Банально нагадувати про нерозривність літератури з життям, незважаючи на спроби таку єдність заперечити. Але мені про це і не йдеться. Просто література витікає з життя, з його імпульсів, і тоді з’являються певні тексти. Ліпші й гірші, що також відносно. Та ще один аспект – доля цих творів. За кожним стоїть постать, її світогляд, а також – дія.
Не так давно, зустрівшись із творчістю Аніфатія Свиридюка, був подивований, як же міг про нього забути. З титулу книжки, де лиш ім’я і назва, зринули асоціації з пластом давньоукраїнської літератури чи 20-ми роками минулого століття. Але ж ні, таки не пригадую. А тому, що й не знав раніше! Бо не такий вже й давній цей автор. Ще кілька літ в минулому були з ним сучасниками. Нині чоловіка з цим іменем вже нема, але є такий поет. І дивно з ним доля обходиться. Тому-то й треба помогти часові розставляти все на свої місця. Бо час вказує, але дію мусить зробити людина.
Аніфатій Свиридюк народився 1 січня 1942 р. у с. Богданівка Кременецького району на Тернопіллі. Навчався у середній школі, служив у війську, закінчив Вижницьке училище прикладного мистецтва і працював у РЕМі художником-оформлювачем. Там-таки створив сім’ю і жив, як то і має бути. А з поезією поводився чи то аж надто поважно, а чи легковажно (?), позаяк перша поетична збірка («Портрет вітрів на тлі любові») вийшла, коли автор вже мав 52 р. Наступна («Бруківкою серця») ще через шість літ. У 2003 р. його не стало.
Увагу критиків привернула третя збірка поета «Перетин яблука». Вона вийшла посмертно 2006 року. Книга, про яку йтиме мова далі, називається так само, але масштабність збільшена за рахунок двох попередніх збірок, і можемо бачити цілісну картину, смакуючи три в одному.
Тут, звісно, відразу зринули асоціації з кавою. Відповідно й дія переноситься до непоказної кав’яреньки, у якій вам призначив зустріч таємничий Аніфатій Свиридюк. Ніколи його не бачили, ніколи про нього не чули, але прийшло повідомлення, що, мовляв там-то і тоді-то.
Приємний аромат гіркого духмяного напою шириться залою, однак Аніфатія нема і нема. Вже й офіціантка наднесла каву, а на додачу ще й книгу з обгорнутою в газету обкладинкою. Відсьорбнувши з горнятка трохи ночі, гарно і на сторінки дня заглянути.
Дерево босоніж на снігу,
Виткане із місячної сажі.
Терпкуватий плід гарячих губ
На твою долоню тихо ляже.
І після таких рядків ви вже самі біжите босоніж сторінками. А на сторінках – театр. Поетка і літературознавець Інґа Кейван відзначає: «Загалом поезія Свиридюка наповнена такими образами, як маски, декорації, ролі, репетиції, вистави, театр ляльок, театр снігу, мізансцени, інтриги, перевтілення, що є свідченням загостреного відчуття нереальності звичної реальності».
Залишу ролі вам. Ви у боргах.
Сам пратиму шкарпетки у антрактах.
Мій час – мій крик. Піду, як хуліган,
Але не у реальність, а в абстрактність.
Хоча можна відстежувати й шлях розвитку, яким би дорослим не був дебют. Перша збірка «Портрет вітрів на тлі любові» позначена доволі традиційними для української поезії темами – це патріотично-історичні візії, пейзажні полотна, апелювання до класиків. А проте, Аніфатій Свиридюк зумів оминути вже «типові» для багатьох периферійних авторів пафос, патетику і риторику. Тому аж ніяк не є периферійним, а таки добрим поетом. І хоч його творчість невідома для широкого кола читачів, але заслуговує принаймні на те, аби її донести до реципієнта. Далі свою справу зробить поезія. Це ж вона прикувала ваш погляд, що й кава охолола, і забулось, на кого чекалося.
У збірці «Бруківкою серпня» автор надає перевагу більш філософським темам, виникають античні мотиви, простежуються алюзії з фольклору і невідь-звідки виникає іронія! Взявши за епіграф до вірша «Маски» слова Ірини Жиленко «Я стала яблуком…», Аніфатій розважає:
Щоб стати яблуком,
Вбивча нестача часу.
Можеш стати клоуном,
Давши обличчя своє
Напрокат.
Але тут, крізь позірну розважальність, вже зринає жорстка сатира. Клоунів перечислювати не будемо – у кожного часу свої. І поет мав це добре розуміти, бо зумів уникнути будь-якого загравання, а прожив йому відведене, ненароком написавши три збірки добрих поезій.
«Аніфатій Свиридюк – для мене одкровення,– пише у листі до Миколи Рачука Іван Дзюба. – Навіть на далеко не бідній карті нашого літературного життя останніх років – це величина! Розступіться «команданте» і квартир-мейстери київсько-харківсько-львівських поетичних тусовок, – повз вас іде інакший поет!» – і творчість Свиридюка справді заслуговує на таку високу оцінку. Можливо, й справді, через інакшість.
Я вмру від кохання,
Як зраджене ліжко готельне…
У третій збірці «Перетин яблука» – квінтесенція тем і хисту. Автор вправно грається з верлібром і дозволяє собі класичні сонети. Крім того, зауважує Інґа Кейван: «Ознакою загостреної чуттєвості поета є й велика кількість неологізмів: він настільки тонко й глибоко, настільки по-іншому відчуває явища й процеси, що іноді не знаходить відомих мовних відповідників і вимушений створювати свої».
Ого, так захопилися, що й не помітили, як у горняті лишився лиш кавовий запах. І часу минуло чимало, і дня зі сторінками, а таємничого Аніфатія Свиридюка досі нема. Що ж, хоч кава добра і вірші… Чекайте-чекайте, та ж автором цих віршів і є Свиридюк! Отак і зустріч видалась!