Чутки і прогнози про те, що на базі батальйону (згодом – полку) «Азов» у перспективі постане політична партія, лунали вже давно, практично від самого початку створення цього добровольчого підрозділу в 2014 р. Більш предметно про це заговорили, коли його командир Андрій Білецький вирішив балотуватися у народні депутати на дочасних парламентських виборах.
Права справа
Спочатку планувалося, що він кандидуватиме від партії «Народний фронт», у лавах якої зібралося чимало добровольців і навіть створили з їхнього числа декоративну Військову раду. Проте, з огляду на одіозну репутацію Білецького як правого радикала і ледь не расиста, «фронтовики» вирішили не брати його у свою «сильну команду для складних часів».
Кажуть, що на цьому наполіг тодішній прем’єр Арсеній Яценюк, який усвідомлював можливі іміджеві втрати для політсили, яка, хоч і позиціонувала себе як «партію війни», втім орієнтувалася на демократичного виборця і прагнула мати респектабельний вигляд. Та й західним партнерам важко було пояснити присутність у своїх рядах такого неоднозначного кандидата – лідера ультранаціоналістичної організації «Патріот України», що разом з іншими рухами утворила восени 2013 року одіозний «Правий сектор».
Тому «Народний фронт» формально дистанціювався від Білецького, що, однак, не завадило йому балотуватися як самовисуванцю в одному з мажоритарних округів Києва та використовувати під час кампанії партійний логотип «фронтовиків». І виборці його підтримали. Молодий кандидат, патріот, командир добровольчого батальйону, який звільнив від сепаратистів Маріуполь, і, зрештою, «нове обличчя» в українській політиці виявився прийнятнішим для мешканців київської Оболоні, ніж інший номінант – скандальний забудовник, екс-регіонал Вадим Столар, формально також самовисуванець, але під негласним патронатом «Блоку Петра Порошенка» і мера Віталія Кличка.
Вибори довели, що гроші вирішують не все, та і громадська думка тоді була на боці добровольців, з якими багато хто пов’язував наведення ладу в країні. Ось, мовляв, повернуться хлопці з фронту і всім покажуть. Щоправда, це виявилося перебільшеним очікуванням, зокрема й у випадку з Білецьким. Парламентарій із нього вийшов відверто кепський. У фракцію «Народного фронту» він так і не вступив, хоч залишається в орбіті її впливу (насамперед через зв’язки з міністром внутрішніх справ Арсеном Аваковим), до Верховної Ради практично не ходить (активність його відвідуваності ледь сягає 1%).
Своїй поведінці Білецький знайшов цікаве виправдання: «Я не людина засідань, я людина дії. Не вважаю ефективним і корисним для моєї країни перебування у цьому болоті, поза парламентом я роблю багато корисних речей».
Нардеп-прогульник надає перевагу поїздкам на фронт і розбудові улюбленого дітища, котре із добробату МВС із легкою стрілецькою зброєю перетворилося на полк Національної гвардії з власною бронетехнікою та артилерією. Цей підрозділ вважається одним із найбільш боєздатних і вмотивованих, що довели бої на маріупольському напрямку. Саме там «азовці» вели наступальні операції та утримували від атак противника відоме на всю країну селище Широкине.
А коли влітку 2015-го їх вирішили замінити на тій позиції на морських піхотинців, і в самому полку, і в середовищі його симпатиків це було сприйнято як черговий доказ «зради», поданої під соусом ротації та бойового злагодження подалі від першої лінії оборони. Відтоді «Азову» випала роль виконувати поліцейські функції в тилу зони АТО, охороняти об’єкти у Запорізькій області й забезпечувати громадський порядок в Одесі. Це, безумовно, влаштовувало далеко не всіх.
Відведення полку з передової збіглося з пожвавленням громадсько-політичного руху, базою для якого став Цивільний корпус «Азов», сформований із колишніх бійців та правих активістів. Його члени розгорнули діяльність по всій країні, будуючи осередки під майбутній партійний проект. У мирних містах України Цивільний корпус перетворився на таку собі «добровільну народну дружину», яка пильнує порядок на вулицях, бореться з пияцтвом, наркоторгівлею, шахрайством і мігрантами.
Але не тільки цим відзначилися «азовці». Невдовзі їх, як подейкують, не безкоштовно почали залучати до вирішення бізнес-конфліктів, зокрема пов’язаних із київськими забудовниками. Більш ласі до наживи хлопці взагалі перейшли межу: влітку 2016 року СБУ, поліція та прокуратура затримали на Запоріжжі банду, яка нападала на інкасаторські машини. Це були люди (громадяни України, Латвії та РФ), безпосередньо пов’язані з «Азовом».
Утім Білецький не став покривати побратимів і кричати, що влада знищує патріотів. Навпаки – він заспокоїв гарячі голови у полку і визнав, що паршиві вівці є всюди. Не став їх відбілювати й заступник голови Національної поліції, виходець з «Азову» Вадим Троян. Цивільний корпус також виступив з осудом бандитів і чітко заявив свою позицію: «Якими б вони не були сміливими та відважними воїнами на війні, вони переступили межу дозволеного і стали на шлях криміналу. Для нас це є неприйнятним і категорично недозволеним».
