В дитинстві він мріяв оповідати історії. Вже з семи років самотужки ходив до бібліотеки, щоби поволі відкривати для себе світ книжок, дико цікавий та розмаїтий. Багато читав, вивчав історію, цікавився мистецтвом та світом, що навколо. Сьогодні Андрій Павлишин — один з яскравих українських інтелектуалів 21 століття. Він той, чию історію варто розповідати не один раз. І перечитувати його тексти, щоби краще зрозуміти власну ідентичність. Та себе у ній.
ZAXID.NET разом із Міжнародним архівом Memory of Nations підготували серію публікацій про життєві історії очевидців визначних подій ХХ та ХХІ сторіччя.
***
Урбаністичний простір Львова на початку шістдесятих років був просякнутий радянською окупацією, українство перебувало на марґінесі, приречене владою на зникнення. Проте масове переселення до Львова на початку 1960-х мешканців навколишніх сіл і містечок розвернуло процес деукраїнізації в місті. Андрій Павлишин народився 30 липня 1964 року у Львові у родині вимушеного емігранта. Мама Андрія Павлишина Осипа Гузар народилась в містечку Судова Вишня Яворівського району Львівської області. Батько Степан Павлишин після війни мешкав у сусідньому села Твіржа Яворівського району, куди був силоміць переселений з Лемківщини (село Миків Сяніцького повіту) під час україно-польського обміну населенням у 1945 році. Про свою родинну історію Андрій Павлишин оповідає так: «Я – дитя емігрантів, які були погано інтегровані у місцеву спільноту, але тісно пов’язані між собою. Це дивно звучить, адже ми всі українці, проте у Львові жило багато таких емігрантів».
Батьки Андрія Павлишина познайомились під час навчання, одружились та переїхали до Львова в 1960 році. Згодом батько отримав невеличку квартиру на вулиці Івана Франка, в історичній частині міста, де Андрій малим провів більшість свого дитинства. Гуляв вулицями, розглядаючи давню міську архітектуру, старі австрійські будинку, навідувався до музеїв, галерей. Оглядав експозиції виставок, безперервно ходив до бібліотеки, вдихаючи запах кожної прочитаної сторінки. Відкрив для себе історію вулиці, міста, країни, світу.
«З 10 років я усвідомлював, що найбільше, що люблю в цьому житті — це читати книжки, і що я хочу стати істориком: розповідати людям історії».
Проте до Андрієвого захоплення батьки ставились з неабиякою упередженістю. Вони не схвалювали його потягу до книжок, читання, історії, мистецтва. Прагнули, аби син отримав «твердий нормальний» фах. Всупереч усьому, малим хлопцем Андрій продовжував досліджувати те, що було для нього важливо.
Подорож до себе та перші проблиски власної свободи
Згодом став школярем львівської середньої школу №27. Про шкільні роки пан Андрій має лише приємні та затишні спогади. Пригадує, що однією із доленосних та важливих подій того часу стала для нього археологічна експедиція у 1980 року під керівництвом Лариси Крушельницької — відомої археологині та бібліотекознавиці. В експедицію пан Андрій вирушив шістнадцятирічним школярем. Тоді ця антропологічна мандрівка стала для нього першим альтернативним суспільним середовищем, у якому Лариса Крушельницька виховувала людей, які би працювали для України, для втілення проєктів, які вона втілювала услід за батьком та дідусем.
Пізніше, після закінчення університету, пан Андрій допомагатиме Ларисі Крушельницькій в укладанні книги спогадів про рід Крушельницьких «Рубали ліс» (вперше опублікована в часописі «Дзвін» 1990 року). Після вражаючої подорожі, котра суттєве змінює його світогляд, юнак ще сильніше захоплюється вивченням історії та у 1981 році вступає на історичний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка. У той час майже всі професори факультету, включно з тими, хто приїхав з Москви, викладають українською мовою. Період університетського навчання припав на час так званих «перегонів на лафетах», що передували приходу до влади Михайла Горбачова, коли альтернативна російськомовна культура стала значно доступнішою. Пан Андрій згадує, як їздив з іншими студентами збирати хміль, і на полях використовував шпалери як антену, щоб слухати гуртом з іншими студентами «Голос Америки» або Радіо «Свобода», і ніхто не доніс.
«Якби хтось притарабанив на пари Грушевського або почав співати повстанських пісень, йому було би непереливки».
Серед однокурсників, якими сьогодні він пишається та сміливо називає відповідальними українцями, – Тарас Стецьків — громадський діяч, народний депутат України, один із польових командирів Помаранчевої революції, Вадим Ковалюк — багаторічний прес-секретар посольства США в Україні, Олександр Зайцев — видатний історик, професор Українського Католицького Університету.
Демократія VS авторитаризм
Середина 1980-х у Львові стає для Андрія Павлишина важливим й водночас переломним моментом: саме тоді він розпочинає вести активну громадсько-політичну діяльність. У часи «пєрєстройкі» він член правління у товариствах «Просвіта» та «Меморіал», депутат Львівської міської ради двох скликань. Він був одним із творців та першим обраним головою Соціал-демократичної партії України.
