Кілька років тому львів’янка Оксана Бриндзак заснувала проект «Старість на радість», волонтери якого приїжджали у геріатричний пансіонат, щоб поспілкуватися із його мешканцями. Для бабусь і дідусів організовували дозвілля, вітали зі святами і говорили про життя. Та згодом Оксана зрозуміла, що покрити усі базові потреби мешканців пансіонату волонтери не можуть.
Тоді вона придумала, як створити платформу для отримання літніми жінками додаткових кишенькових грошей – вони можуть в’язати шкарпетки на продаж. Почалося все із п’ятьох мешканок Львівського геріатричного пансіонату. А сьогодні, під час пандемії і війни, до роботи соціального підприємства «Вбрані» залучені до 20 жінок із різних куточків України віком від 60 і до майже 90 років і 10 молодих волонтерів. Вироби від бабусь замовляють для корпоративних подарунків консалтингові фірми, ІТ-компанії і великі благодійні фонди. У планах – експорт виробів у США.
Де знайти бабусю?
Соціальне підприємство «Вбрані» почало розвиватися у лютому 2021 року – за рік до війни. Команді волонтерів, які опікувалися першими бабусями-майстринями із геріатричного пансіонату, хотілося залучити до підприємництва більше жінок. Але як це зробити?
«Наша PR-менеджерка Марія Оринчак придумала подати оголошення про те, що соціальне підприємство «Вбрані» шукає майстринь, у кілька справжніх – паперових – газет. Ця ідея дала гарні результати, адже бабусі інформацію дізнаються з газет, а не з інтернету», – розповідає Оксана Бриндзак.
Хоча соцмережі також допомагають залучати жінок – доньки, онучки і правнучки радять своїх літніх родичок, яким сумно і які хочуть бути активними. Також раніше «Вбрані» мали HR-менеджерку для бабусь, поки її тимчасово немає, її функції виконує Оксана.
Зараз шкарпетки, рукавички, підтарільники і авоськи для «Вбраних», окрім мешканок геріатричного пансіонату, в’яжуть жінки із Закарпатської, Волинської, Чернігівської, Івано-Франківської і Тернопільської областей. Під час війни до в’язальниць долучилися і дві вимушені переселенки – окрім заробляння грошей, ця робота допомагає їм адаптуватися на новому місці.
Із жінками поза Львовом працюють за допомогою доставки: їм – нитки, вони – вироби. Та, каже Оксана Бриндзак, спілкування із майстринями – це не лише ділова переписка.
«Подекуди співпраця дуже тісна: бабусі розповідають про весілля дітей, народження онуків. Пані Віра з Шацька, наприклад, має дев’ятьох онуків – шестеро дівчат і троє хлопців. Вона розповідає про подарунки для них, присилає відео походу по гриби з чоловіком. Це не просто робочі стосунки», – говорить Оксана.
Майстрині, які працюють з «Вбраними» – дуже різні. Хтось із них відкладає гроші на операцію, хтось за допомогою заробленого може утримувати домашніх улюбленців в гарних умовах, дехто – допомагає рідним, зокрема на прифронтових територіях, а хтось має хобі – смачні чаї і солодощі.
Є жінки, які не лише в’яжуть за готовими схемами, а й постійно долучаються до покращення виробів. Зокрема, удосконалювати виробництво допомагає пані Валентина зі Львова, яка в’яже упродовж всього життя, має експертизу і дає слушні поради. Наприклад, майстриня може порадити змінити халяву, щоб шкарпетка краще облягала ногу, придумати новий візерунок для рукавичок тощо. Це важливо і для реалізації літньої жінки, і для роботи підприємства, каже Оксана.
«Ми хочемо дати цим жінкам можливість теплого спілкування, додаткового доходу і розуміння важливості їхньої роботи. Вони часто розпитують, для якої людини в’яжуть. Ми дивимося у соцмережах і розповідаємо. Бабусям, особливо в геріатричному пансіонаті, це дуже цікаво. Часом вони підписують для замовників листівки, наприклад: «Дякуємо, що придбали наш виріб, його для вас зв’язала пані Оля, носіть на здоров’я, хай ваші ніжки будуть в теплі», – розповідає Оксана Бриндзак.
Як працює соціальне підприємство?
В’язані шкарпетки, рукавички, підтарільники і авоськи (еко-торбинки) від «Вбраних» можна придбати у соціальних мережах – у Facebook, Instagram, TikTok.
