Про винаходи тут важко говорити, бо маємо лише реконструкцію. Можна порівнювати із травою, і це багато давніших поколінь, що маємо їхні книги і тішимося, коли можемо читати і перечитувати.
Потім траву косять і маємо поліг. Він уже мертвий, але ще має у собі соки. Коли стеблинку розтерти у долоні, то на пальцях лишиться зелена барва. І це книжки дещо пізніші, а їхні автори кажуть, що так має бути, бо це вже «після-», чи більш вживаний префікс «пост-». А відтак трава висихає і стає сіном. Її скидують в копиці і т. д., а трава все собі «пост-» і «пост-». Перед тим, як закидати сіно до оборога, його розтрушують і ще трохи просушують. І якщо висохло недостатньо, то вдруге скидують у копиці, але це вже не є ті самі копиці, що були напередодні. Це реконструкція і вони набагато сухіші.
Десь на такій стадії приготування знаходиться вміст антології поезії 2000 рр. «ЛяЛяК», що розшифровується, як Львівська Літературна Криївка в упорядкуванні Марії Шунь. Такі аналогії пов’язані з тим, що сіно – пожива для корови, а поезія – для душі.
Далі спробую розтлумачити, чому ця збірка є «антологією сіна». Добре, що не антологією води. Хоча, якщо вдаватися до фізіології, то після такої купи сіна без води аж ніяк не обійтися. Зрештою, нема сумнівів, що вона підоспіє. Тисячі юних натуралістів, а за сумісництвом і літераторів зливають свої словесні рідини у гігантську цистерну Інтернету. А все ж, не можемо вважати їх такими, що відбулися, адже, як слушно вимітив в одній зі своїх статей Остап Сливинський: «Український письменник – здебільшого істота глибоко непостмодерна, сповнена недовіри до Інтернету та нетривких газетно-журнальних шпальт і скептично налаштована до ідеї глобального обігу текстів. Якщо хтось в Україні намагається проголошувати занепад сакрального статусу книги, мусить негайно прикусити язика, бо виглядає на те, що український письменник лише тоді заспокоюється, коли його щойно видана книга стає на полицю – хай би навіть вона там мала простояти вічність, ніким не гортана».
Власне, 17 молодих поетів, які нині мешкають чи навчаються у львівському керунку, вийшли з «Інтернет-підпілля» і вшанували свої вірші папером, на якому вони роздруковані.
Зараз можна би було коротко сказати про кожного з них, але це зробила ще у передмові Марія Шунь. Зрештою, в кожного є певні здібності, але час дозрівання залежить од розміру і складу плоду. Відтак варто зупинятися там, де все ж зустрічаємо певні ознаки стиглості, в такому випадку можна споживати і не кривитися.
Якщо читати від початку, то першою зацікавлює поезія Оксана Васьків. Видно, що авторка прочитала багато книжок, знає багато гарних слів і вміло їх поєднує. А ще вона могла б писати хороші мелодійні пісні-колискові, зокрема для дорослих:
Дощ падає сім днів і сім ночей
Щохвилі далі крок його гучніший
Давай удвох збудуємо ковчег
В котрому можна поселити тишу.
І ця тиша разом із ритмом хвиль ненав’язливо проникає до свідомості, не мовлячи жодних привітань, а лиш киває головою, і так само не питаючи дозволу, присідає на канапу, переглядає стару книжку з пожовклими сторінками видання 1839 року, що лежала на подушці, й сама прилягає спати. Але сни не надто вибагливі: той же Мефістофель, перевтілення у Міріам, Суламіт і Ліліт, потім подорож ковчегом по Великій Воді з контрабандистами, які нелегально перевозять троянди і кулемети, але відразу настигає Святий Бернар зі своїми собаками, які занюхують, що тут щось нечисто, і справа викривається, йдучи до хепі-енду. Натомість перепоною стає Камікадзе, який нищить ковчег, але контрабандисти втікають на сушу і через блокпости дістаються до Татарської брами, за якою збирають цвіт папороті, щоб хоч щось перевозити, бо троянди і кулемети погубили шляхом. Далі дія сну переміщується у Париж, але там взагалі нецікаво. Ми ж усі знаємо, як там гарно, про це ж написали усі молоді українські поетки.
Наступний автор Володимир Вакуленко-К., як мінімум, вирізняється на загальному тлі книги. Видно, що чоловік з чіткою позицією. Інша справа, що ця позиція дещо натягнута, бо декларує свою альтернативність. Трохи запізніле бунтарство проти попси, але на загальному тлі доволі привабливе:
Мені,
Старому
Немічному коту,
Чи не час
Замурковувати рани,
Чи не час
Стікати оловом
В пеклі
І вдихати
Пластиковий дим
Асфоделів?
Відчутно, що ліричний герой втомився і хоче забити на свої переконання, але вони ж, переконання, не дають йому цього зробити. Проте, знаючи, що Володимир Вакуленко-К. нині дедалі більше працює в жанрі дитячої літератури, розуміємо, що альтернатива знайшлася, бо хороший автор завжди хороший.
Дуже впевнено себе почуває Наталія Пасічник. Її вірші схожі на плитки шоколаду – такі ж чіткі і однорідні, у кожному шматочку однакова кількість горіхів, що свідчить про старанне розмішування маси перед тим, як розлити у форми. Щодо верлібрів – то це плитки шоколаду, які десь завалялися у кишені, розтанули, втративши форму, але відтак знову застигли, що аж ніяк не вплинуло на смак.
Місяць який розбиваєш на тижні і дні
друзки чекань, що донині докупи збираєш.
Водночас розуміємо, що кондитер (авторка) працює досконало за досконалими рецептами, але максимально уникає найменшої похибки, через що смак дуже добрий, але давно знайомий, а тому важко ахнути від здивування і назвати неперевершеним.
Багато спецій стрічаємо у текстах Григорія Семенчука. Він максимально «різний», як і всі молоді поети – від соціально-релігійних віршів з ноткою провокативності, до зворушливо-ліричних. Видно, що хлопець неабияк старається і розуміє, що значить ремесло автора поезій. А тому можна сподіватися з нього хорошого автора, що з часом може еволюціонувати у такого собі «дзвіночка», котрий попереджатиме ті чи інші важливі соціальні і психологічні зрушення у житті суспільства («Америка – / це найближче пекло за Борисполем»). З іншого боку, нині ще рано говорити про вершини, а можна лише на них сподіватися.
Автори, яких ми упустили у нашій розмові про антологію «ЛяЛяК», можливо, якраз найбільше заслуговують на увагу, і тому залишимо інтригу. А взагалі, антологія як така завжди цікава, бо репрезентує той чи інший напрям, школу, покоління. У кожній з них трапляється відсоток текстів, близьких тій чи іншій людині, причому різних авторів. Тарас Прохасько каже, що любить читати погані книжки, бо в них обов’язково трапляються дуже добрі абзаци. Безсумнівно, в антології поезії 2000 рр. «ЛяЛяК» неминуче знаходимо дуже добрі строфи.
«ЛяЛяк» (Львівська Літературна Криївка)» , Львів, Піраміда, упорядник - М. Шунь, координатор В. Габор. 2010. - 264 с.