ZAXID.NET розпочинає новий, спільний із українськими видавництвами, проект. Ми будемо публікувати уривки книжок, які ще тільки мають побачити світ.
Наприкінці серпня у «Видавництві Старого Лева» виходить книга Анджея Стасюка «Галицькі оповідання». З неї видавництво розпочинає нову серію «Найліпше.pl». З польської переклав Тарас Прохасько. Перша презентація за участі автора та перекладача відбудеться під час Форуму видавців. На обкладинці використана картина Дениса Кравця.
Анджей Стасюк - популярний польський поет, прозаїк та драматург. Він є автором численних нагород у Польщі та за її межами. У 2005 році був нагороджений міністром культури Польщі Вальдемаром Домбровським Срібною медаллю Gloria Artis.
В українських перкладах виходили його твори «Дев'ять», «Моя Європа» (у співавторстві з Юрієм Андруховичем), «Дорогою на Бабадаґ», «Фадо».
«Галицькі оповідання» – це книжка про дев’яності роки, перехідний час і величезний суспільно-історичний переворот, що відбувся по тому, як завалилася вся парадигма соціалізму, Народної Польщі та СРСР. Місцем дії є східні польські землі – та частина Галичини, яка за міфологією і звичаями дуже близька Україні. Герої книжки – традиційно для Стасюка – люди, які є поруч: дуже звичайні, збідовані, але всі їхні життєві історії важливі й цінні. Це одна з ранніх Стасюкових книжок часу захоплення автора Бруно Шульцом і магією його письма. Він ще не є стриманим і лаконічним, а переживає захват зі спроби писати про прості речі дивовижною мовою.
Для найбільш нетерплячих читачів ZAXID.NET публікує оповідання Анджея Стасюка «Бабка».
Доки сягає око – самі здичавілі луки. Навесні вони ставали кольоровими від квітів, потім лиш руділи до цілковитої сірості листопада. І ще ялівці, такі штивні, що їх не гнув навіть найсильніший вітер. А повітря безупинно гонило через низький перевал.
Хатину Бабки ці свисти прошивали наскрізь, здували порох із підлоги, витягували з комина сиві пасма й жбурляли їх у небо, яке погожими вечорами було на заході салатовим.
Бабка рідко дивилася вгору. Її тіло під дією земного тяжіння (може, навіть від тягаря неба) було зігнуто під якимось неймовірним кутом. Вона могла глянути на хмари тільки тоді, коли сідала. Вечорами там, зверху, темно і нічого не видно.
Тож тільки ці здичавілі луки і біла змія дороги, якою майже ніхто не ходить. Той, хто йде геть, стежки не протоптує. Шість доньок пішли цієї дорогою в світ. Сьома, найстарша, залишилася, і коли Бабку спитати, скільки доньці років, Бабка у чорній хустці каже:
– Та вродилася якось тоді, коли ішов фронт.
Коли смеркає пізнім літом або восени, Бабка встає, кличе старого пса і виходить із хати. Іде пологим схилом догори, минаючи рідколісся. Коли вона виходить на відкритий простір, на лагідну грань горба, то їхні з псом фігури виглядають як сильветки, вирізані з чорного паперу. Відрізняються лише величиною, бо згорблений хребет Бабки робить її цілком подібною на чотириногу тварину.
– Іду вартувати, – так вона каже. Вночі на грядку картоплі приходять дикі свині. Коли повний місяць стоїть високо, видно, як вони сходять схилами Баранячого. Три-чотири невиразні тіні, їх виказує срібний лиск, коли кабани перетинають повільну течію потоку. Тоді Бабка кричить і б’є чимось залізним об грубу бляху. Це звучить, мов потрісканий дзвін, а повітрю бракує сили, щоб рознести цей звук. Тоді починає гавкати напівсліпий і майже глухий пес. Потім Бабка загортається у стару ковдру, залазить у куток дерев’яної буди і поринає в неглибокий сон. Світло ночі легке, воно зовсім не подібне на важке сяйво дня, крізь яке тіло проходить, напружуючись, зігнувшись, скрипучо, з єдиною надією на вічний спочинок у темені. Якщо це вересень, то перед світанком земля вкривається інеєм.
– Хлоп є хлопом, – каже Бабка, коли її зять Чесєк уже спить. Усе поламано, стіл пробитий сокирою, черепки тріщать під ногами. Найгірше взимку, коли треба ховатися у сусідів. Спочатку кілометр крізь замети, до того ж тут усі скоро лягають спати, тому треба стукати, гупати у двері, але сусіди вже звикли і відчиняють, незважаючи на сон. У білій гарячці бачиш усе, як удень, тож зять Чесєк часом біг слідом, що його залишили жінки. Заради святого спокою сусіди кілька разів спускали на нього псів.
Донька народилася тоді, коли була війна, понад сорок років тому, їй іще пощастило, що нарешті знайшла собі чоловіка. Його лице – як старий камінь. Під такою маскою можна сховати будь-що, від такої незворушності можна всього сподіватися. Йому теж було сорок. У такому віці звичок не міняють: працює, п’є, б’є, спить – передбачуваність є умовою безпеки.
Уранці він устає перший, сон мокрою губкою стер його пам’ять, він спав, не роздягаючись, тож може відразу вийти і встигнути на перший автобус. У Дуклі є ринок із гранчастою вежею, шинок «Прикордонний», іноді трапляється робота для тих, хто майже нічого не вміє.
