У середу, 15 травня, невеличке словацьке містечко Гандлова стало зненацька відоме в цілому світі. Слави воно здобуло, щоправда, прикрої: саме там було скоєно атентат на прем’єр-міністра країни Роберта Фіцо, який для парламентської республіки фактично є державним лідером. Фіцо, на щастя, вижив, хоча досі перебуває у важкому стані після складної операції.
Замахи на перших осіб держави є, звісно, явищем сенсаційним, а для поствоєнної Європи – сенсаційним у квадраті. Які інциденти із цього розряду можемо пригадати? Ну, наприклад, вбивство прем'єр-міністра Швеції Улофа Пальме. Політика застрелили у Стокгольмі 28 лютого 1986 року, коли він разом із дружиною повертався з кінотеатру.
Досить цікава історія тоді виникла з підозрюваними у вбивстві. Спершу поліція затримала рецидивіста Крістера Петтерсона. Відбувся суд, на якому вдова прем’єра Лісбет Пальме нібито впізнала вбивцю. Суддя визнав його винним і засудив до довічного ув'язнення. Проте касаційний суд 1989 року скасував вирок за браком доказів. Петтерсон вийшов на свободу і вже через кілька років у численних інтерв'ю він то зізнавався у вбивстві Пальме, то спростовував свою причетність до злочину. Прокуратура намагалася відновити справу проти Петтерсона, але безуспішно. Але він покарав себе сам, вплутавшись у вересні 2004 року спершу у п’яну бійку з поліціянтами, внаслідок якої отримав кульове поранення. У шпиталі Петтерсонові надали необхідну медичну допомогу й відпустили. А той на виході з травмпункту упав і вдарився головою об асфальт. Травма стала для нього фатальною.
А вже у червні 2020 року прокуратура Швеції встановила особу нібито справжнього злочинця. Ним виявився Стіґ Енгстрем – графічний дизайнер за фахом. Проте цей тепер головний підозрюваний, як з’ясувалося, помер ще 2000 року (імовірно, вчинив самогубство).
Ось така макабрична історія із вбивством шведського прем’єра, яка дала ґрунт для написання багатьох детективних романів і створення кінострічок.
Ще один замах на керівника уряду європейської держави відбувся в Сербії 12 березня 2003 року. Зоран Джинджич був поранений у холі Будинку уряду в Белграді двома пострілами зі снайперської гвинтівки. За годину після інциденту прем’єр, не приходячи до тями, помер від отриманих ран.
У країні негайно запровадили надзвичайний стан. Під підозрою в підготовці замаху опинилися майже всі організовані злочинні угруповання Сербії. Під час поліційної операції «Шабля» було затримано понад 11 тисяч кримінальників.
Чому правоохоронці вибрали саме таку стратегію? Бо наприкінці 2001 року Джинджич пообіцяв розпочати активну боротьбу з організованою злочинністю в Сербії. У грудні 2002 року за ініціативою уряду було ухвалено закон «Про боротьбу з організованою злочинністю», який передбачав створення спеціального відділу боротьби з організованою злочинністю, спеціального відділення Бєлградського окружного суду по боротьбі з організованою злочинністю та Інститут співпраці.
Проте згодом з’ясувалося, що ця версія слідства була хибною. Атентат же організував Підрозділ спеціальних операцій, який брав участь у війнах на теренах колишньої Югославії. Бійці були обурені тим, що тодішня сербська влада видала Міжнародному трибуналу з колишньої Югославії багатьох сербських військових діячів, зокрема й членів згаданого підрозділу.
У кінцевому підсумку перед судом постали 12 осіб, зокрема безпосередній виконавець убивства — підполковник армії Сербії Звездан Йованович, який сам зізнався у злочині й заявив, що не відчуває каяття. Його було засуджено до 40 років тюремного ув'язнення, майже всі його спільники отримали тюремні тривалі терміни. Деякі з них були засуджені заочно, оскільки на момент судового засідання перебували в розшуку (деякі у розшуку й досі).
Вирішив описати колишні злочини більш детально з огляду на те, що за останні вісім повоєнних десятиліть їх було лише два. І щойно тепер – третє. Кожне з перервою приблизно у два десятиліття.
Спробуємо більш-менш розібратися в замаху на Роберта Фіцо. Принаймні узагальнити, систематизувати і проаналізувати дані, які вже нам відомі.
Тож, на відміну від двох перших інцидентів, об’єкт атентату таки вижив, хоч і зазнав важких поранень. Вижив, можливо, саме тому, що стрільцем виявився не якийсь добре вишколений військовик, як у випадку зі Зораном Джинджичем, і не злочинець-рецидивіст, як у випадку з Улофом Пальме, а… письменник Юрай Цинтула з міста Левіце. Причому вже давно не молодий, а глибоко літній чоловік – 71 рік все ж таки.
Що про нього відомо? Він є одним із засновників літературного клубу DÚHA, який було створено 2005 року. До 2016 року він був головою клубу. З 2015-го він також є членом Спілки словацьких письменників. Цинтула є автором поетичних збірок «Сон бунтаря» (Sen rebela), «Диптих» (Diptych) та «Оси» (Osy). Він також опублікував роман «Послання жертви» (Posolstvo obete).
Так, окрім письменницького фаху, Цинтула намагався заробляти свій хліб в інших сферах, наприклад, як охоронець у супермаркеті. Проте великого успіху в цій царині не досяг, радше навпаки: став жертвою нападу якогось неадеквата в торговельному центрі, який охороняв.
Нібито саме після цього інциденту Цинтула перетворився на активного борця з насильством. Він організовував петицію «Проти насильства» (Proti násiliu) і ще 2016 року намагався заснувати однойменний політичний рух.
