Антиросія

Україна як дзеркальне відображення Росії

18 травня

Спливло досить багато часу відтоді, як другий президент України Леонід Кучма сповістив світові, що Україна – це не Росія. Зрозуміло, що для стовідсоткового радянського апаратника, котрий відбувся у російськомовному, інтегрованому у військово-промисловий комплекс СРСР Дніпропетровську, це було рішення неймовірної ваги. Багато українців на заході нашої країни пам’ятають, якою трагедією стало те, що колишній генеральний директор «Південьмашу» та недавній прем’єр-міністр отримав перемогу на президентських виборах над колишнім секретарем з ідеології ЦК КПУ Леонідом Кравчуком.

На початку 90-х минулого століття час рухався неймовірно швидко, навіть надто швидко. Ще не оговталися громадяни радянської республіки від нового варіанту союзного договору та референдуму, як на порозі постав новий референдум про самостійність. Комуністична партноменклатура навіть не збиралася здавати позиції. Поодинокі вчорашні дисиденти та ті, що до них примкнули у Верховній Раді (першого демократичного скликання), погоди не робили. Проте їхня присутність в парламенті УРСР ставала чимраз відчутнішою.

«Народна Рада» – опозиція до правлячої більшості – помалу відвойовувала собі позиції в комітетах і висувала все нові вимоги, серед яких траплялося й бажання бачити Україну суверенною державою. Але навіть тим, хто пройшов радянські тюрми, і тим, хто зробив непогану партійну кар’єру, але перейшов до національного табору, Радянський Союз здавався такою потугою, що про його швидкий розвал навіть не мріялося.

І раптом під тиском балтійських республік та економічних негараздів Союз почав тріщати. Він став на очах валитися. В самій Росії з’явився харизматичний лідер з числа вищої партноменклатури – Борис Єльцин. Українські високопоставлені комуністи найбільше боялися не м’якого Горбачова, вони остерігалися непередбачуваного і різкого Єльцина. І коли боротьба між Горбачовим та Єльциним досягла апогею, вони вирішили «скористатися» Україною. Сталося так, що майже вся партноменклатура в Києві пройнялася українською національною ідеєю і проголосувала за незалежність України. Якщо не помиляюся, проти був тільки депутат Олександр Булянда, а майбутній президент України Леонід Кучма не проголосував.

Верховна Рада України, включно з вищою комуністичною номенклатурою, проголосувала за незалежність країни. Але мотиви у всіх були різними. Якщо уважніше проаналізувати висловлювання тодішніх депутатів, то результат вразить. Насправді ж комуністична більшість злякалася революційного Єльцина, котрий одержав перемогу в історії з путчистами (ДКНС) і стрімко відбирав владу в російських комуністів. Тодішній голова КПУ Станіслав Гуренко відверто заявив, що не можна допустити подібних процесів в Україні. А голова «Народної Ради» Ігор Юхновський гаряче підтримав дії Єльцина і закликав наслідувати цю політику і рухатися в напрямку самостійності.

Парадокс, але цілі національних демократів та комуністичної номенклатури збіглися. Одні хотіли державної самостійності, а другі – захиститися від революційних впливів Росії. Недосвідчені у державному управлінні національні демократи, прихильники полум’яних промов та заяв навіть не зауважили, як під виглядом побудови української національної держави разом заходилися розбудовувати комуністично-номенклатурний заповідник.

Причому реальна влада в країні повністю перебувала в руках комуністів. Винятки становили тільки кілька західноукраїнських областей, де після путчу влада перейшла до рук національних демократів. І перші роки в незалежній Україні були потрачені на трансформацію старої парткомуністичної номенклатури у державний апарат управління та переплавлення партійної влади у капітал. Тому без перебільшення можна сказати, що перші роки незалежної України стали періодом побудови першої «Антиросії». В той час це означало: бути більш ретроградними, ніж Росія Єльцина.

І тодішня Україна в порівнянні з Росією такою була. Вчорашня партноменклатура не те що не втратила своїх впливів в Україні, вона стала повністю контролювати найважливіші напрямки життєдіяльності держави. Національним демократам і надалі більше йшлося про формальні атрибути державного суверенітету: прапор, гімн, мову. Тим часом радянські апаратники, вдавано влаштовуючи баталії навколо цих питань, приватизовували найприбутковіші підприємства. Вони реально брали владу в свої руки.

Україна дійсно стала на певний період заповідником для комуністичної партноменклатури. Змінилися також тактика і стратегія Росії. Єльцин від демократа-правдоборця поступово дрейфував до особи, яка в явно нетверезому стані могла собі дозволити продемонструвати, як Росія закручуватиме газовий кран для України, якщо та насмілиться не послухатися Москву.

