Азбучні істини

Почну з історичного анекдоту. У середині 1960-х, на хвилі пізньої відлиги, до Америки випустили двох молодих українських поетів. Вони мали зустрічатися з діаспорними українцями і переконувати їх, що в Українській РСР не все так погано. Американські українці їх бойкотували як «агентів КДБ». Ліберальна професура зорганізувала, однак, потаємні зустрічі у приватних квартирах та ресторанах: їй хотілося дізнатися у вужчому колі, що насправді робиться в Україні. Під час такої зустрічі один з гостей почав розхвалювати успіхи, яких їм, українським поетам, вдалося добитися в українізації УРСР. На що один з господарів з вдаваною наївністю спитав: «Коли Ви нарешті перестанете українізувати Україну?»

Цей анекдот приходить мені до голови, коли 22 січня кожного року до мене дзвонять кореспонденти різних видань і просять мене прокоментувати «стан нації». Щоб не завдавати собі клопоту з просторими відповідями, цього року  я заготовив собі щось на зразок «заготовки»:  короткого звіту – куди можу відсилати журналістів.

Отже, коли мова йде про підтримку незалежності, то вичерпну інформацію тут подають два загальнонаціональні моніторинги.

Першим є опитування Київського Міжнародного Інституту Соціології за 1991-2008 роки: 

 Джерело: Київський міжнародний інститут соціології. Ставлення населення України до державної незалежності. 

Другим є  моніторинг Центру Розумкова за 2001-2009: 

Джерело: Центр Розумков

Обидва моніторинги  різняться у деталях, але підводять до спільного висновку:  коли би не провадили референдум щодо незалежності, кожен раз результат був би одним і тим самим, що й у грудні 1991 р. – хоча, зрозуміло, не завжди з одним і тим самим показником. Зокрема, у певні моменти підтримка незалежності падала до 50% або навіть (за даними КМІС-у) падала дещо нижче. Але кожен раз число  тих, хто голосували би «за», в 1,5-2 рази перевищувала число тих, хто голосував би «проти». Якщо переінакшити слова Ернеста Ренана, що «нація – це щоденний референдум», можна сказати, що українська нація від 1991 р. існує щорічно і щоденно.

Зрозуміло, що осереднена статистика  є  оманливою. Як жартував Тадеуш Бой-Желенський, коли ваша жінка зраджує вам щодня, а моя не зраджує мені ніколи, статистик скаже, що в середньому наші жінки зраджують нам щодругий день.  Подібно, національна статистика щодо підтримки української незалежності маскує регіональні відмінності. Тільки який регіон «зраджує» і як часто, лишається незрозумілим. В одних випадках (2008 КМІС) ним є  Схід, в інших – Південь.  

Попри принагідні коливання, є декілька загальних правил.

Першим є статистично достовірний зв’язок вибору на користь незалежності України з віком респондентів: чим молодші громадяни, тим сильніше вони підтримують незалежність.

По-друге, є сильна різниця між ідеалом і реаліями. Більшість громадян готові підтримати українську незалежність, але лише меншість (й то у всіх регіонах!) вірить у те, що Україна є справді незалежною державою.

І, нарешті, по-третє, рівень підтримки сильно пов’язаний зі ставлення до Росії: чим позитивніше ставлення до північного сусіда, тим нижча підтримка.

Останнє правило вимагає додаткових роз‘яснень. Позитивне ставлення до Росії переважає в усіх регіонах без винятку України, навіть на Заході (60% у 2005 р.!). Що більше: серед європейських держав Україна відрізняється найвищим (46% у 2009) рівнем щодо тих, хто вважає вплив Росії на свою країну  благодатним (за цим показником вона  може бути порівняна лише з Болгарією (45% ) але, на відміну від українців, серед болгар значно менше тих, хто розцінює російський вплив негативно, відповідно, 17% і 25%).

Але позитивне ставлення до Росії не означає зречення української незалежності. Мова йде радше про вибір між «жорсткою» чи «м’якою» формою незалежності – з кордонами та візами чи без них. Прихильників «жорсткої формули» більше серед тих, хто ставиться до Росії негативно. Натомість більшість в усій України (71% у 2008) та у всіх регіонах виступає за державну незалежність без  віз і митниць - див. таблицю нижче: 

Якими Ви б хотіли бачити відносини України з Росією? 

 Джерело: Київський міжнародний інститут соціології. Ставлення населення України до державної незалежності,

 А тепер ще декілька даних. Незалежно від того, як українці ставляться до Росії, жодний регіон не хоче вийти з України і приєднатися до іншої держави . Більшість (53% у 2005 , 48.4% у 2008 і 62, 8 % у 2009) у всій Україні й у  кожному регіоні  готова воювати  за свою країну. Якщо б  мешканці могли би вибирати країну, в якій хотіли би жити, більшість (57%  у 2008) у всій Україні та у всіх регіонах вибрала б таки Україну (для порівняння: 8% воліли б  ЄУ, а 16%  - Росію). Коли заходить мова про те, з якою територією ототожнюють свої інтереси українські громадяни ідентифікація  з Україною (31% у 2005) на національному рівні й майже у всіх регіонах  поступається лише місцевості, у якій мешкають (38%). Але не спішіть робити висновки:: єдиним регіоном, де мешканці чують себе більше українцями, аніж мешканцями конкретної місцевості, є не Захід і, зрозуміло, не  Схід – а,  Південь!  .

