Корупційні скандали в Україні викликають щораз гострішу реакцію суспільства. Якби не воєнний стан, вони майже напевно привели б до демонстрацій та інших актів громадської активності з політичними вимогами до влади. Однак неможливість висловити протест у публічній та масовій формі означає, що внутрішнє невдоволення тільки зростатиме. І воно, безумовно, негативно впливатиме на рейтинги влади і довіру до неї.
Це спонукає чинну владу шукати неординарні кроки, щоб знизити градус суспільного обурення і змістити фокус уваги. Одним з таких кроків є пропозиція президента Володимира Зеленського прирівняти корупцію під час війни до державної зради.
На перший погляд, посилення відповідальності чиновників і посадових осіб за корупцію під час війни є правильним кроком. І частина українців сприйняла з ентузіазмом виступ президента. Але загалом така пропозиція від влади виглядає не зовсім щирою. Основна проблема України – не в м'якості покарання за корупцію, а переважно у відсутності невідворотності покарання. Корупціонери володіють унікальною здатністю уникати відповідальності. За таких умов можна скільки завгодно посилювати кримінальну відповідальність, та це не матиме жодного значення, адже більшість правопорушників все одно уникне справедливого покарання.
Мало того, левова частина корупційних злочинів та зловживань у нас так і залишається невідомою широкому загалу. Не тому, що корупціонери майстерно маскуються і використовують спеціальні зашифровані методи, щоб ввести в оману правоохоронців. А тому що українські антикорупційні органи та правоохоронна система загалом погано помічають факти корупції. Настільки погано, що корупціонери можуть красти буквально під носом. І їхня незаконна діяльність ні для кого не буде великим секретом. За винятком тільки тих, хто мав би першим звертати увагу на ці злочинні діяння.
Значна частина корупційних злочинів стала відома суспільству не завдяки принциповій чесній роботі численних державних спеціалізованих органів, а завдяки розслідуванням журналістів та активістів громадського сектору. Якби не ці розслідування, українці могли б і не дізнатися, що під час війни в державі є стільки охочих до нечесної наживи посадовців. Що яйця можна купувати по 17 грн і продавати в кілограмах. Що окремі військкоми за рік стали доларовими мільйонерами і купили закордонні вілли. Що завдяки корупції багато тисяч чоловіків виїхали за кордон на основі фальшивих документів. Що Міноборони платило мільярди сумнівним фірмам, але так і не отримало замовленої зброї. Що народні депутати і топ-чиновники можуть використовувати свої повноваження під час війни для власного збагачення, а не для служіння народу.
Складається враження, що відповідальні органи в нас мають вказівку зверху не помічати корупцію певних осіб. Або бояться проявити ініціативу і чекають команди реагувати. Чи то стосується розкрадань у сфері оборони, чи то хабарництва на митниці, чи то роботи військкоматів або порушень під час проведення тендерів і закупівель. Але для чого тоді в Україні сформовані численні антикорупційні органи, якщо їхню функцію виконують журналісти-розслідувачі?
Вельми поширений міф, що дуже жорсткі покарання за корупцію гарантують успішну боротьбу з цим явищем. Є приклади держав, у яких за корупцію передбачено смертну кару чи відрубування рук. Та насправді ці драконівські методи не дуже допомагають долати корупцію.
У книжці «Вузький коридор» Джеймс Робінсон та Дарон Аджемоглу описують, наскільки глибоко корумпованим є китайське суспільство. Здавалося б, авторитарна держава, яка має великі можливості примусу і контролю, сприятиме наданню доступної освіти. Адже це загалом в її інтересах. Та реальність виглядає інакше. У системі китайської освіти можна купити навіть місця за першими партами біля дошки та посаду класного старости.
