1960 рік, урок німецької у львівській спеціалізованій німецькій школі № 8. Я, третьокласник, сиджу на другій парті і спостерігаю, як учителька гарно виводить на дошці крейдою речення: «Lenin ist der Führer der Arbeiter und Bauern» (Ленін – вождь робітників і селян). Далі вона читає написане речення, і це викликає неабияке збурення у класі: хтось зойкає, хтось стиха сміється, а дехто нестримно регоче. Як фюрер?! Ленін – фюрер?! Що ж це таке?! Діти не можуть переварити цей когнітивний дисонанс, адже вони твердо знають – з книжок і особливо з фільмів (Яволь, майн фюрер!), з усієї радянської пропаганди, що фюрер – це дуже погане слово, це втілення всесвітнього зла, це Гітлер, а як же так, що найдобріший і наймудріший у світі дідусь Ленін – теж фюрер?!
Учителька на мить лишень трішки усміхається, але якщо б їй не загрожувало звільнення з роботи, а навіть і багаторічне ув’язнення, вона б вочевидь сказала: «Так, діти, Ленін такий самий фашист, гидотний злочинець і вбивця, як і Гітлер, бо певні назви і титули не даються людям абияк». І насправді – історія і філософія мови не дає жодного шансу схибити, і сфальшувати історію мови в той чи інший бік неможливо - власне таким чином вона стає викривальницею злочинів і злочинців.
Хто вперше застосував цей термін «вождь», німецькою «der Führer» – російські комуністи чи німецькі нацисти не так вже й важливо, хоча, вочевидь першість у цьому все ж мають італійські фашисти з титулом «дуче» (il duce). І позаяк кацапи буквально все, що не мають, мавпують від інших народів, то і цей термін вони беззаперечно вкрали і присвоїли собі від європейського фашизму. Улюбленець Путіна білоемігрантський історик Іван Ільїн мріяв про національну винятковість і зверхність Росії, основану власне на фігурі «національного вождя», яку, будучи ревним симпатиком європейського фашизму, вочевидь, запозичив у італійців і німців.
Отож, чому власне вождь, а не, скажімо, цар, король, імператор, президент чи просто правитель? Слово вождь одразу асоціюється з вождями племен кам’яного віку чи сучасними відсталими племенами джунглів Амазонки чи островів Океанії, у найкращому випадку – це згадка про індіанців Північної Америки. Чому ж «Вождь червоношкірих» став таким близьким і рідним для «червоних» (російських комуняк) і «коричневих» (німецьких нацистів)?
Історія будь-якого тоталітаризму ясно викриває його невпинну жагу до минулого і навіжену сакралізацію минувшини. Адорація «золотого віку», повернення історичного періоду величі і панування – ось його головна мета. Жити в минулому, повернути величне минуле, замість того, аби йти вперед – ось ідеал. Вчора – це краще, аніж завтра. І час повинен іти таким чином – вчора – сьогодні і знову вчора, завтра нема. А навіщо завтра, адже вчора було так чудово, вчора була велич і панування, отож «можем павтаріть», повторити ті самі граблі.
Демодернізація усього суспільного життя, відмова від прогресу, модерну, повернення «до витоків», до архаїзму, до зашкарублої традиції – ось це найнеобхідніше. Наприклад, для сучасної Росії, вочевидь, іншого виходу немає, бо деградація цього вкрай хворого суспільства йде шаленими темпами, і під цей карколомний політ у прірву треба підвести міцне теоретичне підґрунтя, і чогось кращого для цього, аніж «реформування минулого», годі й вигадати.
Не буде «Макдональдсів» – не біда, російський народ і так виживе, і жодні санкції не страшні. Ось як на цю тему теоретизує один із двох стовпів ідеології «рускава міра» Александр Проханов: «Російський народ переб’ється, він піде з міст у поля, в ліси… Буде збирати гриби, ягоди, горіхи – російський народ готовий перетворитися на народ-бурундук, народ-хом’як, він буде запасати на зиму усілякі корінці, усілякі цибулинки». А ось що віщує інший стовп «рускава міра» Александр Дугін: «Для вирішення демографічної проблеми Росії одним ударом треба різко перейти від Модерну до Традиції. І все. Міста будуть негайно розселені, на землі складуться міцні православні сім’ї з безліччю діток. Розлучення – не те, що аборти! – будуть заборонені. Їх не буде. Не можна – і все. Одружився – зроби таку ласку – так і живи до смерті. Раніше треба було думати. За блуд – вогнище. За крадіжку – повішання. За наклеп на Царя – довічна каторга».
