«Децентралізація буде запобіжником, потужним щепленням від тоталітаризму та авторитаризму, бо це є правильний механізм демократизації, бо влада розосереджується між тисячами громад різного рівня», – розповів Порошенко на засіданні Конституційної комісії.
Як зазначив президент, централізм є спадщиною СРСР, натомість європейська традиція – це традиція Магдебурзького права і громадянського самоуправління. Відтак місцевим громадам слід віддати «стільки влади на базовому рівні, скільки вони зможуть ефективно використати».
З цим важко посперечатися. За радянських часів централізм був доведений до абсурду, коли елементарні питання на місцях вирішувалися у Москві. Скорочення держапарату і підвищення ефективності держуправління, про які говорять у Києві, неможливі без передачі повноважень на місця.
Однак, проблема в тому, що Україна вже і так децентралізована, причому в набагато більшій мірі, ніж можна уявити. Де-юре наша країна справді зарегульована, а позбавлені ініціативи регіони змушені жити вказівками зі столиці. Але де-факто ми давно живемо в умовах феодальної роздробленості.
Взяти до прикладу Закарпаття, яке з кінця 1980-х чи не повністю контролює декілька місцевих баронів. Вони цього і не заперечують. «Класичний клан – це клан президента. А у нас маленький кооператив, кланчик», – жартує в інтерв‘ю Віктор Балога.
Наскільки слабкою є влада Києва в Закарпатті, виявив мукачівський інцидент. Аби опанувати ситуацію, довелося відправити туди Генадія Москаля, який щойно боровся з сепаратизмом у прифронтовій зоні. МВС та СБУ в регіоні також очолили варяги. Очевидно, що на лояльність місцевих кадрів Київ покладатися не може.
Ще більш яскравим прикладом був довоєнний Донбас. Економічне, політичне, культурне і навіть релігійне життя – все відбувалося під контролем «донецьких». Тому навесні 2014-го виявилося, що місцеві силовики і чиновники лояльні не Києву, а місцевим баронам. І це не дивно – в умовах неофеодалізму особиста лояльність значить набагато більше, ніж адміністративна субординація.
Через це розмови про децентралізацію справляють двоїсте враження. Можливо, згадки президента про Магдебурзьке право не випадкові. В такому випадку децентралізацію слід розглядати як захід в рамках боротьби Києва проти місцевих князьків. Середньовічні монархи, втомлені сваволею феодалів, також спиралися на городян, даючи їм широкі права і свободи.
Сучасна Україна справді нагадує Францію ХІІ століття, коли монархи були змушені враховувати інтереси феодалів, а феодали не надто зважали на волю монархів. Тому союз Києва з місцевими громадами проти баронів є цілком логічним і взаємовигідним. Київ відновлює свою владу в регіонах, а громади отримують більшу самостійність.
В такому випадку Києву доведеться прямо втручатися в процес децентралізації, позаяк самотужки місцеві громади навряд чи зможуть протистояти кланам. Тим більше, що частина населення вже пристосувалася до існуючого ладу і отримує від цього певні вигоди. Тому волинські бурштинові бракон‘єри відчайдушно захищають місцеву мафію, а закарпатські контрабандисти тероризують прикордонників.
Втім, справа не лише у відновленні вертикалі влади. Нинішня феодальна роздробленість України стоїть на заваді будь-яких реформ і модернізації країни.
По-перше, в умовах неофеодалізму неможлива ринкова економіка, а відтак – формування повноцінного середнього класу. Погляньмо на передвоєнний Донбас, де бізнес був сконцентрований в руках обмеженого кола осіб, які жорстоко придушували будь-яку конкуренцію і економічну ініціативу.
По-друге, неофеодальні регіональні економіки завжди відсталі й не здатні до модернізації. Не слід обманюватися легендами про промислову велич Донбасу. За останні 20 років більшість високотехнологічних підприємств регіону були знищені, а вугільна галузь взагалі деградувала до рівня ХІХ століття.
Де феодалізм – там деградація. На Закарпатті найбільші прибутки дають не промисловість, туризм чи інтелектуальне виробництво, а примітивне перетягування цигарок через кордон, на Волині – длубання в землі в пошуках коштовних камінців.
По-третє, свавілля регіональних баронів – пряма антитеза демократії і законності. Громадянське суспільство неможливе там, де все вирішують «пахани», а влада розподіляється між їхніми родичами і васалами. Звичайно, добрий барон дбає про своїх підданих і підтримує порядок, але жодного стосунку до демократії це не має.
Якщо Києву не вистачить політичної волі, адміністративних та силових ресурсів і регіональні барони залишаться на місцях, децентралізація матиме лише негативні наслідки. Тоді місцеві клани отримають розширені інструменти – причому легальні! – для збереження свого повновладдя на місцях. З одного боку, це означатиме послаблення центральної влади до критичної межі, а з іншого – консервацію беззаконня і відсталості, в яких загрузла країна.
Отже, зараз Україна перебуває в точці біфуркації. Якщо центральна влада, спираючись на громадян, здійснить модернізацію згори, Україна зможе реально наблизитись до європейських стандартів демократії і отримає кращі умови для проведення реформ. Якщо ж Київ з тих чи інших причин не впорається із завданням, на нас чекає довгий період стагнації. Виборсатись з якого буде вже набагато важче.