 Рівно ж більшість (56% у 2005)  пишається тим, що є громадянами України  та вважає себе (75% у 2005) патріотом України. Виняток щодо першого становить лише Схід, й то з невеликою перевагою 44,4% до  42.5 %. Що ж до другого, то тут  існує однозгідність у всіх регіонах.

А ось найновіші дані (листопад-грудень 2010 р.): на запитання «Яку форму відносин між республіками колишнього Союзу ви б особисто підтримали?» найбільше росіян відповіли, що це має бути об'єднання кількох республік у більш тісні союзи - тоді як серед опитаних українців найбільш популярна модель: незалежне існування усіх республік. Причому, знову ж таки: чим молодші респонденти серед українців і чим вищий рівень їхньої освіти, тим більше вони підтримують незалежне існування усіх республік колишнього СРСР.

Підіб’ю підсумки. Україна має масу проблем. Але ці проблеми не стосуються у першу чергу її незалежності чи навіть соборності. Подобається це комусь чи ні, але Україна є відносно стабільною політичною спільнотою. Цей висновок дослідники робили ще на початку 1990-х, під час одної з найглибших політичних й економічних криз – цей висновок залишається у силі і сьогодні.

Тільки що кожен раз коли говориш про цей висновок журналістам, вони стинають плечима: бо надто неправдоподібно він звучить на тлі щоденних новин про знищення пам’ятника Сталіна у Запоріжжі, скасування звання Героя України для Бандери, обіцянок «Свободи» перетнути на танках Дніпро і т.д. Ми звикли до новин на кшталт «Розкол України поглиблюється» . Мало хто, однак, завдає собі труду пояснити, чому Україна при постійному поглибленні розколу таки досі не розкололась.

Правда є така,  що мешканці різних регіонів України за останні двадцять років таки привчилися жити разом. Але від цього не почувають себе щасливішими. Бо життя разом не приносить їм почуття задоволення. Вони ані не можуть жити разом щасливо – ані не можуть розійтися, щоб пошукати собі щастя деінде.

Чому це так, можна пояснювати у різний спосіб. Я спокушуся тут тільки на одну відповідь: незалежність держави є не ціллю самою по собі, а інструментом для досягнення вищих, цивілізаційних цілей. І якщо цих цілей не досягнуто чи досягнуто лише наполовину,  то нема звідки взятися й комфорту.

Поясню це на прикладі історії. Національна незалежність як форма державного існування бере свій початок з часів Французької революції, а після Першої, а ще більше Другої світової війни вона стає міжнародною нормою. Попри ті міфи про глибокі історичні коріння незалежності, якими нас годують автори шкільних підручників та політики-патріоти, національна незалежність є дуже недавнім, модерним поняттям. Що більше: вона сама пов’язана з модерністю у глибший, посутнісний спосіб: нема іншого шляху стати модерним, як через національну незалежність. Національна незалежність – це як локомотив, що перевозить народи зі станції «відсталість й бідність» на станцію «цивілізація й достаток».  Першим такий локомотив  вдалося сконструювати англійцям у 17-18 ст. Попри те, що Великобританія була імперією, всередині вона була незалежною нацією – а багато істориків вважають, що взагалі вона була первісною нацією. Англійський приклад служив спокусливим зразком для наслідування. Від кінця 18 ст. його пробували повторити США і Франція, у 19 ст. – Німеччина, Італія й навіть Російська імперія. Тільки що не всі з послідовників добре зрозуміли формулу англійського успіху. Багато з них, як-от бісмарківська чи гітлерівська Німмеччина бачили її не так в нації, як в імперії – а деякі, як от імперська чи радянська Росія, намагалися взагалі  повторити цей успіх у вигляді імперії без нації всередині.

У кожному випадку, число тих, кому вдалося, було меншим за тих, хто намагався. Але загальна тенденція зберігається, і  ми бачимо все більше вдалих прикладів після 1945 р. та після 1989 р.: повоєнна Німеччина, постімперська Індія, посткомуністична Польща, а щойно, перед нашими очима, пострадянська Грузія та ін..

У 1991 р. Україна ставала самостійною власне під претекстом, що зі всіх радянських республік вона найбільш скористається зі своєї незалежності.  Протягом останніх 20 років після цього жоден український уряд цю обіцянку не зміг виконати – й теперішній, зрозуміло, не становить винятку. Опитування показують, що найбільші проблеми України її громадяни бачать не у регіональних розколах, мовних суперечках чи дискусіях над історією, а у високому рівні корупції, бідності, забрудненні середовища і злочинності. Оскільки українська незалежність не може дати свого омріяного результату, від неї немає і не може бути почуття особливого задоволення.

 З іншого боку, кожен український уряд намагається пояснити свій неуспіх, звертаючи увагу у першу чергу на проблеми другого порядку, тобто ті ж самі регіонально-мовно-історичні суперечки. Кожен з них пробує, як і ті українські поети з мого анекдоту, «українізувати Україну», на свій лад і спосіб – наївно чи цинічно не помічаючи, що ця Україна вже давно є. І що вона в особі її громадян забезпечує той minimum minomorum політичної стабільності, який необхідний для проведення цивілізаційного прориву. Тільки що для цього їй треба би іншого проводу, змобілізованого, вмотивованого, бодай з мінімумом політичної волі та однозгідності щодо підставових питань.

А що такого проводу нема, то нема чого дивуватись новинам, згідно з якими – як я дізнався – один з двох згаданих поетів буде відзначати 22 січня на Софіївській площі разом з Юлією Тимошенко, а інший, «прапороносець Януковича», правдоподібно стане з регіоналами під пам’ятниками Шевченку і Грушевському.