Тим часом Росія починає відігравати ключову роль у формуванні в Україні впливових економічних кланів. Найбільшими багатіями ставали ті українці, котрі мали чудові зв’язки в Москві. Навар на транзиті нафти і газу, маржа за продані Україні зі знижкою енергоносії для внутрішніх потреб та реалізація їх на власну руку могли зробити причетних до цих схем мільйонерами буквально за кілька тижнів. До цього кола варто додати всіх керівників великих енергозатратних підприємств, які в українського уряду вибивали квоти зі знижками, а продукцію продавали, м’яко кажучи, на власний розсуд. Зрозуміло, що допущеними до цього бізнесу були лише обрані особи. Так Росія змогла вплинути не тільки на формування бізнес-еліти в незалежній Україні, але й формування владних кланів і груп.

І хоча Україна в цей час дуже часто демонструвала свою незалежність від Росії, ситуація була набагато гіршою, ніж можна було собі уявити. Оптично Україна ніби чимраз більше віддалялася від Росії, але, «злизуючи» у свого північного сусіда і розбійницькі схеми ваучерної приватизації, і решту економічних законів, вона все більше перетворювалася на його дзеркальне відображення. Щоправда, зі своїм українським шармом.

Україна була слабкою, міцно зав’язаною на радянський господарсько-промисловий комплекс, центр якого залишився в Москві. Душило питання енергоносіїв. Крім того, рівень державного патріотизму в середині країні був надзвичайно низьким. Його розкид сягав десь між «какую страну потеряли» і побудовою героїчного наративу в основі з УСС-УГА-УПА. Інтенсивного культурного та навіть людського обміну між регіонами не існувало. Леонід Кучма під час призначення його прем’єр-міністром у Верховній Раді щиро сказав: «Скажіть, яку країну ми будуємо, і я побудую». Побудував, але досконалу кланово-олігархічну систему, з-під впливу якої Україна не вийшла до цього часу.

Про те, скільки російської агентури сиділо у важливих кабінетах у Києві, годі й говорити. Про внутрішньопартійні розколи та колотнечу в національно-демократичному таборі варто провести не одне дослідження. Дослідити потрібно й перші роки партійного будівництва: чиїм коштом, хто був реальним спонсором окремих політичних проектів?

Але, незважаючи на все сказане, незалежна Україна поволі набувала української специфіки. Навіть сталося так, що недавно ненависний в Західній Україні секретар з ідеології Компартії Леонід Кравчук за чотири роки президентства перетворився в очах українських патріотів на єдиного захисника національного суверенітету. І коли Кравчук програв вибори «червоному директорові» Кучмі, котрий раніше подавав в офіційних паперах, що він етнічний росіянин і не голосував за незалежність, то це мало, принаймні, на заході України ефект бомби, що розірвалася.

Таке волевиявлення українського народу глибоко розчарувало національно-патріотично налаштовану частину громадян України. З того часу західні області України в межах однієї держави почали будівництво своєї «української» України. Перш за все в історичній площині. А оскільки перемога Кучми була сприйнята як «російська спецоперація», то і «українська» Україна мала виглядати як антитеза до Росії, тобто побудова такої собі «Антиросії».

Насправді ж це був дуже спрощений формальний підхід, за яким все, що мало в історії антиросійське забарвлення, найбільше годилося як матеріал для будівництва такої України. При цьому матеріал для будівництва відбирався за одним критерієм: за Україну і проти Росії. Такий некритичний підхід заклав урешті міну сповільненої дії під самі основи української державності. Дуже часто просто виривав Україну з європейського контексту; позиціонував її серед тих, хто, наприклад, програв у Другій світовій війні. Про що детальніше мова піде у наступній статті.

Дивно, але Кучмі засмакувала посада президента України. Він зрозумів, що краще бути першим в Україні, ніж «надцятим» в Росії. Трансформація Кучми в українського державника також заслуговує на дуже ретельне окреме дослідження. Оскільки він починав як «росіянин», а закінчив книгою «Україна – не Росія». Ця книга явно з’явилася внаслідок пошуків його власної ідентичності. Розмитої, нетривкої, наново сконструйованої на підставі особистого досвіду. Кучма ще не пристав до ідеї «Антиросії», для нього це було б надто радикально, та й Помаранчева революція, анексія Росією Криму, Революція гідності та агресія на Донбасі були ще далеко попереду.

Фактично своєю подальшою агресивною політикою Росія змусила громадян України замислитися над своєю національною ідентичністю. А кров, десятки тисяч жертв та порушення державного суверенітету невпинно підштовхували їх до думки, що Україна, яку вони будують і захищають, має бути такою собі «Антиросією». Не усвідомлюючи, що «Антиросія» це і є дзеркальне відображення Росії.

Далі буде

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
Найкращі фото 25 Book Forum Lviv
Український співак Іван Попович потрапив у важку ДТП
ФК «Львів» та «Карпати» зіграли у бойову нічию
Мати Кузьми «Скрябіна» заявила про неправомірне використання похоронними бюро портрета її сина
Дубневича і Синютку зловили за руку
Українські військовослужбовці взяли під контроль хутір Вільний у Луганській області
В гостях у богомола
У Перемишлянському районі стався витік нафти через незаконну врізку у нафтопровід «Дружба»
Чи допоможе Америка врятувати українську газотранспортну систему?
Головні новини Львова за 21 вересня