Водночас Цинтула виробив дозвіл на зброю і придбав короткоствольну рушницю (саме нею він і скористався під час замаху). Вочевидь, він повірив легендарному американському гангстеру Аль Капоне, який стверджував: «Добрим словом і пістолетом ви можете досягти набагато більшого, ніж одним тільки добрим словом».
Ось така ментальна дихотомію виявилася в чоловіка. Вона посприяла й дихотомії політичній. Словацькі журналісти виявили зв’язки Цинтули з незареєстрованим екстремістським угрупованням проросійської спрямованості Slovenský branci («Словацькі новобранці»). Це угруповання мало добрі стосунки з російським клубом байкерів «Нічні Вовки» (пригадуєте сумнозвісного «Хірурга»-Залдостанова), підтримувало терористичні організації «ДНР» і «ЛНР». На сторінці руху у Facebook є пости Юрая. У них письменник критикує мігрантів і міграційну політику держави, а також висловлює публічну підтримку організації Slovenský branci. На сторінці є знимки, які підтверджують контакти Цинтули з активом організації, яка 2022 року, після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, припинила свою діяльність.
Тобто, з одного боку, Цинтула знаходить прихильників у проросійських середовищах, з другого – симпатизує проєвропейським, наприклад, чинній президентці Зузані Чапутовій та ліберальній партії «Прогресивна Словаччина».
Сам Цинтула зізнався, що вчинив замах з політичних мотивів. «Я не згоден з політикою влади», – заявив він. Зокрема, письменник виступав проти тиску уряду на ЗМІ.
Тож що саме робиться в голові в атентатера з Левіце – важко навіть уявити. Ймовірно, цілковитий хаос. Хаос, який і підштовхує до руйнівних дій, змушує вчиняти злочини. Навіть хай того словацького прем’єра ми, українці, й недолюблюємо. Ну, бо за що нам його любити? За його явно антиукраїнські висловлювання, за небажання допомагати Україні боронитися від російського агресора? Ну, хіба суто по-людськи можна його пожаліти. Але не більше.
Однак мова зараз про інше. Цей незрозумілий атентат, цей хаос у голові Юрая Цинтули аж ніяк не виник на пустому місці, а став наслідком хаосу в самій країні. Тобто Роберт Фіцо став жертвою суспільно-політичної поляризації в Словаччині, до якої, зрештою, сам і доклав руки. Аналітик Німецької ради з міжнародних відносин і колишній радник МЗС Словаччини Мілан Ніч у коментарі для газети Financial Times стверджував: «Словаччина – це одна з найбільш поляризованих країн Європи... з регулярними загрозами життю політиків».
Нагадаємо, що Фіцо зумів повернутися до влади восени минулого року, коли його партія Smer перемогла на парламентських виборах. Це вже його третя каденція на посаді голови уряду. Нагадаємо, що в березні 2018 року йому довелося піт у відставку через корупційний скандал, який спалахнув через убивство журналіста-розслідувача Яна Куцяка. Але, як бачимо, цей скандал не завадив словакам ще раз проголосувати за підозрюваного в корупції політика-популіста.
Так, Фіцо є непоганим оратором. Він уміє красиво говорити, вміє переконувати громадян, що керується винятково словацькими інтересами. Коли треба він пафосно критикує Європейську Унію та міжнародні неурядові організації. Вміє дошкульно образити своїх опонентів, наприклад, у дискусіях про імміграцію, одностатеві шлюби, про пандемію COVID, про маски, вакцини і санітарні обмеження.
Проте ні з Євроунії, ні з НАТО Фіцо не поспішав виводити Словаччину, адже розумів, яким політико-економічним крахом це може закінчитися. Водночас він політично захоплюється Влідіміром Путіним, хоробро заявляє, що не дозволить затримати російського президента за міжнародним ордером, якщо той приїде до Словаччини. Захоплюється, звісно, і Віктором Орбаном, запевняє, що прем’єр Угорщини дбає лише про інтереси свого народу.
Як зазначають аналітики, прем’єр-міністр Словаччини також є непоганим політичним тактиком. Упродовж своєї 30-річної кар’єри він вправно лавірував між традиційною європейською політикою та націоналістичними ідеями, які в основному призначені для внутрішнього вжитку. Аналітики відзначають, що він готовий змінювати свої позиції залежно від громадської думки чи політичної реальності. «Фіцо завжди стежить за опитуваннями, завжди розуміє, що відбувається», – зазначає соціолог Міхал Васечка в коментарі для інформаційного агентства Reuters.
Хрещеним батьком таких словацьких політиків, як Роберт Фіцо, є, безумовно, Владімір Мечіяр, який правив країною з 1994-го до 1998 року. Спершу як прем’єр-міністр, а потім взяв на себе й виконання обов’язків президента. Саме через нього Словаччина загальмувала на шляху до європейської та євроатлантичної інтеграції в той час, як сусідні Польща, Чехія й Угорщина просунулися значно далі вперед. Але Мечіяра демократично обрали самі словаки і довгий час щиро й з ентузіазмом підтримували його лінію на національну самоізоляцію та євроскептицизм.
Проте під час парламентських виборів 1998 року словаки з не меншим ентузіазмом таврували Мечіяра й підтримали опозиційну партію «Словацька демократична коаліція». Під оплески захопленого натовпу Владіміра Мечіяра тоді вигнали з владного крісла. Сподіваємося, що й цього разу політичний маятник у Словаччині хитнеться незабаром в інший бік, поклавши остаточний край кар’єрі популіста Фіцо. І краще без атентатів, які можуть лише підвищити популярність популістів (перепрошую за тавтологію).