Думаю, складно буде знайти серед наших читачів людину, яка не дивилася голлівудську кінострічку «Збройовий барон» (Lord of War) видатного режисера Ендрю Нікола ще й з неперевершеним Ніколасом Кейджем у головній ролі. Зіграний Кейджем герой – Юрій Орлов, виходець з Одеси, який заробляє свій капітал на торгівлі зброєю. А найбільші статки йому забезпечила зброя саме з України. Завдяки корумпованому українському генералові Орлов на надзвичайно вигідних умовах налагодив масовий нелегальний продаж автоматів Калашникова, танків, гелікоптерів тощо з неконтрольованих складів на території України в перші роки її Незалежності.
Юрій залучає до свого бізнесу брата-наркомана Віталія. А той з вдячності Україні за збройні прибутки, які та забезпечує, викладає тепер кокаїнові доріжки у вигляді карти країни-годівниці (звісно ж, із Кримом).
Що надихнуло Ендрю Нікола на українську тему? Можливо, скандал 2002 року про нібито продаж Києвом тодішньому іракському диктаторові Саддамові Хусейну радіолокаційних комплексів «Кольчуга» чи ракетних двигунів тодішньому північнокорейському диктатору Кім Чен Іру. Обидві інкримінації згодом виявились фейковими, але осад, як то кажуть, залишився. Ну бо, зрештою, було багато й реальних таємних продажів української зброї, щоправда, не в таких скандальних обставинах. У будь-якому разі Україні так не вдалося повністю відмитися від іміджу недобросовісного продавця зброї. Багато хто й досі сприймає нас так, як це змальовано у «Збройовому бароні».
І от нині на цьому ганебному іміджі знову намагаються зіграти наші недоброзичливці. Звісно, йдеться про Кремль та його посіпак. І пов’язано це з умовним «ефектом HIMARS».
M142 HIMARS (High Mobility Artillery Rocket System – високомобільна артилерійська ракетна система) – це, дуже грубо кажучи, такий собі американський «Град», але значно потужніший, точніший, швидший у перезарядці і більш далекобійний за радянську РСЗВ. Україна з перших днів широкомасштабного вторгнення Росії добивалася від Сполучених Штатів надання серед іншого й цих HIMARS’ів (ідеться також про схожі системи M270 MLRS і Mars II). І що більше, то краще.
Наприкінці червня ми їх нарешті отримали (хоча поки що в значно меншій кількості, ніж хотілося), на початку липня почали активно застосовувати в реальних бойових умовах. Ефект використання американських РСЗВ був просто приголомшливим. Щодоби українським воякам, які освоїли американську пекельну техніку, вдавалося знищити понад десять важливих цілей противника: великих складів зі зброєю, складів пального, командних пунктів, систем ППО тощо. А оскільки більшість таких атак здійснювалася саме в нічний час, то неймовірні феєрверки, які спалахували над окупованими містами, виглядали особливо вражаюче.
Російські загарбники скреготали зубами від люті, але нічим не могли зарадити: зброєю ХХ століття особливо не повоюєш проти зброї ХХІ сторіччя. Тож Кремль вирішив виграти битву хоча б на пропагандистському фронті. Офіційні речники Кремля запустили купу фейків про те, що HIMARS’и успішно знищуються доблесними російськими військами. Що вони не такі вже й точні й не дуже влучають у ціль, що російська зброя нічим не гірша.
Цим повідомленням мало хто вірив за межами Росії (та й у самій Росії вірять чимраз менше). Тому до пропагандистського фронту довелося задіяти закордонні активи.
Чи варто саме в такому ракурсі розглядати відкритого листа американської конгресвумен українського походження Вікторії Спартц до президента Джо Байдена? На моє переконання, радше так, ніж ні. Звісно, там було більше міжпартійної боротьби, саме вона привалювала в цьому посланні. Утім треба пам’ятати, що пані Спартц є не просто членкинею Республіканської партії США, а твердою «трампісткою». Тому можна з великою ймовірністю припустити, що, складаючи листа, вона дослухалася до рекомендацій свого патрона – Дональда Трампа. Пам’ятаючи про це, не забуваймо й про «російський скандал» американського експрезидента.
Спецпрокурор Роберт Мюллер свого часу провів ретельне розслідування щодо зав’язків Трампа з Кремлем. Звинувачення тоді не було висунуте через брак доказів, хоча підозра і не була знята. У будь-якому разі, чи можна очікувати чогось позитивного від людини, яка називала Путіна «добрим другом»?
