Нещодавно у світових ЗМІ Україна знову посіла місце країни-ньюзмейкера. Цього разу привід невтішний. У нас один з найнижчих рівнів вакцинації в Європі та розвинутий чорний ринок довідок про щеплення. У соціальних мережах політологи та політологині, успішні та відомі персони, блогер(к)и, представники та представниці громадянського суспільства взялися навперебій лаяти українців, звинувачуючи в безвідповідальності, темності та схильності до конспірологічних теорій. Вкотре полилися жарти про чіпування та вишки 5G. Але чи дійсно низький рівень вакцинації – вислід віри українців у створеність вірусу засновником корпорації Майкрософт?
Рух «ковід-дисидентства» та скепсис до карантинних обмежень, впроваджуваних державами, виникли у світі майже з початком пандемії. До довколаковідної полеміки долучилися не тільки прихильники найабсурдніших конспірологічних теорій, але й відомі інтелектуал(к)и, критики зловживань з боку великих корпорацій та держави, економічно постраждалі від локдаунів обурені громадян(к)и. Сьогодні в різних частинах світу тривають протести проти ковід-паспортів і того, як ковід-паспорти регламентують життя. Не завжди в закордонних виданнях опініон-мейкер(к)и розмірковують про ці феномени у близькому нам форматі «свідомі, мислячі й відповідальні вакциновані vs божевільні антивакси-конспірологи». Нерідко ця проблематика обговорюється у формі рефлексії з тем соціального розшарування, цінностей свобод особистості та як вони мають втілюватися у ХХІ столітті, кризи держави та капіталізму.
Найлегше пояснити низький рівень вакцинації глупотою, дурістю та безвідповідальністю українців. Якийсь відсоток затятих антиваксів й віруючих у таємну змову є в кожній державі. Але існування прихильників таких ідей не є надто великою проблемою там, де рівень вакцинації сягає понад 60%. Врешті-решт, із цим невеликим відсотком свідків вишок імені Білла Ґейтса подеколи примиряються, віддаючи за можливості належне демократичним ідеалам та праву особистого вибору. Але чи може бути більшість або половина країни переконаними противниками вакцинування?
Тон вітчизняної критики у бік вакциноскептиків ніби за замовчуванням передбачає наявність ідеальної держави. Держави, в якій існує потужна система охорони здоров'я, немає глибокого соціального розшарування і близько 70% громадян не зараховують себе до бідних верств населення. Держави, де все перелічене не спричиняє недовіру до державних інституцій, атомізацію суспільства і страх, тривогу й дегуманізацію. Держави, в якій медичні працівниці та працівники не гарують у жахливих умовах за копійчані й жалюгідні зарплати. Держави, де гарантується та функціонує соціальний захист. І ось у цій ідеальній державі невідь-звідки беруться «безумні антивакцинатори», яким зручніше повірити сусідові за сходовим майданчиком, що розповідає про чіпізацію й підступний план Білла Ґейтса, ніж науці та заявам політиків і політикинь або офіційних представників і представниць системи охорони здоров'я. Не в ідеальній державі, тобто в Україні, потенційний вакцинний скептик ймовірніше довіриться умовному сусіду-конспірологу. Навіть за умови мінімального критичного мислення та зародків соціальної відповідальності в переліку особистих чеснот.
Замість подивитися глибше на проблему провалу програми вакцинації, ми вкотре обираємо стратегію пошуку винних серед тих, хто, насправді як і ми, є жертвою системних, задавнених та очевидних проблем. Ці проблеми відкрито й послідовно обурюють українців значно рідше, ніж сусідова віра в таємне міжнародне закулісся або скепсис щодо щеплення.
Я розумію, що ми стикнулися з екстремальною ситуацією, коли на кону життя людей, передусім наші і наших близьких. Але якщо ознайомитися зі статистикою поширення скептичних настроїв щодо антиковідної вакцини, то на європейському континенті впадає в очі окремішність регіону, де антивакцинаторські настрої найбільш поширені. І це регіон країн колишнього СРСР. Що об'єднує ці країни? Соціальна розшарованість та економічна нерівність, бідність та неефективні державні інституції, суспільна атомізація та високий рівень агресії всередині соціуму. Як на ґрунті цих проблем, більшість з яких є хронічними, не з'явитися недовірі до всього, що впроваджується державою, глобальними структурами та політиками?
Ненависть, розлюднення у стосунку до представників та представниць із протилежного табору стала нормою і серед антивакцинаторів, і серед вакцинаторів. Але вакцинатори, маючи на своєму боці журналістів та журналісток, інтелектуалів та інтелектуалок, науковців та науковиць, публічних і відомих людей, обирають за найкраще стигматизувати таку кількість співвітчизників та співвітчизниць замість дослідити та відрефлексувати наявну проблему.
Чому стільки українців ціною безпеки власного і чужого життя вважають за потрібне дійти у своїй недовірі до примітивної конспірології? Чому стільки українців хочуть виразити потребу у свободі шляхом гри зі смертю? Невже в інших царинах їхня потреба у свободі настільки зневажена? Чому недовіру до держави, влади, вітчизняної медицини та глобальних інституцій українці ладні показувати в такий екстремальний та пасивно-непримиренний спосіб? Можливо, тому що в Україні немає традиції, інституційних інструментів та напрацьованих шляхів для висловлення цієї недовіри? Чи ні? Чи підвищать у підсумку жорсткі заходи держави з масової вакцинації рівень довіри громадян до офіційних інституцій? Ці та сотні інших питань могли б порушувати в публічній площині та обговорювати наші «мислячі, критичні та свідомі» громадяни, але, на жаль, не роблять цього. Їм простіше закапсулюватися в інформаційній бульбашці, бризкаючи ненавистю у протилежний та, повторюся, численний табір. Їм приємніше поглибити черговий розкол у суспільстві, бо для цього не треба щось осмислювати, задаватися непростими питаннями та йти всупереч стадним інстинктам поблизького кола спілкування. Така модель поведінки піднімає самооцінку та тішить его «критичних, мислячих, прогресивних та свідомих» українців. Тільки от чим вона відрізняється від поведінки тих, кого ці українці зарахували до некритичних, немислячих та несвідомих? Боюся, що нічим.