Віталій Запека став письменником просто на російсько-українській війні, де він провів три роки. Після початку повномасштабного вторгнення Росії Віталій Запека знову воює.
Запека має незвичну письменницьку позицію: «чим менше надрукується – тим краще». Він з легкістю знищив свій роман «Місто, яке само себе згубило». Романи «Абсурд», «Завтра знову сьогодні», «Ковбасокрад в Раю» лежать в «шухляді». Інші твори надруковані за ініціативою видавництв, а не письменника. Великий успіх мали романи «Герої, херої та не дуже» та «Цуцик». А дитячу книгу «Полінка» дітям читають навіть у бомбосховищах. Видавництво Vivat випустило його нову книгу «Бабах на всю голову».
У збірці воєнної прози – і перші чоловічі сльози, і справжнє кохання, і бувальщини та натуралістичні нариси з окопів Донеччини, і оповідь про перші дні повномасштабного вторгнення. Автор із притаманною йому щирістю досліджує, як у непростих обставинах українці зберігають людяність, розповідає про досвід російсько-української війни і про нашу безмежну жагу до життя і свободи. Пропонуємо уривок з книги.
***
Просто Марія з Трьохізбенки
Бабуся Марія з Трьохізбенки назавжди запам’ятала дати, коли її будинку дісталося від обстрілів, – 9 грудня 2014 та 15 січня 2015 року. Особливо складно забути першу дату – було рівно дев’ять днів, як снайпер з «ЛНР» убив її старшого брата. Вона лишень повернулася з церкви, де «батюшка так добре розповів, що всі наші біди від хохлів», як відразу, ніби на підтвердження його слів, почався обстріл. «Градина» впала метри за чотири від її будинку. На дорогу. Вирву й досі можна побачити. А їй посікло осколками ворота й паркан. Та найстрашніше з хатою: знесло дах, стеля частково обвалилася, вікна повилітали, а двері вибило.
Наступна «градина» влучила у двір і повністю зрівняла із землею літню кухню.
Тоді загалом руські та їхні посіпаки знищили або пошкодили понад триста вісімдесят будинків у Трьохізбенці та сусідній Кряківці. Дрібні пошкодження в безжальну статистику не зараховували.
Бабуся Марія – одиначка. Брата, як уже писав, убив посіпацький снайпер. А син в «ЛНР», за словами бабусі, «на залізній дорозі», хоча, здається, вона й сама в те не надто вірить. І не відає, чи досі живий. Тож вибратися зі зруйнованого будинку їй допомогли сусіди. Через вікно.
Усе нажите пішло за вітром. Ні родини, ні будинку. Від відчаю врятував місцевий батюшка: «Все беды от грехов ваших посланы, за то, что в селе есть те, кто за бесовскую власть, а не народную. Кайтесь, кайтесь, кайтесь и молитесь. Господь поможет». Як «бесовскую власть» розумів він не Росію чи «ЛНР», що розхайдохали бабчину хату й загубили родину.
Бабуся Марія молила про допомогу. І диво сталося. Господь таки її почув і допоміг. Україна колонами везла будівельні матеріали в Трьохізбенку. Селá не впізнати. Зруйноване чи пошкоджене ще пошукати потрібно. Усе, що могли, відбудували. Дісталися матеріали й Марії. Знову живе у своєму будинку. Вікна пластикові, добрі. Зроду в бабці таких не було. Дах новий. Акриловий. Не протікає, на відміну від попереднього. Про колишню біду нагадують залишки літньої кухні й пошматовані ворота з парканом.
Як не намагалася українська влада, але бабусю не обдуриш. На вщент зруйноване матеріалів не виділили. А як без літньої кухні?
Підступне лицемірство хохлів на тому не обмежилося: не бажають відновлювати підірваний міст, що поєднував село з окупованою землею.
Звали мене на мітинг до блокпоста, що біля мосту. Нехай пущають нас через річку. Та стара я. Не дійшла. Я й до магазину ледве доплентаюсь.
Від бабусиної каші в голові в мене самого дах поїхав. А з тим мостом бабця мене й зовсім у ступор загнала. Той міст з обох боків підірваний. З нашої та з окупованої. Як бабця та місцеві уявляють собі той ремонт? Коли на тому боці руські лише й чекають, коли хтось необережно висунеться. Коли їхні снайпери вбивають людей заради розваги. Як її старшого брата.
А бабця тим часом далі мене «добиває»:
Знайомі кажуть, що хохли на тій стороні життя простих людей зовсім нестерпним зробили. І ціни страшенні. Усе дуже дороге. А тамтешня місцева влада лише краде й людям не допомагає.
Мій ступор бабуся сприймає як цілковиту згоду з її поглядами.
А ти звідки? – раптом запитує.
З Полтави.
Ти хороша людина, синку. Розкажи там, за кордоном, що тут хохли витворяють.