Харківська школа архітектури – приватний заклад повномасштабне вторгнення Росії був змушений евакуювати студентів та викладачів із Харкова, перевезти більшість обладнання та продовжити навчальний семестр у Львові. Зараз школа орендує приміщення Львівської академії мистецтв, організовує з нею спільні студентські практики, а також вивчає Львів та пропонує своє бачення при плануванні міських просторів.
Зокрема, нещодавно у ХША записали коротку серію інтерв’ю з експертами про архітектуру та її майбутнє в Україні. У них йдеться про повоєнну відбудову та надважливу роль освіти архітекторів, адже зовсім скоро нам будуть потрібні кваліфіковані фахівці з цієї галузі, які будуть розуміти контекст й українські потреби.
Пропонуємо вам до читання скорочену версію інтерв’ю Наталі Отріщенко та Дар’ї Ожиганової, яке було записане в рамках спецпроекту «Архітектура майбутнього».
Архітектура як явище і професія останнім часом набула багатьох нових функцій. Сьогодні архітектор це і модератор, і урбаніст, і соціолог, і митець. Про це розповідають Наталя Отріщенко, дослідниця, кандидатка соціологічних наук, наукова співробітниця в Центрі міської історії, учасниця багатьох міжнародних дослідницьких проектів, а також Дар’я Ожиганова, архітекторка, директорка бакалаврської програми ХША.
ZAXID.NET робить передрук розмови про архітектуру повоєнної України.
***
Даріє, розкажи, які головні тенденції в професії архітектора ти вбачаєш?
Дар’я Ожиганова: Варто почати з того, що архітектура – це доволі синтетична сфера. Якщо ми дивимось на будівлю, яку проектують архітектори, ми бачимо дуже багато нашарувань різних елементів і процесів. Перед нами сукупність соціальних процесів, які відбуваються всередині. Тому архітектору або архітекторці потрібно розуміти, що саме вони проектують. Ми можемо також бачити в будівлі різні конструктивні елементи – колони, фундаменти, балки – все те, що не дозволяє будівлі впасти. Архітектор несе відповідальність за це.
Ми можемо побачити якісь декорації, символи, знаки, які з’являються на фасадах – і це також те, що роблять архітектори. Отже, усі ці складові мають поєднуватися в одній людині. І тут, якщо ми говоримо про тенденції в професії архітекторів, то найголовніша з них – це доречність того, який з цих елементів ви ставите в пріоритет у вашому проекті. У школі ми називаємо це чутливістю до контексту. Наприклад, будівля є частиною міського простору, вона його формує, бере участь в міських процесах. В певному контексті ці факти будуть переважати. А в іншому, наприклад, при складних погодним умовах на місцевості, на першому місці буде саме конструкція. Архітектори і архітекторки – це медіатори процесів у місті. Обрати найдоречніші інструменти та підходи – це найважливіша складова цієї професії.
Наталю, а які головні тенденції в українській архітектурній сфері вбачаєш ти? Чи є якісь особливості в українському контексті?
Наталія Отріщенко: Основні лінії напруги, які я бачу, спираючись на дослідження, стосуються автономії професії. Архітектори включені в низку мереж і стосунків з великою кількістю інших людей. Це і замовники, і експерти з інших сфер, і міські громади. Також ті чи інші проекти, втілені у просторі, впливають на міський простір. Тому тут мені подобається те, про що говорить Дар’я, про підхід чутливості. Відтак, автономія професії – це одна з тих основних речей, яка має зберігатися і примножуватися.
Архітектор має розуміти суть своєї професії та відповідальність, яку він несе. Інша лінія напруги – це залучення. Ахітектор, спілкуючись з людьми, має бути включеним у розмову. Він має вміти чути, слухати і доносити власну візію. І врешті ще один виклик – це розуміння меж професії. Архітектор – це не соціолог, не еколог і не економіст. Він має бути готовим до діалогу і співпраці, адже це може збагатити проект і зробити його кращим.
А для чого архітекторам соціологія?
Н. О.: Я маю надати студентам розуміння соціальної складової їх професії, адже у майбутньому вони не будуть проектувати у вакуумі. Вони будуть працювати із замовниками у конкретних контекстах і середовищах, а їх проекти будуть мати вплив. Вони будуть визначати те, як люди функціонують в просторі й те, як він змінюється разом з людьми. Моє завдання – показати це студентам. Я дивлюсь на суспільство як на різні констеляції. Архітектор рухається між цими дуже різними соціальними формами і включається в процес конфігурації. Соціальна уява та чутливість – це ті основні навички, які б я хотіла, щоб студенти і студентки архітектури отримали після моїх курсів.
