форми Карни-Крома, дивовижної плоті, яка поєднала підкоряючу силу чоловічих м’язів із спокусливою жіночою пластикою.

Перш, ніж погодитись або не погодитись на щедру пропозицію Пафлагонця, він мав вирішити цю велику загадку. Таємницю стосунків й вищого призначення двох могутніх породжень первісної натури. Двох нез’єднаних й нероздільних первнів природи – Софії і Крома. Тисячолітню загадку алхімічних елементів, які у з’єднанні дають життя досконалому Андрогінові.

Найтемнішої години він досягнув мети своєї нічної подорожі. Укріпленої кам’яниці у східному передмісті Львова, розташованої за міською брамою. Тут мешкав один із таємних резидентів канцлера Бестужева – негоціант і міський патрицій Протазій Духніч, відомий у шпигунських колах як Татусь Прот.

Львів середини вісімнадцятого століття квітнув різноманітними авантюристами і політичними пробаторами. Вмираюча Річ Посполита стала вдячим полем для зерен інтриг і зрад. Більшість тутешніх резидентів працювало на двох або трьох господарів, про що знали. Але в ті часи, коли людей із відповідними здібностями, вміннями та зв’язками по всій Європі налічувалося кілька сотень, така ситуація – за спільної згоди гравців – вважалась прийнятною.

Першими Прота завербували французи. У непевні присмеркові роки правління польського короля Августа Другого далекозорі міністри Людовіка П’ятнадцятого вирішили відкрити у Польщі «другий фронт» проти свого головного європейського ворога - Австрії. Уся як один шляхетська Польща піднялась на підтримку французького ставленика Станіслава Лещинського, якого патріотична партія коронувала на сеймі під Варшавою. Але на захист Австрії та її кандидата на польський трон саксонського князя Августа несподівано стала Росія. Французька розвідка впевнено доповідала, що Російська імперія – цей фінансовий банкрут і деспотія, очолювана бездарною племінницею великого Петра – в жодний спосіб не здатна завадити Лещинському і його партизанам. Тому могутній флот Людовіка не поспішав втрутитись у східні справи й, відповідно, не встиг вчасно висадити десант в Померанії. Коли ж французькі лінкори у квітні тисяча сімсот тридцять четвертого року підійшли до гирла Вісли, Данциг – основна твердиня патріотів – вже перебував в облозі. Російські дивізії фельдмаршала Мініха надійно блокували там Лещинського, кардинала-примаса Потоцького та їхнє військо. Невдовзі саксонський князь став королем Речі Посполитої.

Злапавши облизня, французький уряд почав відновлення втрачених позицій з докорінної перебудови своєї східноєвропейської резидентури. Саме тоді міністр Шетарді звернув увагу на львівського пролазу-купчика, якому дивним чином вдавалось передбачувати не лише коливання цін на товари, але й такі малопрогнозовані речі, як спустошливі військові операції, епідемії віспи, фінансові настрої та процент позики для бідних держав у конторі братів Штернів. Пролазу звали Протазієм і в цьому імені, співзвучному з ім’ям багатоликого Протея, Шетарді побачив добрий знак для інтересів французької монархії. З того часу Татусь Прот почав щомісячно відправляти до Парижу свої прогнози щодо мінливої політики польських магнатів, переміщень російських військ і планів уряду Високої Порти.