А Бабка тим часом блукає ярами з телятами. Чотири худі худібки шукали радше тіні, ніж трави. Коли сонце піднімалося так високо, що кожної миті могло впасти, телята переховувалися у заболочених мочарах, у задушливій напівтемряві вільх, і колись одне з них провалилося так глибоко, що треба було його витягати. І ще вовки. Бабка бачила, як у ясний день вони з’являлися крізь поволоку спеки із лісу на Баранячому й завмирали, чогось очікуючи. Цілком можливо, що це були ялівці, які здавалися чимось живим через рух розпеченого повітря. Однак вони йшли геть, коли Бабка кричала різко і пискливо.
Часом вона сідала під деревом, і її зморював сон. Старість якось стирає межу між ніччю і днем. Час напруження і відпочинку змінює один одного швидше. Може, це так прискорюється життя. Увечері вона сходила до хати, аби щось з’їсти. Її внуки були білі та безформні, як ляльки із сирого тіста. На подвір’ї вітер скручував рогалики з пороху. У жінок удома тихо, чути, як сито дзижчать мухи. На світі замало слів, щоби говорити понад сорок років. Бабка гризе хліб останнім зубом. Разом із донькою чекає, заки з’явиться зять. Або не з’явиться.
– А ваш чоловік, Бабко? Семеро доньок із повітря не береться, хоч у ньому повно духів, бо ви часто спльовуєте через плече і хреститеся навіть у чистім полі.
Бабка киває. Чорна вовняна хустка обрамлює її лице чітким виразним контуром – бліде обличчя, плоский образ страждання. Був, був хлоп. Це вже п’ятнадцять років.
Зближався Великдень, рештки снігів сходили з гір. Петро і ще двоє попивали в хатах, то тут, то там. Весна і Господнє Воскресіння були вже от-от. Та й від дому до дому, тут склянка, там мірка, біла горілка і вода, це нагадувало найстрогіший піст. Вечоріло, коли вони поставали біля крамниці. Із Баранячого, з півдня тягнуло теплим вітром. Потік, що розділяв село навпіл, мав зелений колір надії, а пиво у пляшках – гіркуватий смак осені. Як стемніло, перестало дути, і у застиглому повітрі всі предмети, дерева і доми набули свого справжнього кшталту. Петро сказав, що треба буде іти, але чомусь він хотів перейти потік не по дерев’яній кладці. Чоловіки біля крамниці дивилися, як він, хитаючись, заходить у швидку течію, а вода не сягала навіть колін. Улітку цей потік можна перейти, перестрибуючи з каменя на камінь. І, коли Петро дійшов до середини, коли інший берег був уже навіть ближче, він упав у зелено-білі нурти. Ніхто з чоловіків і кроку не зробив. Так, ніби ця історія тривала далі, ніби вона мусила мати якесь продовження. Петро лежав і тепер пив лежачи. Ті, хто його потім витяг, казали, що з нього вилилося відро води, а у тілі далі хлюпало. На схилі поміж безлистих дерев маячіла церква.
– Це тому, що він був не звідси, – Бабка міцніше затягає вузол хустки під бородою. Встає, вдягає фуфайку, бере палицю і виходить із хати. На порозі її згорблена постать сягає трохи вище від клямки. На подвір’ї вона прикликає пса безпомічним жіночим свистом. Від Дуклі високим небом наступає ніч. Бабка йде снити свої неглибокі сни, переповнені мільйонами подій, які виходять із забуття так, як надвечір звірята виходять на край лісу. Під ранок їх уже важко розрізнити: тварини, події, мрії. Мрії мають вигляд легкої барвистої хустки, прошитої золотою ниткою, і білої торбинки, такої, що до костелу. Під ранок трави й образи беруться памороззю.
Наприкінці серпня Бабка все ще робила сіно. Зять Чесєк з’являвся, зникав, він волів гарувати на будовах навколо Дуклі. Шинок «Прикордонний» стоїть на сонці, але всередині завжди прохолодно. Донька годувала дітей клюсками на молоці, може, саме тому вони ніяк не могли порожевіти. Тож Бабка грабала сіно сама, громадила в копиці, що їх розкидав вітер з-над перевалу. Вона брала у плахту стільки сіна, скільки могла взяти,і сходила вниз із лантухом, удвічі більшим від неї самої. Іноді на своєму возі заїжджав на годинку сусід. І все було, як завжди, дощ мочив те, що сушилося, полудень сліпив очі, день здавався нескінченним. Але одного полудня все ж прийшов порятунок. У бабчину хату влучила блискавка. У такій пустці помилитися неможливо. Донька з дітьми стояла в черзі у крамниці, а Бабка все бачила зі своїх полонин. У чорному повітрі бурі зблиснув вогник, а тоді вітер розмотав його, як рулон паперу. Бабка побігла туди, але жар пустив її лише на подвір’я. Увечері небо випогодилося, і вітер ущух. Полум’я втихомирилося. Воно повзало біля самої землі й мало колір призахідного неба.
Коли все вистигло, десь за день чи два, Бабка бродила, вгрузаючи до кісточок, у хрусткому згарищі й розгрібала палицею попіл. Нічого не вціліло, бо не булоу неї ні срібла, ні золота. Навіть залізні баняки набули крихкої структури мінералів. І вона теж виглядала так, наче її сягнув вогонь, – чорна, хирлява, розтріпана. Бабка порпала своєю палицею і бурмотіла: «Господь Бог є хлопом, Господь Бог є хлопом».
«Галицькі оповідання». АнджейСтасюк. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2014.