Даріє, я знаю, що Харківська школа архітектура видозмінювала свої освітні процеси після початку повномасштабного вторгнення. Розкажи, як ви адаптували програму до того, щоб вона відповідала всім сучасним реаліям? Чи включали ви в неї повоєнні студії, наприклад?
Д. О.: Важливо сказати, що вивчати повоєнні студії для студентів та студенток, які зараз знаходяться в країні, де триває війна, це потенційно травматична історія. Тому організація такої програми – це окремий виклик. Як студентам дати ці знання і компетенції, але в той самий час не травмувати ще більше? Це велика відповідальність.
Ми розуміємо, що це складні теми, для вивчення яких потрібна достатня підготовка. Тому ми намагаємось висвітлювати ці теми більше на старших курсах, а молодші підводимо до усвідомлення того, що у майбутньому їм потрібно буде працювати з повоєнним контекстом. Наприклад, цього року студенти першого курсу розробляли проекти односімейних будинків для внутрішньо переміщених осіб. Вони взяли дослідження Інституту міста, з яких намагались зрозуміти профілі людей і сімей та проектували саме для конкретних користувачів і користувачок. У другого курсу є мультидисциплінарний проект, який раніше називався «Харківський атлас», а зараз – «Львівський атлас». Він націлений на вивчення архітектурної спадщини, її матеріальних та символічних вимірів. Тут ми вчимо студентів критично мислити: чому для будівлі були обрані саме такі матеріали, який був політичний та економічний виміри часу, коли було створено проект, чому будівля виглядає саме так, а не інакше.
Ми вивчаємо не тільки технічні аспекти, але й гуманітарну складову. Ми говоримо про пам’ять і травму, про те, як відреставрована будівля, що була зруйнована війною, буде впливати на міський простір. Піднімаємо теми відповідальності й делегування частини роботи іншим фахівцям.
Наталю, нашу розмову будуть дивитись ті, хто зараз роздумує над професією архітектора. Чи могла б ти спрогнозувати, що чекає архітекторів у повоєнній Україні?
Н. О.: Архітекторів і архітекторок чекає багато роботи й відповідальності. Виклики, з якими стикатимуться наші міста, будуть різними. Десь буде виклик відбудови, десь – виклик інтеграції міста після років окупації, десь – виклик інтеграції великої кількості людей, які змінили своє місце проживання. Архітектори і архітекторки мають розуміти, з яким саме контекстом вони працюють. Вони повинні мати цілісне мислення про перспективу розвитку міських агломерацій чи міських поселень, чи того, як ці міста будуть пов’язані між собою.
Тут також йдеться про уяву, сміливість і відповідальність. Це відкриває великі можливості змінювати і творити той простір, в якому нам хочеться жити, простір, який буде чутливим, простір, який буде втілювати людську гідність. Міський простір повинен бути доступний для всіх: і для людей з інвалідністю, і для батьків з дитячими візками, і для людей старшого віку. Мислити про архітектуру як про інструмент втілення людської гідності – це той напрямок, в якому, на мою думку, варто думати.
Даріє, розкажи, хто для тебе архітектор майбутнього?
Д. О.: Ми з Наталею перед початком інтерв’ю частково обговорювали це питання і подумали про те, що архітектором майбутнього має бути архітекторка. Ми сподіваємось, що в майбутньому гендерний дисбаланс в професії зникне. В ХША зараз навчається велика кількість студенток, яких ми усіляко підтримуємо. Крум того, я вже на початку говорила про те, що я вірю, що архітектор або архітекторка майбутнього – це чутлива людина, яка розуміє контекст, з яким працює. Я думаю, це дуже корелюється з тим, що сказала Наталя про простір гідності, який в першу чергу є гуманним. Для того, щоб зробити місто зручним для всіх, ми маємо спроектувати його для найслабших. Ми не маємо права виключати з міського простору будь-яку групу населення, особливо незахищену. Як тільки вони зникають, вони стають невидимими і втрачають свій вплив. Архітектура – це про гуманність. І ми намагаємось цьому вчити.