«Це була перша демократична міська рада», — прокручує плівку спогадів пан Андрій.
Історія соціал-демократичної партії України партії розпочалась на кілька років раніше у середовищі Львівського міського дискусійного клубу. Тоді Андрій Павлишин разом із громадськими діячами, уже покійним Євгеном Патракеєвим та Дмитром Редьком, склали ядро львівського гуртка соціал-демократів. Вони вивчали історію соціал-демократії як альтернативу радянському комуністичному режиму, розуміли, що простір Радянського Союзу має бути реорганізований на інших умовах, а Україна має стати незалежною державою. Проте навіть у цьому середовищі були ті, хто демонстративно заперечував ідеї та цінності, про котрі йшлось тоді пану Андрію та його однодумцям.
Говорити те, що думаєш. Жити так, як говорити
На установчому з’їзді в бібліотеці Київської Політехніки 25 травня 1990 року під час виголошення промови, коли пан Андрій заявив, що партія буде гідним спадкоємцем традиції боротьби за національну державу, репрезентованих Симоном Петлюрою (УСДРП, Київ) і Володимиром Старосольським (УСДП, Львів), частина учасників обурено піднялась і вийшла із залу. В коридорі вони створили окрему партію, яку назвали «Соціал-демократична партія України (об’єднана)», і відтоді вони йшли різними шляхами. Андрій Павлишин став головою партії СДПУ, проте згодом через брак ресурсів у партії вийшов з її лав. Зрештою він вирішує залишитися позапартійним, бо це дозволятиме йому, публічному інтелектуалу, висловлювати те, що він думає, а не те, що буде потрібно партії.
Андрій Павлишин не покидає суспільно-важливої громадської діяльності та продовжує активно працювати над цінностями та ідеями для України. Він активно виступає за поглиблену українізацію рідного Львова, всіляко прагне внести свою лепту у розбудову міста, в якому почувається найкраще. За його участі в якості депутата двох скликань міської Ради на зламі епох від радянської до незалежної України відбувається системне перейменування вулиць, підняття українського прапора над Львовом ще в радянські часи, знесення пам’ятника Леніну, передача приміщень українським музеям та інституціям. Тотальна українізація крокує вулицями тоді ще радянського Львова, гуртуючи навколо себе дедалі більше ідейних українців і українок.
«Пекло червоних імператорів»
У 1997 році Андрій Павлишин перекладає, а згодом публікує власним коштом книжку про порушення прав людини в Китаї «Пекло червоних імператорів» Кшиштофа Лозинського, учасника варшавської групи Amnesty International. Так було синтезовано два його покликання 1990-х: книговидання для потреб громадських організацій та особиста участь в Amnesty International.
Першу українську групу громадської правозахисної ініціативи «Міжнародна Амністія» створив у Дрогобичі український дисидент, громадський діяч Мирослав Маринович навесні 1991 року. Львівська група, учасником якої був Андрій Павлишин, незабаром стала другою в Україні. За правилами світового руху, щоб не стати об’єктами репресій, групи працювали з кейсами інших країн. Згодом Андрія Павлишина обрали головою всієї української структури «Міжнародної Амністії». Одним зі складних викликів стало утримання єдності під час Помаранчевої революції 2004 року.
«Ми виступали за помаранчевих, а група з Донбасу воліла лишатись нейтральною, боячись отримати по голові від бандюків. З часом пріоритети світового руху змінились: «Великим грошам вдалось спаскудити благу справу. Так бувало і з християнською Церквою, і з іншими громадськими організаціями. Якщо більшість залишиться прихильниками гуманітарних ідеалів, ми повернемось до її базової парадигми».
Хіпі, Шульц та журнал «Ї»
Попри складні виклики, розчарування у певних ідеалах окремих спільнот та людей, Андрій Павлишин не сходить з дороги, й далі співпрацюючи з українськими інтелектуальними й мистецькими середовищами. Наприкінці 1990-х років Андрія Павлишина, котрий мав уже чималий досвід роботи в видавництві «Просвіта» й на Форумі видавців у Львові, Соломія Павличко запросила представляти інтереси київського видавництва «Основи» в місцевій філії. Після трагічної загибелі Соломії в останній день 1999 року Андрій Павлишин перейшов на роботу редактора й координатора проєктів у незалежному культурологічному часописі «Ї».
Для часопису пишуть провідні та блискучі українські інтелектуали того часу. З кожним днем журнал набуває неабиякої популярності у мистецьких і академічних колах, а згодом стає певним ґрунтом для творення мистецького середовища Львова та нового покоління. Завдяки фондам Джоржа Сороса та Гайнріха Бьолля з’являються щоквартальні випуски «Ї», відбуваються регулярні семінари, втілюється українсько-польсько-німецько-французька програма понадкордонної співпраці та опрацювання післявоєнних травм на прикордонні. Андрій Павлишин береться за переклад та редагування текстів часопису. У кожного номера постає провідна тема.
