Період правління Леоніда Кучми був одним із найбільш нейтральних в плані творення бази для спільної української ідентичності. Еклектичний підхід з правом розвивати локальні особливості був характерним для майже всього часу його президентства. Його власна розмита національна ідентичність не дозволяла проводити конкретну і чітку історичну політику. Кучма сам шукав відповіді на складні питання української історії, а разом з ним і українці на власний розсуд визначалися: що своє, а що чуже.
Заради справедливості треба сказати, що основним радником з історичних питань для Леоніда Кучма був Дмитро Табачник. Неймовірно проросійський і в багатьох моментах антиукраїнський історик, котрий охоче звів би українську історію до «потішного» малоросійства, піддавши остракізму «неправильну» західноукраїнську історію. Період надзвичайної близькості Табачника до президента досить легко відчувається в поодиноких висловлюваннях Кучми про історію.
Взагалі на початках Кучма не надавав особливого значення історичній політиці. Максимум, що він зауважував це те, що в різних регіонах України треба по-різному оцінювати історію. І це тільки тому, що розходження з побутуючими переконаннями в регіоні могли коштувати електоральної підтримки. Такий собі ужитково-утилітарний підхід до історії. Кучма розумів національну ідею України передовсім не через історію, а через економічний потенціал країни. Історія для нього була таким собі звичайним легким нальотом, завдяки якому індустріальні регіони сходу України могли хоч якось відрізнятися від їхніх аналогів у Росії.
Період правління Кучми позначився формуванням кланово-олігархічної системи в Україні, а історія в цей час часто використовувалася для окозамилювання і відвертання уваги громадян від насущних проблем у суспільстві. Різного кшталту політтехнологи вчасно зауважили, що інтенсивна пропаганда може дійсно перемикати увагу всього суспільства із проблем повсякдення на навколоісторичні баталії. А також, що ставлення до питань минулого може служити чудовим засобом мобілізації електорату та навіть формування певних регіональних ідентичностей.
Саме це спостерігаємо в України в «кучмівський» період. З одного боку – національно артикульована історична політика на заході країни з її виразними антиросійськими та антирадянськими складовими. А з другого боку – радянський наратив з його сталінською інтерпретацією перемоги у Другій світовій війні. Відсутність політики, спрямованої на примирення антагоністичних пам’ятей та вибудовування спільної бази для модерної української ідентичності, раніше чи пізніше мала призвести до відкритого конфлікту.
Відсутність діалогу в середині українського суспільства вела до чимраз більшої поляризації. А полярне ставлення до історичного минулого робило українців легкими жертвами маніпуляцій. Особливо це проявлялося на виборах до Верховної Ради та під час обрання президента України. Достатньо було сказати десь в Криму або на Донбасі, що виникла серйозна загроза бути поглинутими «бандерівцями», котрі змусять забути про подвиг радянських дідів і прославляти Гітлера та нацизм, а на Заході оголосити про чергову «червону чуму» та загрозу державного демонтажу, як вже й виборчі програми ставали непотрібними. Псевдоісторичні загрози найбільш ефективно мобілізували електорат та перетворювали Київ на місце непримиренних баталій.
На заході України не розуміли, як можна будувати українську державу за радянськими лекалами. Як можна ігнорувати людей, сили та формації, які зі зброєю в руках виборювали незалежність? І чому сталінське військо має шануватися в незалежній Україні, тоді як борці за волю України не могли отримати навіть статусу ветеранів війни? На сході країни не могли зрозуміти, як люди, котрі воювали на боці нацистської Німеччини, можуть бути зведені в ранг національних героїв.
А оскільки Схід, Південь і частково Центр становили більшість, то в Західній Україні зупинилися на найрадикальнішому варіанті: без повної дерусифікації та дерадянізації історії побудова справжньої незалежної держави – неможлива. «Західняки» вважали, що українців треба з корінням вирвати з лабет російського історичного наративу.
Дійшовши до такого переконання, вони заходилися реалізовувати програму «Геть від Москви!». На практиці це означало, що борцями за волю України визнавалися лише ті, хто хоч колись боровся проти Росії та Радянського Союзу. І тут маніпуляції та замовчування досягли апогею. А найбільшою проблемою стало питання про те, як можна вписати в український історичний наратив тих, хто співпрацював з нацистським Третім Райхом та боровся в лавах вермахту проти Червоної Армії. Оскільки більшість населення України за родинною традицією (а не за радянською пропагандою) знали, що їхні предки є переможцями над нацизмом і фашизмом, то їм нічого не залишалося, як або відмовитися від своїх родичів, або ж боронити російсько-радянський наратив.
