Якось так трапилося, що я став редактором першої поетичної збірки письменника-дисидента, довголітнього каторжанина Михайла Осадчого. Хоча закономірність певна існує: ми з ним разом вчилися на журналістиці Львівського університету, зустрічалися на засіданнях літературного об‘єднання чи в майстерні знаної скульпторки Теодозії Бриж.
А вже коли енергійного і начеб правовірного молодого спеціаліста взяли на партійну роботу, та ще й в апарат обкому – ми, його друзі, розраховували на можливу підтримку в складних ситуаціях, в які ми перманентно потрапляли.
А народився поет, прозаїк і есеїст Михайло Осадчий в селі Курманах Недригайлівського району на Сумщині 1936 року. У 1953 році вступив на філологічний факультет Львівського університету, згодом перейшов на факультет журналістики, де ми з ним і зустрілися. По закінченні журналістських студій пішов працювали на щойно створене Львівське телебачення. Потім Михайло перейшов на викладацьку роботу до Львівського університету.
Молодого, сповненого творчої енергії і наснаги науковця помічають львівські партійні бонзи й запрошують попрацювати паралельно інструктором із преси Львівського обкому. У червні 1965 р. Михайло Осадчий успішно захистив кандидатську дисертацію на тему «Журналістська діяльність Остапа Вишні (1919–1933)».
Тож саме тоді у львівському видавництві “Каменяр” назбиралося кільканадцять рукописних збірок молодих поетів – і дирекція вирішила видати їх “обоймою”, чи же “братською могилою”, як жартували тоді дотепники: так і зайвого клопоту позбавлялися, і потішали багатьох. Ще й за умови, що редагування збірок мають здійснювати на громадських засадах уже відомі поети чи літературознавці. А хто кому потрапить – хай уже домовляються самі автори. Михайло Осадчий вибрав мене, і я погодився. Бо вже знав багато із його доробку, друкованого й недрукованого, уявляв композицію майбутньої збірки. Хоча на практиці все виявилося не таким простим, як мені гадалося: Михайло приніс до мене таку гору рукописів своїх віршів, що буквально завалив мене ними. Їх виявилося сотні та й сотні, не на один “метелик”, а на грубезний томище!..
Сиділи ми, вибирали, перечитували, чманіли. Бо коли нараз сприймати забагато поезії, то людині згодом робиться зле. Проте невдовзі скомпонували збірку під невинною назвою “Місячне сяйво”, здали в редакцію для вичитування.
А ще саме тоді приїхала до Львова дружина Остапа Вишні , енергійна й самобутня акторка пані Варвара. То ми разом просиділи вечір у майстерні Теодозії Бриж, а наступного вечора зібралися у мене – прийшли брати Горині, Володимир Лучук із дружиною Оксаною Сенатович, ще дехто – і якось непомітно просиділи ніч за згадками. Пані Варвара вміла оповідати прецікаво, ще й про такі речі, які для нас до того часу залишалися втаємниченими та забороненими.
Можна цілком правомірно припустити, що саме спілкування із дружиною опального гумориста і підштовхнуло М. Осадчого до радикальніших висновків – а тут вже відповідні органи гав не ловили, тим більше, що за літераторами, не поминаючи й молодих, їхній нагляд був жорсткий і постійний. Пізніше товариш по невільничій долі Василь Барладяну відзначить, що “М. Осадчий одним з перших “шестидесятників” зрозумів, що нива народного життя занедбується, і народ знову віддається на поталу кривді. І тоді, скаже він згодом:
Схопивши чепіги часу,
Вів я борозну – скільки сил!
Що то світ – я не знав одразу.
…Лиш спізнав під обвалами брил…
Досить того, що коли із друкарні до видавництва принесли звичних авторських вісім екземплярів – Осадчий за ними не з‘явився, був щойно заарештований: доля любить влаштовувати подібні збіги, має від того певне задоволення. Звинувачення щодо Михайла було стандартним: «антирадянська агітація і пропаганда».
То я із дозволу Василя Колодія нишком взяв дві книжки із тих авторських – на правах редактора. Хтось із друзів зробив подібним чином – бо того ж дня тираж було конфісковано і знищено…
На судовому засіданні 18 квітня 1966 року Михайла Осадчого засуджено до двох років таборів суворого режиму. Своє покарання Михайло Осадчий відбував у таборі № 11 селища Явас, що у Мордовії. 19-го ж квітня дружина йому народила сина, якого він завчасно попросив назвати Тарасом.
Моя дружина, а ще дружина Володимира Лучука і Бориса Бобинського часто провідували зовсім розгублену молоду Ольгу Осадчу – дружину Михайла, аби бодай трохи підтримували її…
Невдовзі із першого заслання повернувся Богдан Горинь, а оскільки він повернувся першим – то в розмові при зустрічі згадали й Осадчого.
