Одне з головних неписаних правил автостопу: не розмовляти про політику та релігію з тими, хто вас підвозить. Аби, бува, чого доброго не сталося. Себто якраз недоброго, бо ніколи не відаєш, наскільки людина може виявитися затятою.
Але коли ти українець, то хіба можеш дозволити собі розкіш не звалити на власні рамена ношу пояснення іноземцям того, що відбувається на рідних просторах? Наче така собі форма народної дипломатії.
Хоча спочатку я таки слідував цьому неписаному правилу, коли стопив поза Україною вперше. Під час тієї подорожі до Татр одним із тих, хто нас підвозив, виявився російський військовик запасу. Після закінчення служби він оселився десь у Словаччині, аби заробити собі на безбідну старість, бо самої пенсії на все не вистачало. Ми вирішили особливо його не розпитувати, аби й собі чого зайвого не бовкнути.
Але вже на зворотному шляху нам трапився словак, котрий підвіз від Кошиця до Собранців. Він тоді взявся переконувати нас, що Росія аж ніяк не гірша за бюрократів з ЄС. Мовляв, як ті крадуть, так і ці. Колись совіти всіх відправляли служити до війська в «дружні республіки», а в Євросоюзі є програми обміну, через котрі підприємство може командирувати вас працювати в іншу країну. А ще медіа – всі брешуть, тільки кожне по-своєму.
При цьому водій аж ніяк не хотів вдаватися в деталі. Прикидався, ніби не розуміє, що масштаби корупції місцевих політиків та кремлівських, як і масштаби брехні російської пропаганди та дрібних неточностей чи сенсаційности ЗМІ країн ЄС, неспівставні. Так само забував про те, що за комуни він мусив би служити там, де відправлять, а від роботи чи стажування за межами рідних просторів завше існує змога відмовитися. А головне – не задумувався, що ключовим розбещувачем західних демократій і є путінська Росія.
Не певен, що ми тоді дійшли зі словаком до якоїсь згоди, але що могли – те прояснили. Те, що якусь думку не вдалося донести, спихав тоді на власну недосвідченість ведення таких діалогів та розмовну англійську, рівень якої залишає бажати кращого.
А от каучсерфинґ – це ще тонша річ. Бо поговорити випадає не тільки годину-півтори, поки ви разом в дорозі, як під час автостопу. Вам ще й засинати в будинку із цими людьми та сподіватися, що прокинетеся, тому варто зважати.
Недавно подалися із подругою Альоною до Німеччини, Бельгії та Нідерландів. Трапилося це якраз перед другим туром виборів. Коли в мандрівці нас запитували, чому використовуємо каучсерфинґ та автостоп – Альона завше відповідала, що подорожі рейсовими автобусами та залізницею, як і ночівля в готелях і гостелах, обмежують комунікацію лиш до розмов із такими ж туристами, як і ви самі. Натомість їй куди більше кортить зануритися в локальну атмосферу, отримати нагоду побачити побут, дізнатися про справжнє життя міст та країн, про їхні переваги і проблеми, спілкуючись з місцевими.
Мені йдеться приблизно про те саме. Але також вірю, що до людей можна донести якісь вістки про Україну. Декого навіть в чімсь переконати, бо людність, котра готова ділити з незнайомцями простір салону своєї автівки чи цілої квартири, зоставляючи вам у розпорядження ключі від господи, всю техніку та улюблені вазони, є зазвичай відкритою до світу й нових думок. Але й такі особи іноді піддаються стереотипам, тож мав сподівання розвіяти хоч якісь із них, що стосуються України. Наприклад, відучити іноземців говорити «дві слові» російською й думати, що дуже нам тим роблять приємно. Чи хоча б пояснити, що #kyivnotkiev. Бо все ж починається з малого.
Ті, хто траплявся нам під час мандрів, виявлялися доволі обізнаними в українських реаліях. Коли вони дізнавалися звідки ми, говорили: «О, це ж у вас вибори президента. Теперішній у вас дуже корумпований. Але цей комік, – чудувались вони, – невже він дійсно може виграти?». Як бачимо, може.
Одним із найприємніших видавалося гостювання у Шона, котрий приймав нас в Антверпені. Правда, він майже одразу створив незручний момент, сказавши: «О, ви з України, то розмовляєте російською». Шон так вирішив, бо має подругу-українку і вона рашнспікін. «Її звати Люда, вона з маленького міста, – казав він, а тоді додавав, – Кривий Ріг, чули таке?» Аякже, дуже маленьке, мікроскопічне просто. Півтора ваших Антверпена. Місто, довжиною в життя.
Виявилося, що на Великдень Люда знову мала приїхати до Шона. Вони познайомилися якраз завдяки каучсерфинґу. Дівчина трохи погостювала в Шона, і їй так сподобалося життя в Бельгії, що захотіла зостатися. Коли шукала собі працю, то натрапила на можливість заробляти, випробовуючи на собі дію медичних препаратів, котрі тестують перед випуском. Зачувши суми, котрі можна заробити в такий спосіб, жартома прохали його негайно відвезти нас до тієї клініки. А може, й не жартома.
Шон виявився чудовим ґаздою. Готував нам смузі, розповідав про життя в Бельгії. Ми ж віддячили за гостину, зваривши на вечерю борщ. Потім разом дивилися місцеві новини та сюжет про туристичні атракції України, після перегляду якого Шон загорівся, окрім Кривого Рога, на власні очі побачити Київ, Чорнобиль та… Сімферополь. Усе наче минуло чудово, і вже наступного ранку ми лягли курсом на Роттердам.
Минуло кілька днів, наші мандри вже добігали кінця, коли Альона сказала мені, що від Шона прийшло повідомлення. Він запитував, як наша подорож і чи добралися ми вже до своєї Росії?
От і приїхали. Надипломатились, курчать мать.