Галицькі містечка Бібрка, Рудки, Нижанковичі, Добромиль, Старий Розділ… Ті, в яких відібрали право називатись містом – Підбуж, Стара Сіль, Скелівка (Фельштин), Журавно… Ті, які отримали зовсім недавно статус міста: Стебник, Калинів. Міста, які втратили свої імена – Кристинопіль (тепер Червоноград), Жовква (Нестеров, тепер знову Жовква)…
Місто, яке перестало існувати не лише де юре, але й де факто – Соколів на Стрийщині.
Я кщо ми не звідти, то й не переймаємось ні їхньою спільною долею, ні окремою: як вони виживають на узбіччі розбійницького шляху великого бізнесу в сучасній Україні? Спорожнілі, припорошені пилом провінційності, з сумним обличчям безробіття, ці невеличкі на кілька тисяч населені пункти, все ще подекуди з ратушами й ринковими площами(площами Незалежності чи Свободи) сяк-так розбудовуються кнайпами для дітей заробітчан, того особливого прошарку молоді з купленими дипломами, квартирами та машинами, приватними крамничками, пофарбованими ядучими кольорами, ну і монументальними хатами, яким, проте, ніколи не дорівнятись до вишуканих сецесійних будиночків, що руйнуються або спотворюються на очах євроремонтом. Радше мертві, ніж живі в сенсі надії на відродження.
Далі йдуть трохи більші містечка-райцентри Жидачів, Миколаїв, Радехів, Старий Самбір, Самбір, Стрий… Там ще животіє промисловість, працюють навчальні заклади, й існує місцевий культурний осередок людей, які не прагнуть ні до Львова, ні до Києва. За винятком Стрия і Миколаєва, усюди тотальний брак книг, які витіснив з полиць книгарень китайський ширпотреб а ля «Усе по дві гривні». Радше живі, ніж мертві.
Urbi et orbi
Отже, що може дати таке місто світу? І що може дати світ такому місту, щоб воно продовжувало залишатися частиною культурного простору Європи? Усі ці містечка асоціюються з певними знаковими особистостями: Дрогобич – Юрій Котермак (XVст), Маврицій Готліб, Іван Франко, Василь Стефаник (ХІХ ст.), Бруно Шульц (ХХ ст); Журавно – Миколай Рей (ХVІ ст.); Миколаїв – Уляна Кравченко (ХІХ -ХХ); Бібрка – Уляна Кравченко, Іван Франко (ХІХ), Самбір – Дмитрій Самозванець (ХVІІ), Іван Франко (ХІХ), Рудки – Олександр Фредро (ХVІІІ); Судова Вишня – Іван Вишенський (ХVІ), Фельштин, Добромиль – Гербурти ( ХІІІ – ХVІІ), Броди – Йозеф Рот ( ХХ ст.)… Це лише короткий і далеко не вичерпний перелік відомих імен, які асоціюються з певними містами. Саме ці імена спонукають освічених мандрівників шукати на мапі містечка, їхати туди, а потім описувати свої враження у блогах, які є великою підмогою для містечкового туризму в Україні, бо свіжий погляд збоку створює зовсім інший образ міста. Власне, персони поряд із вцілілими архітектурними пам’ятками є брендом міста.
Дрогобич
Та все це – поверхня, щоб збагнути суть галицького містечка, треба відкрити всі культурні пласти, і тоді, можливо, вдасться осягнути місію міста як місію його всіх мешканців.
Колись я нафантазувала собі містечковий музей, де на стіні портрети всіх мешканців – малих, старих, тих, кого вже нема. Кожен мешканець зможе прийти й побачити себе й усвідомити частиною міста, а не рабом прописки. Місто без музею – не місто. Але не такого музею радянського зразка – нудного й поверхового, з експозицію підлаштованою під ту чи іншу ідеологію, а музею, який невпинно оновлюється, де поруч зі старою світлиною будинку – нова, де можна побачити зріз дерева, ровесника міста, старий підручник, дитячий гербарій чи дівочий альбом, де можна придбати насіння квітів, що ростуть на ринковій площі, чи мапу міста, зроблену вручну… Почути записи голосів дітей, шум дощу, побачити на відео, як падає сніг. Через рік, п’ять, десять усі ці дрібнички вкриються вже іншим пластом буття.
