1992 рік. Мої батьки - викладач універу і вчителька в школі. Вони не беруть хабарів і не мають блату. Я досі пам'ятаю з тих часів хімічний запах секонд-хендів і тирсовий присмак сірих макаронів з кількою.
На мій 13-й день народження, як і на всі інші святкування, збирається весь поверх нашої універівської малосімейки. У програмі вечора класика: картопля пюре, відбивні, квашені огірки і помідори, невеликий шматок ковбаси сервелат і салат «Олів'є».
Усе було добре аж до того моменту, поки одна з сусідок не спробувала салат. Вона злегка скривилася, нахилилася до іншої сусідки і прошепотіла «Теж мені «Олів'є». Явно зекономили, дали чотири яйця, а не шість. І майонез чайними ложками міряли».
Вона то шепотіла, але так експресивно і виразно, що моя мама таки почула. І коли над столом на кілька хвилин зависла зловісна мовчанка - оця густа тиша і була справжньою атмосферою еміграції.
А ці всі шмарклі від блогерів, які вони цикають на клаві мак-буків, запиваючи солоні еклери свіжообсмаженою Гватемалою - то слабкі нерви, завищені очікування і погана пам'ять...
P.S. За моїми спостереженнями, кияни, які переїхали до Львова, атмосфери еміграції не відчувають взагалі. Та й серед львівських блогерів тої еміграційної #зради чомусь не поширилося. То може, варто не в еміграцію, а до Львова, хлопці?