У цей час на небосхилі української державності замайоріла серйозна політична криза. Кучма, перетворившись на дуже заможну людину, вирішив відмовитися від політичної влади. І над Україною нависла серйозна загроза опинитися під повним правлінням лідера донецького клану. Того разу ситуація вирішилася завдяки «карнавально-буфонадному» Помаранчевому майдану. Основною причиною народного протесту була аж ніяк не історія, а відсутність реформ та тьмава перспектива хоч колись належати до об’єднаної Європи.
Але внаслідок Помаранчевої революції не відбулося демонтажу кланово-олігархічної системи. Не сталося також зміни правлячої еліти. Новий президент України Віктор Ющенко відразу зайняв позицію національного лідера, опираючись на «західноукраїнський» варіант історії.
Внаслідок поразки ставленика Донбасу Віктора Януковича в частині України утвердилося переконання, що це сталося через насильницькі дії Заходу. І вся Помаранчева революція була інтерпретована російською пропагандистською машиною, як війна Заходу проти Росії.
Напевно, маючи добрі інтенції, Ющенко захотів навіки розірвати пуповину, що зв’язувала Україну з Росією. Не будучи істориком, він дотримувався переконань, що історію можна переписати президентськими указами. І тим само змусити всіх громадян країни «увірувати» в новий історичний канон. Тобто, він вірив, що історію можна «виправити» заднім числом. Хибність такого задуму була очевидною. Окрім того, новий історичний канон був ексклюзивно націоналістичним варіантом західноукраїнського походження. В ньому не було місця червоноармійцям, які разом з Антигітлерівською коаліцією перемогли нацизм. Натомість акцент робився на українському націоналістичному русі на західноукраїнських землях. Спроби Ющенка «вирівняти» українську героїчну історію шляхом посилення досліджень про Українську революцію 1917-1921 рр. мали лише частковий ефект. Так само великого успіху не мала історія вшанування жертв Голодомору. Оскільки і вона мала чітку територіальну компоненту.
Ющенко заходився будувати новий історичний проект під назвою «Антиросія». Вже перші промови Ющенка на Майдані майже виключно стосувалися історії. Він починав свою довгу пісню від Трипілля, переходив до скіфських курганів і рідко коли закінчував героями Другої світової війни. За часів Ющенка основний акцент робився на тому, що виразно виривало Україну з російського або радянського історичного контексту. Проте ціле українське суспільство було ще не готовим перейти на такий радикальний варіант трактування історії. Почасти тому, що пам’ять диктувала протилежний варіант, а почасти тому, що важко було повірити в такі гротескні варіанти, запропоновані виразно ідеологічно заангажованим президентом Ющенком.
Коли Ющенко зауважив, що йому не вдається утвердити «західноукраїнський» канон в масштабі цілої України, він спробував використати практику нагородження історичних персонажів минулого для внутрішньополітичної боротьби. Останні його укази з присвоєння звань Героя України лідерові ОУН Степанові Бандері та головнокомандувачеві УПА Романові Шухевичу були не так комеморативними указами, як спробами «зашахувати» кандидатку в президенти Юлію Тимошенко.
Російська пропаганда навіть не чекала такого подарунку. Про ці укази Ющенка заговорив Путін на зустрічі з Анґелою Меркель, полилися потоки брехні буквально зі всіх російських каналів, а європейський вектор в зовнішній політиці України перетворився завдяки зусиллям російської пропаганди на спроби західних американських та європейських нацистів перемогти «світоч миру та добра» – Росію. Взяти, так би мовити, історичний реванш.
Віктор Ющенко, розуміючи, що йому вже не стати президентом, літав на наданому регіоналами літаку і продовжував переконувати громадян України у своїх химерних історичних одкровеннях. Внаслідок спільних зусиль регіоналів та Ющенка до влади в Україні прийшов Віктор Янукович, котрому історія була такою ж далекою, як і питання національної культури. Тому функцію головного хранителя «історичної правди» отримав той самий Дмитро Табачник, котрий на посаді міністра науки і освіти заходився «відчищати» українську історію від «націоналістичних нашарувань». Табачник звелів переписати підручники з історії, на перевиданні яких ще й збагатився. Була так само повністю змінена історична політика. Щоб протистояти Табачникові у Львові заходилися писати і видавати альтернативні підручники.
Перемога Януковича фактично стала поразкою Помаранчевої революції. І тоді багато хто зробив хибний висновок, мовляв, не можна загравати з радянською і російською історією. Тільки повністю дистанціювавшись від неї, можна розпочати будувати по-справжньому незалежну Україну. А справжньою на думку цих людей була та історія, коли українці воювали зі зброєю в руках проти Росії та СРСР.