У кожному місті чи селі обов’язково знайеться людина, яка знає його історію, шукає нові факти, намагається передати свої знання якомога більшій кількості людей, але, на жаль, не вона читає уроки краєзнавства в місцевій школі.
Ось що може дати містечко світові – правду про своє життя, яке не менш цінне, ніж життя великого міста.
Прокопати шурфи
Історію можна відтворити з краєвиду, вважав Фернан Бродель.Тобто історію не так просто знищити. Найбільшої шкоди завдають ті, хто не вірить в існування минулого свого міста чи села. Гадаю, ви вже зрозуміли, що я маю на увазі не археологічні розкопки, а сам метод: відкрити культурні напластування, які можуть бути невидимими для ока, але міститися в одній і тій же субстанції – культурі.
Перший пласт – це заснування поселення на місці майбутнього міста. Чому саме там, а не деінде? Наші предки навряд чи селились спонтанно. На місці знищеного поселення виникало нове: люди повертались туди, наче птахи з вирію. Українськими промістами були городища. Практично на території кожного галицького містечка знаходимо сліди городища невідомого народу, бо розкопки проводили дуже рідко. Фахові археологи провадять розкопки лише там, де впевнені, шо знайдуть щось. Найважливіша ознака прадавніх поселень аж до пізнього Середньовіччя – це здатність до самооборони і надання притулку тим, хто живе за межами укріплень. Городища були укріплені земляними валами, які збереглись завдяки тому, що всередині насипу містилися колоди. Ясна річ, збереглися вали тільки там, де не проводили пізніших забудов, наприклад, у Старому Самборі чи Миколаєві.
Загальноприйнято видавати першу писемну згадку про місто за дату заснування, що, звичайно, невірно. Практично, до наших часів не збереглися літописи княжої доби, а дарчі грамоти існують лише з ХІІІ ст. Тут ми маємо все ще справу з радянською ідеологією: міста зазвичай старші на кілька століть. Утім, це й наслідки ідеології, яку принесли сюди поляки: зіткнення цивілізацій Заходу й Сходу. Погано, коли не ведеться дискусії з цього приводу, хоча бажано не вести дискусії в ідеологічній площині.Тільки археологічні розкопки можуть щось довести. Міста в Галичині існували ще до отримання магдебурзького права, яке не могли дати за відсутності певної міської інфраструктури, соціальної та економічної. Місто активніше розбудовувалось у давнину завдяки торговицям, на які потрібно було мати привілеї: двічі чи більше ярмарків у рік. Отже, був стимул розвивати міста. Завдяки видобуванню солі постали містечка Стара Сіль, Добромиль, завдяки нафті й озокериту – Борислав, однак місто – як осередок торгівлі виникає частіше, незалежно від того, хто ним володіє: князь, король чи церква. Місто галицького зразка – це площа Ринок, Ратуша, і на розі храм. Цих атрибутів не втратили досі більшість галицьких міст Дрогобич, Самбір, Рудки, Добромиль, Бібрка, Журавно… Ратуші відбудовувались аж до кінця 19 століття.
Журавно
Після анексії Східної Галичини Польщею 1349 року ратуші, площі приходять на зміну дитинцям руських князів, довкола яких формувались міста. Із княжої доби залишились лише муровані культові споруди, якщо вони не стояли на заваді.Але в Підбужі є частина старої будівлі княжих часів, можливо, колишнього складу, де зараз розміщено крамницю.
Дрогобицький готичний костел є ілюстрацією культурних шарів, про що мало хто знає. Його почали будувати в другій половині ХІV століття на місці мурованої руської церкви IXстоліття, бо під час реставраційних робіт були виявлені фрагменти стін, прикрашені розписами. А сама церква була споруджена на місці язичницького капища.У землі було знайдено барельєфи: маска людини в головному уборі, долоня і ступня, які помістили на дзвіниці вгорі, вмурувавши у стіну, з незрозумілих мотивів. Дуже символічно: своєрідна вісь культур, які поступово змінюють одна одну. Тобто ніхто не руйнував руську церкву, як і капище.