Тепер повернімося до Вікторії Спартц. У своєму листі, наступних заявах та інтерв’ю вона зробила багато закидів українській владі. Зокрема, конгресвумен припустила, що зброя, яку постачають Україні, може опинитися і в Росії, і навіть у Сирії. Звідки в неї взялися такі підозри, вона так нормально й не пояснила. Можна підозрювати, що ця інформація походить з певних російських каналів. Так само як і закид Спартц, що, мовляв, українське керівництво провалило перемовини з Росією напередодні широкомасштабного вторгнення. Хоча зрозуміло, що це повна нісенітниця. Тут виникає підозра: чи не вплинув Кремль через свої важелі на Трампа, щоб той своєю чергою вплинув на Спартц, через яку в американський інформаційний простір і були закинуті ці меседжі?
А от дійсно справедливі звинувачення конгресвумен стосуються лише Олега Татарова, який попри корупційні звинувачення залишається на посаді заступника голови ОП, та злочинне затягування з призначенням керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури. Отут – нічим крити. Але це лише зайвий раз підкреслює підступність пропагандистської операції: до реальних проблем, які ще й нівроку триґерують українське суспільство, паротягом докладаються вигадані. Зокрема, про постачання зброї (тих же HIMARS’ів), яка нібито може зникнути в невідомому напрямку, бо нібито не контролюється. Хоча насправді контролюється ще й як, і про це чудово знають у Пентаґоні.
Ще наочнішим прикладом пропагандистської атака на умовні HIMARS’и стала стаття в газеті Financial Times під назвою «НАТО і ЄУ висловлюють тривогу щодо ризику контрабанди зброї Україною» (Nato and EU sound alarm over risk of Ukraine weapons smuggling). Для мене досі незрозуміло, як вдалося пропхати в авторитетне британське видання такий брудний за всіма мірками текст. Його автори намагаються довести, що зброя зі західної військової допомоги потрапляє в руки контрабандистів, які нелегально продають її по цілому світу.
У статті немає ні розслідувань, ні авторитетних коментарів. Уся вона побудована на словах анонімних джерел. Але навіть ці аноніми не наважилися стверджувати напевно, а лише висловлювали свої припущення та підозри, що, мовляв, в українських військовиків є можливість нелегально торгувати зброєю з військової допомоги. Але чи дійсно так вони роблять – хто то може знати. Ну, у стрічці «Збройовий барон» вони ж так чинять. То чому б ні? Тобто в тексті порушено всі мислимі й немислимі журналістські стандарти. А ще варто зауважити, що спершу в її назві не було слова «ризик», щойно згодом, після шаленої критики в коментарях, редакція вирішила таки пом’якшити формулювання.
І лише наприкінці статті, щоб створити ілюзію збалансованості, подано коментар заступниці держсекретаря США з міжнародної безпеки та контролю над озброєннями Бонні Деніз Дженкінс, яка стверджує: «Ми не сумніваємося у прихильності українського уряду належному захисту та обліку американської зброї». А також радника міністра оборони України Юрія Сака, який запевняє: «Інформація, що Україна нібито стає великим центром контрабанди зброї, не відповідає дійсності. Такі твердження робляться в рамках російської інформаційної війни, щоб відбити в міжнародних партнерів бажання постачати Україні необхідну для перемоги зброю».
Це далеко не перша і, на жаль, не остання стаття в західній пресі. Чи вплинуть такі пропагандистські провокації на процес постачання зброї Україні? Поки що ні. Але чи не вплинуть у майбутньому – не відомо. Втома від України може зростати, а, відповідно, підтримка західних суспільств, охоплених власними проблемами, спадати. Тому Києву треба навчитися оперативно реагувати на такі вкиди. Але точно не варто діяти так, як один із чиновників МЗС України, який відповів Вікторії Спартц у стилі «сама дурепа». Відповіді мають бути виваженими й аргументованими.
А ще перед цим потрібно розв’язувати реальні проблеми, щоб у таких критиканів вибити козирі з рук. Передовсім – розібратися з Татаровим і нарешті призначити багатостраждального керівника САП. Без вирішення цих проблем дуже складно повірити в політичну волю чинної української влади всіма силами боротися з корупцією.
А бійцям російського (дез)інформаційного фронту хотів би нагадати гасло фільму «Збройовий барон»: «Головне правило торговця зброєю — не бути застреленим зі свого ж товару». Навіть, якщо цей товар – пропаганда.