Але не спали і в Санкт-Петербурзі. Шпигун потрапив до поля зору Олексія Бестужева-Рюмина у сорок четвертому році, коли Протом було перехоплено і кілька разів перепродано різним розвідкам секретного листа шведського міністра і масона графа Нольдена до російського генерала й теж масона Кейта.  Російському резидентові у Кракові Голембйовському вдалося вияснити, хто стояв за такою красивою і прибутковою операцією. Татусеві Проту від імені канцлера Олексія Петровича було запропоновано вузький вибір: або стати подвійним агентом з доброю платнею, або нагло загинути за інтереси найхристияннішого короля Франції. Львівський патрицій обрав перше. Відтоді усі нитки імперської розвідувальної павутини, широко розкинутої між Віднем і Уманню, з’єднювались у єдиний чутливий вузол в гостинному і щедрому домі Протазія Духніча. Тут отримували і розмінювали гроші, робили і переробляли паспорти та подорожні, писали криптографічні листи і переховували різноманітних підозрілих осіб. Коштовні подарунки змушували львівських урядників закривати очі на діяльність Прота. Тим більше, що ніхто у Львові не міг з впевненістю визначити, на яку саме розвідку працює цей невтомний діяч, щасливий чоловік красуні Домініки й не менш щасливий батько шістьох товстих і здорових дітлахів.

Молода служниця, яка відкрила двері Григорію, знала пароль. Вона вислухала кодовану фразу, привітно посміхнулась симпатичному драневі і впустила Григорія до освітленого сальними свічками передпокою, де чергували два горлорізи з концентрованими обличчями. Горлорізи вправно обшукали Григорія і не знайшовши зброї, мовчки підштовхнули його до дверей зимової кухні. Ритуал прийняття в домі Прота корисних гостей передбачав ситне гощення. Григорій слухняно пройшов до кухні, де інша служниця насипала йому повну миску густої горіхової юхи, дала щедрий шматок смаженини й націдила до глиняної гальби пива, набагато густішого й смачнішого за те, котре спудей із кавалером вкушали «Під кляштором».

• Поспи трохи, - запропонувала йому служниця, показуючи на постіль, розкладену в глибокій ніші, під кам’яною аркою. – Пана тепер немає, буде завтра по обіді.
• Я маю лише листа передати й узяти суккурс.
• Поки сам пан з тобою не перебалакає, тобі ніц не дадуть. Та й звідси не випустять.
• Чому?
• Так для всіх заведено.
• Це неправильно.
• Що тобі «неправильно»?
• Те, що не випускають.
• Краще помовч, здоровішим будеш, - порадила служниця, яка знала, що не всі гості Прота залишають його кам’яницю за допомогою власних ніг.

Григорій поїв, випив, обвів швидким поглядом кухню: пічки, баняки, рогачі, пательні. Над усім тим - закурене до чорноти низьке цегляне  склепіння. Двері товсті, оковані залізними штабами, масивні плетені грати на вузьких непрозорих вікнах. Фортеця. Він вирішив, що сперечатись з місцевими буде собі дорожче. Вже тоді, коли він у Пресбурзі вирішив підзаробити перевезенням таємної кореспонденції, його шкребло шкаредне передчуття. Тепер воно стало ще шкребучішим.

«От тобі і здобувся легкого заробітку!» - подумки посміхнувся він, витягуючись у повний зріст на запраній шматі.

• Тебе як охрестили? – раптом запитала кухонна служниця.
• В ім’я святителя Григорія.
• Якщо маєш гроші, Григоре, то можеш пощасливити наших цорок. Вони в нас кобіти файні, молодих немалжених люблять.
• За скільки люблять?
• Там вже домовишся. Онде двері.
• Жінка прєлюбодєйна є скудєльним сосудом дияволовим, - підсумував Григорій, засмикнув полотняну завісу, що відділяла спальну нішу від кухні, і заплющив очі.
• Нужник, а ще на щось пнеться, - почув від буркотіння служниці. – Тьху на тебе!

Він не образився на кухарку. Його зовсім не цікавило, що думає тутешнє жіноцтво про його статки. І що воно думає взагалі. Він був твердо переконаним у тому, що уся сукупна мудрість населенців цього дому навряд чи змогла б йому прояснити щось суттєве про передвічну суперечку поміж передвічною Софією й тим багатоликим тілом, яке вміло бути і Кромом, і Карною, і всім темним поріддям Хаосу.