Автори розповідають про випадок, який стався з китаянкою Чжао Хуа, яка пішла записувати свою доньку в початкову школу. Її зустріли працівники районного управління освіти з готовим списком, хто скільки має заплатити. Чжао мала внести 4800 дол. у банк, щоб дитину зарахували. Офіційно шкільна освіта в Китаї безкоштовна, тому такі «внески» незаконні. Китайський уряд з 2005 року забороняв цю практику кілька разів. Та це мало подіяло.
В іншій елітній школі Пекіна учні отримують додатковий бал за кожні 4800 дол., які їхні батьки переказують на рахунок школи. Вартість хабаря за вступ до елітної столичної школи може перевищувати 16 тис. дол. Також вчителі чекають на подарунки від батьків протягом навчального року.
Корупція процвітає і в китайській системі державного управління. За гроші можна купити посади. А просування по кар'єрній драбині часто зумовлене кращими зв'язками, а не інтелектом і здібностями. Наприклад, з 2001 до 2013 року 50 чиновників, яких визнали винними в корупції, продали в середньому 41 посаду. Керівники округів продавали посади за середньою ціною 1,5–2 тис. дол. Однак на вищих рівнях державного апарату посади можуть вартувати і 60 тис. дол. За підрахунками політолога Міньсіна Пея, у середньому корумпований китайський чиновник на продажах посад заробляє 170 тис. дол. США. А 2011 року в міністра залізничного сполучення Китаю Лю Чжідзюня виявили 350 квартир і понад 100 млн дол. готівки. Звісно, «заробив» він їх завдяки своїй посаді. Проте більшість чиновників уникає покарань за корупційні оборудки. Не дивно, що верхівка компартії Китаю накопичила величезну кількість багатств. Як бачимо, Китай, незважаючи на суворість антикорупційного законодавства і риторику влади, пронизаний корупцією. А контролювати владу в умовах однопартійної диктатури нема кому.
В Ірані теж існує жорстке антикорупційне законодавство. За корупцію там можуть стратити, відшмагати батогами чи відрубати пальці. Смертна кара за корупцію діє на Кубі, у В'єтнамі, Таїланді. У Саудівській Аравії та ОАЕ можна позбутися руки за схильність брати хабарі у великих розмірах. Проте більшість із цих країн і надалі посідає низькі позиції в рейтингу протидії корупції. Жорстке законодавство не стало дієвим інструментом для боротьби з корупцією. Натомість авторитарні моделі державного управління дозволяють особам, які перебувають при владі, уникати покарань за корупцію. Корупція стає особливим привілеєм для правлячих еліт. Непотизм і клептократія спроможні звести нанівець найжорсткіше антикорупційне законодавство.
Якщо Верховна Рада дійсно підтримає ініціативу Володимира Зеленського і прирівняє корупцію до державної зради, це дозволить передати такі справи у підзвітність СБУ. Експерти слушно висловлюють сумніви щодо незалежності цього органу. Якщо антикорупційні органи на зразок НАБУ мають хоча б часткову автономію від прямого впливу влади, то цього не скажеш про СБУ, прокуратуру чи поліцію. Чи не вийде так, що в нас остаточно сформується особлива «привілейована корупція», якої не бачитимуть і за яку не каратимуть? Бо це «свої», наближені до влади люди.
Для ефективнішої боротьби з корупцією насправді не потрібно приймати якісь екстраординарні незвичні зміни до законодавства. Сумнівною є також ініціатива максимально посилити покарання за корупцію. Адже головна проблема України – не у відсутності законів, а у відсутності системної роботи відповідних органів і політичної волі боротись з корупцією.
Щоб корупції стало менше, потрібно зробити прості, очевидні речі. Антикорупційні органи мають виконувати свої функції, незалежно від посад і зв'язків підозрюваних. Правоохоронні і судові органи повинні працювати в рамках законів і Конституції, а не за особливими правилами чи вказівками. А влада має прийняти принципове для себе рішення дійсно боротися з корупцією. Зокрема і насамперед серед своїх. А не думати, як зробити антикорупційні органи ще більш залежними і менш дієвими.