Уже для демонстрації політичних вимог Білецький організував марш активістів під гучною назвою «Вимоги Нації – ні капітуляції!», протестуючи проти виконання Україною невигідних їй Мінських домовленостей. Вони, як відомо, передбачають не тільки безпековий компонент (негайне двостороннє припинення вогню і підтвердження з боку моніторингової місії ОБСЄ режиму незастосування зброї), а й політичну складову (зміни до Конституції, особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей, амністія бойовиків і вибори на тимчасово окупованих територіях).
Фактично, ціною відновлення українського суверенітету на Донбасі має стати реінтеграція в тіло держави бунтівних «республік», реально контрольованих Москвою. Тільки тоді це вже будуть не бойовики «Л/ДНР», а легітимні співробітники «народної міліції». Із таким сценарієм не погоджується не те, що український парламент, – більшість громадян України відкидають подібний варіант деокупації.
Тому в даному разі Білецький озвучує ті месиджі, котрі не бажають проговорювати вголос представники влади, які вимушені демонструвати відданість букві й духу «Мінська» та заявляти про його безальтернативність. Натомість опозиційно налаштованих правих радикалів не стримує дипломатичний етикет – і вони можуть собі дозволити відверто критикувати та навіть відкидати досягнуті домовленості, обіцяючи в разі ухвалення «особливого» законодавства «винести» владу. Хоча в такому разі не варто розраховувати на міжнародну підтримку України у протистоянні з Росією.
Та, схоже, «азовців» це не надто турбує. Вони й раніше не приховували, що сповідують євроскептицизм і виступають проти «підпорядкування “міжнародним інститутам” і “цінностям”, що слугують прикриттям чужим імперіалізмам». На тлі зростання популярності ультранаціоналістичних партій в Європі Білецький почувається в тренді та намагається кувати залізо, поки воно гаряче.
Його, наприклад, утішає, що на місцевих виборах у космополітичному Берліні добре виступила правопопулістська сила «Альтернатива для Німеччини», й у сусідній Польщі до влади прийшла правоконсервативна партія «Право і справедливість». А у Великобританії саме націоналісти призвели до Brexit’у, позбувшись умовних кайданів брюссельських бюрократів.
Лідерові «Азову», як і колись «свободівцю» Олегові Тягнибоку, здається, дуже імпонує ідея «Європи націй», яку сповідують багато платних «друзів Кремля» в ЄС. Білецький знає про це і далеко не в захваті від активності голови французького «Національного фронту», путінофілки Марін Ле Пен, але радить не мазати усіх правих одним миром і вбачає перспективу України саме в такій когорті національних держав, що стануть новим центром впливу на континенті.
Тобто він – не ортодоксальний ізоляціоніст з обложеної фортеці, а буцімто прогресивний націоналіст (до того ж, російськомовний із Харкова), який мріє про союз рівноправних народів «від моря до моря». Ідеї «Міжмор’я» зовсім не маргінальні, оскільки їх нині часто озвучує президент Польщі Анджей Дуда, «рідна» партія якого «Право і справедливість» також тяжіє до авторитарного стилю та євроскептицизму.
І така модель, судячи з усього, не чужа Білецькому. Понад те, він дорікає українській владі, що вона замало уваги приділяла польським консерваторам, роблячи ставку на перемогу лібералів із «Громадянської платформи». Як наслідок – нині Київ змушений розгрібати проблеми у відносинах із Варшавою.
Той самий докір має екс-комбат і до президентських виборів у США. Бо, бачте, під час заокеанського візиту Петро Порошенко зустрівся лише з кандидатом від демократів Гілларі Клінтон, а раптом переможе республіканець (і ще той ізоляціоніст та ксенофоб) Дональд Трамп. Що тоді? Ми, як співають у пісні, «починаємо все спочатку, відкинувши болючу згадку»?
«Своєю недалекоглядною позицією ми себе заганяємо у глухий кут: зміниться влада у країнах, від яких ми абсолютно залежимо “завдяки” чинній владі, прийдуть праві політики, а ми апріорі їх записали у вороги», – зазначає лідер «Азову».
Ідея нації – войовнича ізоляція
Уся ця низка коментарів Білецького виразно вказує на те, що він вирішив застовпити за собою праву нішу в політичному спектрі України. Тим більше, що після дочасних виборів 2014 року вона виявилася вакантною. «Свобода» трохи не тягнула до подолання прохідного 5-відсоткового бар’єру (злі язики подейкують, що її свідомо «злили» воріженьки з влади). «Правий сектор», попри гучну й не завжди добру славу, теж «пролетів» повз Раду. Під купол потрапили хіба що окремі кандидати-мажоритарники, які невдовзі розчинилися у фракціях проурядової коаліції (ясна річ, вимушено і з огидою), перейшли в інші, перспективніші проекти або започаткували нові.