«Один з найуспішніших номерів — про молодіжні субкультури. Ось бачите, на обкладинці зображений Алік Олісевич, львівський хіпі, який відіграв у моїм житті велику роль», — згадує пан Андрій.
Зрештою, спільнота журналу «Ї» — це була громадська організація, створена у 1980-х роках групою інтелектуалів, філософів, художників, перекладачів, для яких ключовою і важливою постаттю був Бруно Шульц. Андрій Павлишин досліджує біографію Шульца, часто приїздить у Дрогобич, стає постійним учасником міжнародного фестивалю великого митця в Дрогобичі. Перекладає його, досліджує епоху й контекст, занурюється у час, в якому жив Шульц. Андрій Павлишин стає його популяризатором, відмикає двері до таємних й загадкових Шульцівських історій. Врешті в 2021 році він видасть першу свою власну роботу, якою стане біографія Бруно Шульца.
Польська література українським голосом
Окрему роль у життєписі Андрія Павлишина посідає перекладацька діяльність, якій він присвятим значну частину своїх зусиль. Польсько-український контекст стає для пана Андрія лейтмотивом його професійних досліджень та поширення важливих текстів обох культур. У 2006 році Андрій Павлишин їде до Варшави в якості стипендіата Gaude Polonia — стипендіальної програми Міністерства культури та національної спадщини Польщі для молодих творців культури та перекладачів польської літератури. Тут він знайомитися з багатьма сучасними польськими інтелектуалами, підтримує з ними дружні стосунки, ближче знайомиться із життям польського ПЕН-клубу. З 2007 року Андрій Павлишин переклав з польської і видав понад 50 книг; у 2015 році був нагороджений спеціальною відзнакою польського ПЕН-клубу за внесок у популяризацію польської культури.
«За 100 років існування клубу цю нагороду отримали тільки 2 українці – Максим Рильський (за переклад «Пана Тадеуша» Адама Міцкевича) і я», — «скромно» розповідає пан Андрій.
Після повернення з Польщі Андрій Павлишин налагоджує співпрацю із «Західною аналітичною групою» (тепер це медіаресурс «Збруч»), яку створив журналіст, громадський діяч Орест Друль. Завданням цієї групи було наблизити українському соціумові дискурси західної преси. Для мережної сторінки «ЗАГ» пише колонки і сам Андрій.
Переклади найчастіше потрапляли на шпальти українських видань з російської преси та часто були сфальшованими, що радикально міняло сприйняття, - здавалось, що про Росію багато пишуть на Заході. Ми вирішили протидіяти – перекладали і публікували на сайті статті провідних іноземних видань, формулювали та артикулювали галицький погляд на світ.
У 2010 році Андрій Павлишин вступає до українського ПЕНу, тоді ж починає викладати в УКУ, влаштовує літературні фестивалі у співпраці з Українським ПЕН-ом і канадською фундацією «Українсько-єврейська зустріч», працює у медіях. Та передусім продовжує бути українським голосом польської літератури.
Берегти людяність. Та любов
У перші дні повномасштабного російського вторгнення Андрій Павлишин заходився допомагати біженцям, які через війнузмушені були покинути свої домівки. У перші тижні організовував логістичні ланцюжки виїзду й транспорт для старих і немічних, матерям із грудними та геть малими дітьми з Харкова, Нікополя, Києва. Він розумів, що має бути саме тут і зараз. Допомогти тим, хто став біженцем із власної країни. Як колись його батьки.
«Найбільшим шоком було побачити черги на вокзалі, в яких стояли 50 тисяч людей. Їх було десять рядів. Вервечки тих людей простягалась на весь львівський вокзал. День і ніч під дощем і снігом. В очікуванні потяга до Перемишля…».
Сьогодні Андрій Павлишин продовжує активно допомагати українським переселенцям у Польщі, організовує логістику та відправляє за кордон українські дитячі книжки, пише для розділу коментарів на сайті телеканалу «Еспресо». І, як сам каже: «Намагаюся робити щось важливе. Те, від чого світ став би кращим, і щоб в ньому приязніше жилось людям у ці темні часи». Попри труднощі, Андрій продовжує досліджувати свою країну та її людей і працювати для української культури в рідному, тепер уже воєнному Львові. І плекати Львів у собі.
З повним інтерв'ю можна ознайомитися на сайті архіву.
Текст створений на основі усноісторичного інтерв'ю для міжнародного онлайн-архіву Memory on Nations в межах проекту «Як ми боремося? Історії українського спротиву».
Це документально-просвітницький проєкт ГО «Пост Беллум - Україна», який висвітлює феномен українського громадянського суспільства через реальні історії українців та українок. З повним інтерв'ю можна ознайомитися на сайті архіву. Авторські права на архівні матеріали належать Post Bellum та Пост Беллум – Україна.
Усі фото з сімейного архіву Андрія Павлишина