Початок зими у світі позначився двома подіями, які між собою нібито нічим не пов’язані. Ну справді, що може бути спільного між протестами грузинської опозиції і громадянського суспільства проти припинення процесу євроінтеграції та наступом опозиційних режиму Асада протурецьких збройних формувань на півночі Сирії? А між тим зв’язок тут є – і зв’язок дуже цікавий. Зокрема, для нас.
Ні для кого не секрет, що сирійського диктатора Башара Асада у свій час врятував від розгрому саме Владімір Путін. Він відрядив до цієї близькосхідної країни не тільки регулярні війська, головну цінність в яких відігравала авіація, а й підрозділи приватної військової компанії «Вагнер» (яка, як ми згодом дізналися від самого ж Путіна, була не зовсім приватною – чи зовсім не приватною). Саме цей крок Росії допоміг Асаду втриматися в Дамаску і продовжив громадянську війну, яка на той момент тривала три роки, ще майже на десятиліття.
Але й за нинішньою грузинською владою, будемо говорити прямо, стирчать російські вушка. Та і як може бути інакше, коли фактичним господарем цієї південнокавказької країни є російський бізнесмен Борис Іванішвілі – який лише після повернення на батьківщину згадав, що він взагалі-то Бідзіна. Як ви думаєте, чи могла зацікавитися Федеральна служба безпеки бізнесменом, який майже два десятиліття заробляв непогані гроші в Росії? Питання прошу вважати риторичним.
І для цього не треба шукати якісь там таємничі зв’язки – достатньо просто подивитися на дії грузинської влади під прямим чи опосередкованим керівництвом Іванішвілі. На оцей от останній крок, який дуже добре знайомий усім українцям – відмову від європейської інтеграції країни. Це ж чистий косплей Віктора Януковича. Як і усе те, що відбувається в ці дні на вулицях Тбілісі – і протести незгодних, і дії влади. (Окремо тут можна було б виділити дії реформованої грузинської поліції, яка нічим не відрізняється від української міліції 2013-1 років, але це не тема нашої статті.)
Отже, і в Сирії, і в Грузії так чи інакше, відкрито чи приховано – маємо геополітичні інтереси Росії. І зараз по цих інтересах Кремля завдано серйозного удару. І цей удар – не випадковість. На Південному Кавказі Іванішвілі довів ситуацію до точки кипіння ще діями його маріонеток у владі під час парламентських виборів. Але там ще сяк-так на його руку грала нелюбов частини грузинів до колишнього президента Міхеїла Саакашвілі і його партії. А у випадку з євроінтеграцією – точнісінько як в Україні 11 років тому – грузинському суспільству стало вже не до вузькопартійних інтересів. Фактично зараз у Тбілісі маємо, образно кажучи, точку біфуркації – і зараз, уперше за останні роки, позиції Іванішвілі є не аж такими міцними, як він би того хотів.
У Сирії ситуація є ще цікавішою. Бо тут на власне сирійський конфлікт наклалася війна в Південному Лівані, де Ізраїль фактично розгромив «Хезболлу». А ці терористи, яких ізраїльські військові фахівці прямо називають іранськими проксі-силами, були партнерами режиму Асада в регіоні. Сирійський диктатор втратив підтримку цих партнерів – яким зараз не до якогось там Дамаска, тут самим би вижити, – чим відразу скористалися його стратегічні опоненти. Тут мова і про президента Туреччини Реджепа Ердогана, який стоїть за повстанцями, що захопили Алеппо і пішли далі на Схід, і про Сполучені Штати, які підтримують інших, поміркованіших опозиціонерів – і в регіоні, який контролюють американські війська разом із цими опозиціонерами, теж були помічені певні рухи.
А що таке Південний Кавказ і Близький Схід? Колись Балкани назвали «пороховим погребом Європи». Так-от ці регіони – теж такі порохові погреби. За Кавказькими горами Росія постійно створювала різні проблеми – починаючи з карабаської проблеми, яка не без участі ще радянського керівництва розрослася в повномасштабну війну. Наслідки якої дозволяли Кремлю контролювати не тільки Вірменію (там контроль був практично повний, аж до військової бази в Гюмрі), а й Азербайджан – хто захоче мати справу з країною, яка має невирішений територіальний конфлікт і в будь-який момент може знову кинутися в полум’я війни? Про Грузію з окупованими Абхазією й Південною Осетією годі й говорити.
Та навіть перемігши Саакашвілі, Бідзіна-Борис Іванішвілі був змушений грати за певними правилами Заходу. Неохоче, та все ж. І от ситуація дійшла до точки, коли далі вже неможливо і вашим, і нашим. Карти були остаточно відкриті – тож далі або Грузія повністю повернеться в орбіту РФ, або Кремль остаточно втратить і цю країну.
Близький Схід – це пороховий погріб усього світу. Тут і Сектор Ґази, і південь Лівану, і хусити, і Сирія. Але з палестинським анклавом й окупованою «Хезболлою» частиною Лівану фактично вже розібрався Ізраїль. До хуситів руки сильних світу цього поки не дійшли, але сумнівів немає – дійдуть. Баб-ель-Мандебська протока – дуже важливий логістичний шлях для всієї світової економіки, щоб залишити це питання невирішеним.
Утім, в усіх цих конфліктах Росія не брала прямої участі. А в Сирії – брала. Тож поразка режиму Асада – це не просто удар по геополітичних планах й амбіціях престарілого кремлівського диктатора. Це ще й удар прямо по Росії, по її «обмеженому контингенту». Удар, на який Росії, за великим рахунком, нічим відповісти.
Так, нічим. Бо ПВК «Вагнер» після бахмутської м’ясорубки і повстання Пригожина фактично знищена. Авіація ВКС РФ, яка відіграла важливу роль у спасінні Асада 2015-го, зараз уже не може дозволити собі такі масштабні дії – бо на першому плані війна в Україні. Українська війна не тільки показала всю людиноненависницьку суть путінського режиму, вона, затягнувшись на три роки, ще і зв’язала руки Росії в інших регіонах світу. Бо на всі свої забаганки, на усіх своїх дружків-диктаторів ресурсу у Владіміра Путіна просто не вистачає. Що там казати – він для власних донбаських потреб вициганює снаряди й ракети в Північної Кореї, яку раніше Росія просто не помічала.
Ми не можемо знати зараз – чим завершаться події в Грузії, Росії, що буде з «Хезболлою», хуситами, врешті-решт, як довго триватиме війна в Україні (чи вплине на неї повернення до влади Дональда Трампа). Але зараз виглядає на те, що у світі поступово починає розкручуватися «антиросійська зима», на противагу «російській весні» 2014 року в Україні.