«У жовтні і листопаді ми працювали інтенсивно – мали кілька корпоративних замовлень від консалтингових і ІТ-компаній, благодійних фондів для подарункових кошиків. Зараз обговорюємо ще кілька корпоративних замовлень на наступний рік», – додає Оксана Бриндзак.
Також частину виробів від бабусь продають на різноманітних, зокрема благодійних, ярмарках.
У сезон бабусі в’яжуть на місяць близько 200 пар шкарпеток і трохи менше – рукавичок. Підготовка до сезону тривала і влітку – зараз у запасах «Вбраних» є по 80 авосьок і пар шкарпеток, 120 підтарільників. Бабусі продовжують в’язати.
50-60% від вартості проданого товару отримують майстрині – за кожен створений ними виріб. Решта коштів витрачається на бірки, пакування, логістику тощо. Окрім того, під час війни частина доходів соціального підприємства іде на допомогу ЗСУ та на благодійні кошики для мешканців прифронтових територій. Також бабусі в'яжуть теплі шкарпетки для військових.
«Наші покупці повертаються і вдруге, і втретє. Наприклад, минулого року одна мама просила зв’язати шкарпетки для немовляти, а тепер дитина підросла і вона просить зв’язати нові. Ми багато часу присвячуємо перевірці якості, щоб виріб був комфортним, теплим і носився би не рік-два, а значно довше», – каже Оксана Бриндзак.
Іноді виникає потреба трохи перев’язати виріб і прохання про це приємні не для всіх майстринь, хтось сприймає це вкрай критично. Але молоді і літні знаходять порозуміння і все вдається. Бабусі, говорить Оксана, не просто заробляють гроші, а вкладаються у свої вироби.
Портрет середнього покупця «Вбраних» виглядає так: активна жінка 28-35 років, яка мала тісний зв’язок зі своїми бабусями і дідусями і хоче знову відчути себе онучкою. Тобто покупці приходять не тільки за комфортом, а ще й за теплими емоціями.
Вироби від майстринь соціального підприємства "Вбрані"
Чи можливий розвиток під час війни?
Повномасштабна війна сильно вплинула на підприємництво бабусь. Окрім нових майстринь із вимушено переселених жінок, вона принесла суттєві труднощі із постачанням матеріалів, логістикою. «Вбрані» в’яжуть із турецьких ниток, що раніше постачали підприємці із Харкова, Запоріжжя, інших міст сходу і півдня України. Окрім того, що зараз вартість ниток суттєво зросла – на 10-15 грн за моток, деякі постачальники не можуть продовжувати співпрацю.
«Ми мали великі труднощі з ціноутворенням. Ціна на шкарпетки від 34 до 46 розміру – була стандартна. Але на 34-й розмір іде один моток ниток, а на 46 – два. Треба було це переглянути, а також знайти більше постачальників, що упродовж деякого часу впливало на безперервність процесу», – говорить Оксана Бриндзак.
Окрім того, із початком повномасштабної війни «Вбрані» втратили частину клієнтів, що опинилися на окупованих територіях. Перед днем вторгнення Росії в Україну у підприємства було близько 70 замовлень. Коли відділення «Нової пошти» відновили роботу і пакунки можна було розіслати, виявилося, що у деякі міста, як-от у Сєвєродонецьк, їх вже неможливо відправити.
Та «Вбрані» продовжували працювати і долати виклики. А ще перемогли у конкурсі від Social Impact Award, що є найбільшим соціо-бізнесовим інкубатором для молоді в Європі. Це дало команді нагоду поїхати на 4-денну навчальну програму у Відень.
«Зараз у нас більше ентузіазму, хочеться робити більше і залучати більше людей, яким потрібна не лише фінансова допомога, але й емоційне спілкування. Я дивлюся на своїх бабусю і дідуся, і бачу, що їм сумно, що вони лише стежать за новинами, і якби у них була така активність – але моя бабця не хоче в’язати – це впливало би на їхнє психічне здоров’я краще», – розповідає Оксана Бриндзак.
Навчання у Відні також надихнуло команду «Вбраних» подумати про експорт шкарпеток від українських бабусь. Тож зараз готується партія виробів, що відправлять у Чикаго, де їх популяризуватимуть волонтери з української діаспори.
«Мені справді хочеться мати якісний контакт з нашими бабусями. Не просто написати, що нитки відправила, зв’яжіть мені 8 пар 45 розміру, а спитати – як у вас справи? Чи все добре? Може щось порадите з досвіду?
Ми хочемо привернути увагу до одиноких людей, які потребують і контакту з молодими людьми, і додаткового доходу», – підсумовує співзасновниця соціального підприємства «Вбрані».
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).