У видавництві Vivat вийшла нова книга Павла Паштета Белянського «Бабуся вмирати не любила».
Шахтарське селище. Три покоління однієї сім’ї. Люди, які намагаються жити у проміжках між війнами. «Бабуся вмирати не любила» – книга автобіографічна, тому що автор писав про свою родину. І водночас вона універсальна, бо описує події, явища, характери та долі, які дозволяють зрозуміти Донбас – і людей, які там живуть. Останніми роками цей регіон, здавалося, став розділом з нашого минулого – але тепер він перетворюється на розділ з нашого майбутнього. Нам буде легше розібратися в ньому, якщо ми в нього вдивимося. Книжка, яку ви тримаєте в руках, допоможе кожному зробити це.
Для когось ім’я Павла Белянського стало відоме через його блог, для інших – після перегляду фільму «Я працюю на цвинтарі», знятого за мотивами його напівавтобіографічного роману і за його ж сценарієм. Однак цей гострий в’їдливий авторський стиль вже починають впізнавати дедалі частіше. Письменник має строкату біографію: народився на Луганщині, закінчив Дніпропетровський хіміко-технологічний інститут, і за своє життя встиг попрацювати охоронцем, вантажником, експедитором, журналістом, рекламістом… та відкрити свою фірму з виготовлення надгробків. Видавався у незалежних видавництвах, написав понад 100 оповідань та кілька романів. Зараз воює в лавах ЗСУ.
***
Дора
Баба Дора навчила мене читати, грати в карти й подобатися жінкам.
Подобатися жінкам виявилося значно простіше, ніж виграти в баби Дори в «дурня» – грала вона всерйоз, ляпала картами по столу зі злим азартом, нервово стукала ногою по підлозі й косила оком, намагаючись роздивитися мої карти.
– Запам’ятайте, юначе, – говорила мені баба Дора, збираючи зі стола карти й навіщось вказуючи гострим пальцем у кут на запилюженого Бога в пошарпаній рамці. Вона завжди зверталася до мене на «ви». – Все, що ви можете дати жінці – це ваш гумор і ваша жадібність. Решту жінка, як захоче, візьме без дозволу. Гумор та жадібність. Вони – як у пляшці спирт та вода. Як аванс та борги. Що більше гумору й менше жадібності, то вищі шанси підкорити будь-яку жінку.
Я сидів на жовтому емальованому горщику посеред задушливої перехнябленої хати й колупав у носі. Хата стояла окрай великої ділянки, вогкої та темної від високих старезних грушевих дерев. За хатою починався байрак.
– Ви безсоромно молодий. Це для вас байрак починається, – виправляла мене баба Дора. – А для мене – закінчується.
Висока й сухоребра, з гордовито випнутим підборіддям, баба Дора нагадувала залізничний семафор.
В юності, настільки ж таємничій, як розташування її талії, баба Дора, якщо вірити пліткам, вивчилася в якомусь іноземному пансіоні. Можливо, плітки брехали. Але вечеряла баба Дора завжди з ножем та виделкою, на смажене м’ясо казала «б’єа куї», горілки не пила, курила папіроси крізь довгий кістяний мундштук, хустину на голові в’язала хитрим вузлом, що нагадував тюрбан.
Баба Дора була дружиною двоюрідного брата мого діда по батьківській лінії. Я й тепер не дуже втямлюю ступінь нашого родичання.
Вона жила за одну вулицю від дому бабусі Ані й кожного ранку, гордовита та гонорова, приходила до нас у двір, розмовляла про погоду, світову політику, ціни на молоко й чекала, чи запропонує їй бабуся прогулятися зі мною, чи не запропонує. Ніколи баба Дора не просила сама. Й було так і йшла зі двора ні з чим. А було – забирала з собою мене.
Тоді ми знаходили в її коморі тачку на двох рипучих коліщатках. До тачки прив’язували білизняною мотузкою пошарпаний табурет. Потім звідкись з глибини складок халату баба Дора витягала два жмути вати й давала їх мені, щоб я сховав їх до кишені. І ми кудись йшли.
Йшла баба Дора важко, обережно переставляла ноги, наче під халатом межи ноги несла миску з водою й боялася її розплескати. Кроків за сорок ми зупинялися, відв’язували від тачки табурет, ставили його край дороги, баба Дора сідала на нього, а я видирався до неї на тверде гостре коліно. Дора важко дихала, ціпком креслила в гарячій пилюці літери і ставила питання. Мабуть, вона знала мільйон питань.
– Хто головніший – дурень чи розумний?
– Розумний, звісно.
– Неправильно. Кого більше, той і головніший. А хто виграє – сильний чи багатий?
– Сильний, ясна річ.
– Неправильно. Хто правила вигадав, той і виграє.
Потім баба Дора подавала мені знак.
Це означало, що я маю вийняти з кишені вату, вкласти собі у вуха і, задля надійності, затулити вуха долонями. Про всяк випадок я ще й заплющував очі.
Баба Дора кривилася. По її обличчю пробігала судома. Баба Дора випиналася і раптом голосно волала просто неба:
– Йопонаматьвашусукаблядь!
Потім вставала з табурета, й ми йшли далі.
Так за літо ми обійшли всю околицю. Качалися в тирсі у столярні на виїзді з селища. Співали пісень у пересохлий колодязь за городами. Підкладали монетки на рейки під колеса тепловоза, що важко повзав від шахти до заводу. Шукали суниці на дні зарослого байрака.
Тільки зрідка баба Дора просила мене вийняти з кишені вату, заткнути вуха й не слухати, як вона волає просто неба:
– Йопонаматьвашусукаблядь!
Я, дрібний старанний хлопчисько, намагався не слухати.
Але одного разу, на бабиній літній кухні, я впустив каструлю собі на ногу.
– Йопонаматьвашусукаблядь! – сказав я й лише по скам’янілому бабиному обличчю втямив, що вимовив це дивне, але енергійне слово вголос.
Тиждень бабуся то відступала, то приступалася до мене знов, у намаганнях дізнатися, від кого я почув те саме, що вона не хоче вимовляти вголос і що мені самому слід якнайшвидше забути. Бабуся зажила всіх засобів і аргументів, від шантажу та погроз до підкупу та лестощів.
Я мовчав, так і не видавши бабу Дору.
Роки зо два по тому батьки знову привезли мене до шахтарського селища на літні канікули. За спекотним сонячним днем настала прохолодна ніч, тиха й зоряна. Ніколи й ніде я не зустрічав більше таких величезних зорь, як літньої ночі в луганському степу. І ще тиша. Тільки нічний метелик бився в плафон над верандою.
І раптом звідкись з темряви долинуло виття – самотнє й тужливе.
Виття перейшло у крик, від якого в мене завмерло серце.
Крик зійшов на осипле гарчання, під кінець якого почулося далеке й хрипке:
– Йопонаматьвашусукаблядь!
Баба Аня позирнула на мене мигцем, відвернулася у темряву, промовила глухо:
– Ісидора кричить у себе в хаті. Рак в неї. Геть їй зле.
Здається, бабуся хотіла додати ще щось, проте лише похитала головою й промовчала.
Я все збирався зайти до баби Дори, але якось чимось виявлявся наче зайнятий. Та ще й ті моторошні крики, від яких шкіра вкривалася мурашвою…
Днів за десять бабу Дору поховали.