У різний спосіб можна відтворити культурні пласти: через розкопки, архіви, спогади, статистику, навіть через ґрунтознавство та історію клімату, як це зробив колись французький історик Емануель Ладюрі, досліджуючи урожаї винограду упродовж кількох століть…
Кров і попіл
Міську культуру створюють різні народи, і в різні періоди домінує та чи інша національна культура, з невеликою перевагою. Величезний вплив на зовнішній вигляд міста мають різні релігійні конфесії, тут досить просто порівняти кількість костелів, церков, синагог і мечетей. Місто потребує миру на своїй території. Його місія – зберігати мир в межах міста.Оборонні костели в Бібрці чи Рудках здатні вмістити все населення міста, якщо ворог здолає мури. Це зовсім не гігантоманія наших предків, а вияв практичності. На відміну від монументальної гнітючої архітектури доби сталінізму. Топоніміка – також добра підмога в реконструкції історії. У Скелівці (Фельштині) досі існують Руська дільниця, Польська та Єврейська, хоча мешкають там тепер виключно українці. У Добромилі є Татарський куток, де живуть нащадки охоронців галицько-волинських князів. Міська культура в Галичині – це суміш культур різних народів: українців, поляків, вірмен, німців, євреїв, караїмів, турків, татар, молдаван, угорців. Вони створили образ того міста, які ми отримали в спадок після Великої катастрофи, однієї з тих катастроф, що цілковито змінили етнічний склад населення. Під час цієї Катастрофи зник із землі Соколів на Стрийщині, де мешкали тільки поляки і євреї. Інші міста просто спорожніли внаслілок масових депортацій та розстрілів.
Соколів
Покинуті заводи, фабрики, житлові будинки. Я не буду говорити зараз про тих, хто винен у цьому, бо про це є кому нині говорити. А про те, що трапилось із нашими містами: про товстий шар попелу між культурними шарами. З Соколівом повелися як з Карфагеном, а інші міста заселили іншими людьми: зі Сходу й сіл, які не знали, що таке галицьке містечко і вживали речі звідти не зовсім відповідно до їхнього призначення. Це теж не їхня провина, бо якби нас з вами зараз поселили б кудись у Середню Азію, ми теж не знали б, як поводитися з тими речами. Але…
Існує універсальна культура, яка не дозволяє викидати на смітник різьблений комод, а замість нього ставити новочасний сервант, розпалювати в печі книгами, написаними незрозумілою мовою, прасувати на кришці фортепіано чи брати на будівництво надгробки з цвинтарів. Ця універсальність чомусь завжди дратувала націоналістів. Хоча, на мою думку, національна культура – не гетто минулого.
Коли на зміну одній культурі приходить інша, вона робить це цивілізовано, менш чи більш. Почуття помсти не триває довше, ніж одне покоління. Але два-три покоління, які не сформували власного світогляду, на якому ґрунтується кожна культура, призводять до того шару попелу, який називають тепер постмодернізмом і постіндустріалізмом. На зв’язок культури й світогляду вказував ще 1923 року Альберт Швейцер у книзі «Культура і етика».
Мале містечко мало би бути зменшеною копією великого міста, лише тоді воно зможе втримати своїх мешканців. Воно не має бути ні менш культурним, ні менш цивілізованим, просто більш комфортним.
Утім, нині з’являється чимало людей, що мріють про відродження маленьких містечок, пишаються містечковим патріотизмом, але за 60 років від закінчення Другої світової війни на галицьких теренах виник той особливий тип ментальності, яку б я назвала неофеодалізмом, коли за людину все вирішує корумпована місцева влада, а влада апелює до центру. Тобто великої різниці між західним і східним містечком вже не існує. Безробіття, свавілля з водою, теплопостачанням і газом. Різниця лише в кількості недонищених архітектурних пам’яток. І якщо на місце патріотам і захисникам культурного спадку вказувала раніше КПРС, то тепер ті, хто має гроші. Можливо, через два-три покоління вони й стануть культурними людьми, однак на самому попелі недобре вирощувати виноград.