І це не марення сивої кобили чи якихось міських божевільних, це насправді дуже серйозні ідеї найбільших і найповажніших ідеологів сучасної Росії, авторів десятків товстих книжок. Хто би сумнівався, що 80%, ой ні, перепрошую, Путін сказав 95%, рускава народа залюбки погодяться виколупувати з мерзлої землі «усілякі корінці і цибулинки» в той час, коли їхні правителі та підспівувачі цих правителів проханови, дугіни та інші соловйови-шапіро набиватимуть кишені мільйонами доларів, і гаряче підтримають «довічну каторгу» за «хулу на Царя», який на нафтодоларах нажив собі сотні мільярдів доларів.
Цікаво, що Дугін у своєму шизофренічному обожнюванні архаїзму сам докотився до «хули на Царя», пропонуючи, до речі, після здачі Херсона невдаху Путіна принести в жертву, хоча робить це доволі обережно і завуальовано. У міркуваннях про самодержавство, яке володіє абсолютною владою і має сакральне єство, він наполягає на тому, що власне завдяки необмеженій владі самодержець повинен рятувати свій народ у критичні моменти. Якщо ж він не може впоратися з цією місією, то з ним належить чинити так, як чинили в багатьох архаїчних суспільствах зі своїми правителями, тобто вбивати. Для прикладу Дугін наводить працю шотландського антрополога Джеймса Фрезера «Золота гілка», де згадується такий собі Цар Дощів, якому його одноплемінники розпороли живіт за те, що той не зміг їх уберегти від посухи.
А ще, окрім адорації кам’яного віку і первісно-общинного ладу, в Росії шаленими темпами йде сакралізація епохи Радянського Союзу, хоча епоха ця не набагато відрізняється від кам’яного віку. За останніми опитуваннями – 80% росіян вважають радянську епоху хорошим часом, а 63% шкодують про розпад СРСР. І що найбільш дивовижно, 64% молодих росіяни у віці 18-30 років, які не застали Радянського Союзу, вважають його позитивним явищем, а майже третина російської молоді шкодує з приводу його розпаду.
Росія не хоче йти в майбутнє, для неї комфортніше залишатися в минулому. Лінюх, якого збудили вранці, не хоче вставати і йти працювати, а прагне далі спати й літати у своїх абсурдних архаїчних мареннях. Навіщо йти у невизначене і тривожне майбутнє, коли є дуже комфортне і випробуване минуле. Якщо краще було в минулому, то чого б до нього не повернутися. Але тут є одна заковика, бо як каже грецька мудрість, не можна двічі вступити в одну й ту ж річку. А може все ж таки варто спробувати?
Уявімо собі підстаркуватого, жалюгідного, миршавого, безнадійно хворого мачо, ну, наприклад Путіна, який в молоді роки дуже успішно бігав по бабах і бив у пику кожного на вулиці, хто йому не сподобався. Ця стара нікчема у свої хворій уяві відчуває колишню силу і хоче це все «можем павтаріть», він на сто відсотків упевнений, що «можем павтаріть», «імперія невпинно має розширятися, друга армія світу, Київ за два дні» але, на жаль, в цього мачо-невдахи вже немає ані колишньої потенції нижче пояса, аби бігати по бабах, ані колишньої сили у спорохнявілих тоненьких м’язах, аби бити когось по пиці. Повернути колишню «велич» Радянського Союзу нещасній і хворій на голову Росії неможливо, цей час безнадійно канув у Лету, тому марення на кшталт Київ за два дні, а до Ла-Манша за тиждень в реаліях перетворюються на неможливість за дев’ять років узяти Авдіївку за шість кілометрів від центру окупованого Донецька.
Народ, який хоче залишатися в минулому, має всі шанси залишитися там навіки, у той час, як решта людства невпинно йтиме вперед. Вочевидь, це закон світового прогресу.