Показово, що навіть Дмитро Ярош (через радикалізм побратимів!) залишив лави «Правого сектору» і його бойового крила «Добровольчий український корпус», створивши натомість іменний «Національний рух». Що вже казати про екс-речника «Правого сектору» Борислава Березу, який став лідером «Партії рішучих громадян», чи Андрія Денисенка, котрий трохи побув у складі «БПП», а потім через конфлікт Порошенка й Коломойського пішов на вільні хліби позафракційного депутата вже від «Укропу».
Не набагато успішнішою стала історія походу у владу «азовців». Так, до парламенту пройшов не тільки Білецький як самовисуванець. Депутатські мандати за партійними списками Радикальної партії Ляшка, «БПП» і «Батьківщини» також здобули Ігор Мосійчук й Ігор Луценко. А Олег Петренко від «БПП» виграв «мажоритарку» в Черкасах. Якось замало багнетів для міжфракційного об’єднання. Тому, очевидно, лідер «Азову» вирішив працювати на перспективу і готуватися до нових виборів.
На них він збирається іти з власною партією, біля витоків якої ще донедавна стояли такі люди, як екс-міністр юстиції Роман Зварич та історик, колишній замполіт «Азову», соціал-націоналіст Олег Однороженко, художній образ якого вивів у новелі «Чорне сонце. Дума про братів азовських» письменник Василь Шкляр. Тобто ідеологічний бекґраунд зрозумілий. Водночас лідери руху намагаються позбутися реноме неонацистів, удаючись до ребрендингу своєї символіки – літери IN («Ідея Nації») у формі «вовчого гака», що багатьом нагадує свастику. Прибрали і знак «чорне сонце». А сам Білецький заперечує, що побратими називають його віч-на-віч «Білим вождем», хіба що «Білим» – на псевдо, похідне від прізвища.
Спроби позбутися неонацистського і расистського шлейфу можна вітати й убачати в них ознаки ідеологічної еволюції радикалів із перспективою перетворення на консерваторів. Але це лише «косметичні» зміни. «Азов» і не бавиться у респектабельність. Він свідомо прагне осідлати протестну хвилю, опанувати вулицю і говорити від її імені з владою.
Тим паче, що опозиційна риторика – в попиті. Коли навколо «зрада», на політичну арену виходять рішучі, суворі хлопці, які пропонують швидкі та прості рецепти «перемоги». І від розмов переходять до справи, оформлюючись у політичну партію.
Офіційно старт проекту Білецький анонсував у вересні 2016-го в Маріуполі, символічно значущому для «азовців» місці бойової слави. Там за їхньою ініціативою на місці колишнього пам’ятника Леніну встановили монумент князю Святославу Хороброму. Утім тоді Білецький не озвучив ані назву партії, ані її ідеологію – хоча що вже там виляти. Права сила з опорою на свідомих, активних людей, молодь, волонтерів і бізнесменів, об’єднаних ідеєю побудови нової України.
Презентація довгоочікуваного проекту відбулася 14 жовтня, на свято Покрови, що збігається з Днем українського козацтва, Днем створення УПА і нововведеним Днем захисника України. Момент для старту підібраний ідеально. Як і було обіцяно, партія на базі «Азову» отримала іншу назву, ніж полк, аби не було плутанини і командування Національної гвардії внадцяте не мусило доказувати, що у вуличних акціях протесту не беруть участі її військовослужбовці. Лідером «Національного корпусу» прогнозовано став Білецький.
Ухвалена на з’їзді програма зайвий раз підтвердила, що авторитаризм, антиглобалізм, ізоляціонізм – наріжні камені ідеології нової політсили. Так, вона виступає за відновлення ядерного потенціалу України, націоналізацію стратегічних підприємств, легалізацію вогнепальної зброї та можливість повернення смертної кари за державну зраду і розкрадання в особливо великих розмірах державних коштів для чиновників вищих рангів.
Для захисту геополітичних інтересів держави має бути створений Український іноземний легіон. Це вже якесь нове прочитання ідеї Білецького про створення на базі «Азову» приватної військової компанії, яка б негласно виконувала «брудну» роботу за межами країни. Як варіант – воювала б проти РФ у Сирії та запевняла, що «нас там немає».
Але це ще не все. «Національний корпус» закликає надати президентові повноваження і відповідальність Верховного головнокомандувача і керівника уряду. Тобто привид сильної руки досі витає над Україною, котра лише кілька років тому скинула з трону одного узурпатора та повернулася до більш-менш збалансованої змішаної моделі влади.
Поки складно сказати, чи матиме новий націоналістичний проект достатню для проходження у парламент кількість прихильників. Адже раніше його не включали в анкети соціологічних служб, що визначають електоральні уподобання українців, які досі здебільшого відмовляли у взаємності правим радикалам. Про рівень їхньої потенційної підтримки ми дізнаємося згодом.
Так само, як і побачимо, чи вдасться «Національному корпусові» переманити на свій бік адептів «Свободи» і «Правого сектору», які нікуди не зникли з політичної сцени. Тому нас чекає ще не одна серія, як би сказав політолог Кость Бондаренко, запеклої боротьби правих за маргінес. Із новими акторами і в нових декораціях.