- Шкода, що його першу збірку знищили…- бідкався він
- Знищили – але в мене є!– похвалився я, та й дістаю із прихованого сховку книжечку. Богдан схопив її і, навіть забувши подякувати, подався геть. Невдовзі з його легкої руки збірочка помандрувала за океан – щоб там зголоситися, привернути громадську увагу до долі репресованого московськими карателями талановитого поета.
Невдовзі повернувся до Львова і сам Михайло – щоб завершити роботу над основною книгою у його творчому надбанні – повістю “Більмо”.
Повість також знайшла потаємну стежку на Захід, там була розрекламована емігрантськими виданнями, видана спершу українською, а невдовзі ще кількома світовими мовами – і зчинила справжній фурор: надто вдалим виявився анатомічний зріз радянської репресивної системи, яка доростала в очах вільного світу до горезвісної самоназви “Імперії Зла”.
У січні 1972 р Осадчого заарештовують удруге. Саме тоді Україною прокотилася нова хвиля репресій проти представників інтелігенції, за звинуваченням у тій же «антирадянській агітації й пропаганді». Серед звинувачувальних доказів проти Михайла – його статті, вірші і проза, зокрема повість «Більмо». У кримінальній справі значилось: «В 1967-68 рр. Осадчий з метою наклепу на радянську дійсність написав повість під назвою «Більмо», в якій шляхом перекручення фактів та зображення осіб, які відбували з ним покарання за ворожу Радянській владі діяльність, звів злісний наклеп на органи державної влади, на радянський державний та суспільний лад».
Рецензії на його твори писали доктор філологічних наук Микола Матвійчук, кандидат філологічних наук Михайло Нечиталюк, а також поет Георгій Книш. Їхній висновок став основою для засудження Осадчого. Сім років таборів особливо суворого режиму і три роки заслання у тій же Мордовії.
Навряд чи хтось в Україні, окрім, звичайно ж, представників спецслужб, знав, що у Франції 1974 року серед 102 бестселерів «Більмо» зайняло шосте місце. Багато літературних критиків порівнювали повість Осадчого з «Процесом» Кафки, оскільки в обох творах вся абсурдність системи зображена за допомогою сюрреалістських художніх засобів.
Художньо-документальна повість «Більмо» була перекладена й видана англійською, французькою, німецькою, іспанською, російською, китайською мовами. Саме за неї Михайла Осадчого прийняли в почесні члени міжнародної письменницької організації ПЕН-Клуб (Швейцарська секція), нагородили літературною премією ім. І. Франка фундації Антоновичів у Чикаго.
Тому й не складно зрозуміти таку наполегливість каральних органів у намаганні зламати Осадчого. Для цього вони використовували всі методи зі свого арсеналу. Під каральний прес потрапив не лише Михайло, але й члени його родини. Але він не здається, апелює до міжнародної громадськості. Ймовірно, саме світова увага до його справи врятувала йому життя.
Після заслання Михайло Осадчий повертається до Львова, й стикається зі звичною як для колишніх політв’язнів ситуацією: на роботу ніхто не приймає. Доводилося заробляти, працюючи вантажником, двірником, кочегаром…
Вже на кінець вісімдесятих років ми знову зійшлися ближче. Михайло саме вибирався на запрошення місцевих українців до Австралії, а там знайшлася моя старша сестра Настя, яку ми вже давно вважали загиблою. Вона ж, як з’ясувалося, подалася до далекого континенту наприкінці війни із німецької остарбайтської каторги, і ми ніяк не могли зустрітися. Тож Михайло погодився взяти для моєї сестри маленький пакетик…
Тоді ж він поновився на викладацьку роботу в Університеті – і саме там у актовому залі відбувся його великий творчий вечір. Вести його випало мені – тож він і почався від згадок про першу конфісковану збірку поета, спогадами про літературне життя шістдесятих років – активним виразником якого саме й був Михайло Осадчий.
Літературна діяльність Осадчого отримала чергове підтвердження світового визнання 1992 року: Міжнародний біографічний центр у Кембриджі присудив письменникові звання «Людина року 1991/92» та удостоїв престижного призу «Нагороди XX віку за значні досягнення».
Невдовзі побачила світ і одна із повновагих поетичних збірок Осадчого – “Скитський олтар”, видрукувана в Канаді накладом видавництва письменників-емігрантів “Слово”. Саме там він декларував обрану ним життєву долю:
Живе людина – для мети,
Хай терном стеляться дороги….
А ми на вогнища тривоги
Міняєм спокій темноти…
А ще за якийсь час – нелогічний і незбагненний відхід із життя повного творчих сил і життєвої енергії поета: ще вчора в колі друзів, а на ранок - чорна вістка… Помер Михайло Осадчий 5 липня 1994 року, похований на Личаківському кладовищі у Львові.