Ще більшого утвердження це переконання набуло під час Революції гідності. Протидіючи російській пропаганді, українські пропагандисти непомітно для себе потрапили ледве не у всі розставлені росіянами пастки. Помалу стали забуватися істинні причини виходу українців на Майдан. Забулося й те, що на початку він називався Євромайданом. Майже зовсім забулося й те, що ВО «Свобода» та Правий сектор (значною мірою – конструкт російської пропаганди) в унісон працювали з російськими пропагандистськими медіа. Дуже вчасно постачаючи росіянам матеріал про те, що Євромайдан є державним переворотом, а до влади рветься пронацистська хунта. Таким матеріалом було використання вказаними силами нацистської символіки (руни та вольсфанґель), організація смолоскипних маршів, прямі відсилання в інтерв’ю до націонал-соціалістичної ідеології.
Перехід до гарячої фази українсько-російської війни додав сили таким уявленням. На жаль, українці клюнули на російську приманку. Українські пропагандисти пішли найпростішим шляхом, вони стали піднімати на щит все те, що мало, на їхню думку, найбільше дратувати Росію. Сучасні комеморативні заходи, як то «історичні» закони 2015 року, які відверто глорифікують цілі збройні формації та осіб, котрі на різних етапах встигли побувати і в нацистському війську, і в допоміжній поліції, а також боротися з радянським режимом, зводять історичну політику держави до західноукраїнського націоналістичного варіанту.
Можливо, для підняття патріотичного духу на передовій на Донбасі приклади боротьби українського збройного підпілля надаються якнайкраще. Але в ширшому форматі вони можуть сильно зашкодити. Яскравим прикладом чому є останні випадки, пов’язані з вшануванням Дивізії СС «Галичина». Виявилося, що називання вулиць іменами членів ОУН на Півдні і Сході вже не «достатньо» лоскоче нерви росіянам. Тому українські націоналісти пішли далі – вони витягають на порядок денний вже історію Дивізії СС «Галичина». Будемо сподіватися, що ці дії продиктовані засліпленістю пропагандистською боротьбою з Росією, а не є глибинними переконаннями українських громадян.
У цілком респектабельних українських виданнях з’являються публікації, які релятивізують перемогу Антигітлерівської коаліції в Другій світовій війні, підважують катастрофу Голокосту і спокійно оприлюднюють панегіричні рецензії на нацистські та расистські праці Альфреда Розенберґа. Пишучи про формування Дивізії СС «Галичина», автори спокійно розважають, що українські хлопці зробили свого часу «правильний цивілізаційний вибір». Сподіваюся, що все це від нерозуміння історичного процесу. Від нерозуміння того, що в сучасному світі позиціонування своєї країни на боці Третього Райху означає перетворення її на світову парію. І втрату союзників, які зараз Україні життєво необхідні. Від нерозуміння того, що такою історичною політикою Росія невимовно втішиться.
З огляду на сказане ще більш незрозумілою видається політика президента Петра Порошенка. Мало того, що українська влада не реагує на заяви стратегічних союзників про ріст ксенофобії в Україні та появу неонацистських формувань, державні органи спонсорують сумнівні історичні заходи. Наприклад, Львівська обласна державна адміністрація організувала конкурс дитячого малюнку на честь 75-ліття Дивізії СС «Галичина», а Львівська обласна рада долучилася до виставки одностроїв та зброї цієї ж військової формації. У львівській школі десятки років існує відповідний музей, а вулицями міста марширують палкі шанувальники дивізії. Київська міська рада приймає ухвалу з подання «свободівця» Юрія Сиротюка про відзначення 250-ліття Коліївщини. Події кривавої і трагічної, яка стала символом жорстокої розправи гайдамаків над євреями, поляками та уніатами (греко-католиками).
Позиція стороннього спостерігача, яку собі обрала актуальна українська влада є вкрай небезпечною, оскільки може бути сприйнята українськими громадянами як норма. Як цілком допустимі дії в сучасному світі. А якщо додати відсутність реакції (розслідування і покарання) відповідних державних органів на факти ксенофобії та антисемітизму, то це утвердить ще негативніший образ України у світі.
Все це вказує на те, що українська влада не дуже переймається майбутнім України, тим, хто буде її союзниками (і чи взагалі такі у неї залишаться). Найголовнішою виглядає ситуативна боротьба за виборців. Схоже, що актуальна політична еліта не переймається утвердженням демократичних цінностей. Вона успішно будує «Антиросію», тобто ту ж Росію, але на виворіт.