З якоїсь миті (і доста скоро) читання цієї книжки стає схожим на бесіду з розумною і доброю людиною. На останньому він сам наголошує: «Щоб займатися журналістикою, передовсім треба бути доброю людиною. Злі люди не можуть бути добрими журналістами. Лише добра людина намагається зрозуміти інших». Один з таких – Ришард Капусцінський, і мова про його книжку «Автопортрет репортера».
Хоча сам «автор» насправді не є автором цього видання, натомість написав чимало інших текстів, що і спровокувало потребу у журналістів вже запитувати його. Так і з’являлися десятки розмов, що лягли в основу книжки.
Ришард Капусцінський – провідний представник польської школи репортажу, здебільшого зайнятий проблематикою Третього світу. «Автопортрет репортера» – це колаж із сорока восьми його інтерв’ю, які цілісно утворюють своєрідний трактат-посібник-сповідь і розкривають Капусцінського як людину, а також його бачення репортерської роботи. Проте, як зауважує критик Олена Шеремет, це ще й «цілісна оповідь про працю репортера, його захоплення людьми й письменницький хист».
Упорядник видання і автор передмови – відома польська журналістка (одна з тих, хто могла називати пана Ришарда Риськом) Ганна Кралль. Українською книжку переклала Богдана Матіяш, а випустило видавництво «Темпора».
Свою першу подорож Ришард Капусцінський здійснив 1956 року до Індії, Пакистану і Афганістану, де прожив безперервно понад два десятиліття. Загалом його репортерські мандри протривали понад сорок років.
Ще під час першої подорожі він усвідомив, що писання про злиденне життя – це його тема, і з етичних міркувань також, «зокрема тому, що вбогі загалом тихі». Коли стикаєшся з такими твердженнями, розумієш, що так міг би говорити філософ після тривалих розмислів, або ж… репортер, визначивши це шляхом спостереження: «Убогість не плаче, убогість не має голосу». Виходячи з цього, Капусцінський намагався стати голосом убогих і розповісти світові про їхні біди.
Передусім вражає масштабність цієї людини, осягнена і оброблена нею інформація. Дві цифри: Капусцінський був свідком двадцяти семи революцій і «відповідальним» за п’ятдесят країн. Слушне спостереження Тараса Лиля у статті «Геродот нашого часу»:
Для Капусцінського справжня журналістика була способом змінювати світ на кращий, місією, пошуком правди. Однак суть цієї правди – не лише у фотографічному відтворенні фактів. На його думку, звичайного каталогу фактів недостатньо для розуміння подій, явищ, тенденцій. Важить не те, щоб читач довідався, скільки загинуло людей, яку зброю застосовано, як це прокоментував прес-секретар уряду чи президент, а те, щоб опис факту щось людині сказав, уможливив розуміння, осмислення і співпереживання.
Реально діяльність Капусцінського була непередбачуваною, і траплялися миті, коли могла закінчитися летально:
Я справді пам’ятаю ситуації, у яких люди довкола мене падали під кулями, і я теж мав отримати кулю. (…) Часом я бував у настільки безнадійних обставинах, що починав молитися: Боже, зроби так, щоб я ще цього разу залишився живим.
Нерідко Ришардові Капусцінському доводилося робити репортажі з країн, мов яких він не знав, і тоді мусив керуватися самими лише спостереженнями і вмикати винахідливість, вироблену досвідом. Так, під час революції в іранському місті Хомейн, яка проходила у формі вуличних маніфестацій, Капусцінський «помітив, що власник однієї невеличкої крамниці у бідному районі міста – однієї з тих крамничок, які продають свій товар майже на вулиці – у певні дні не виставляв товару, а часом узагалі не відчиняв крамниці». Користуючись цим спостереженням, Капусцінський, хоч і не знав мови, зміг визначати, коли саме відбудеться черговий виток революції, позаяк власник крамниці у дні маніфестацій не виставляв товар, аби його не розтоптали.
Тож коли в анотації зазначено, що «Автопортрет репортера» передусім розрахований на журналістів і мандрівників, то ніяких заперечень не годно бути, бо цим спеціалізаціям книга, безсумнівно, буде корисною і цікавою. Хіба можна додати, що, насправді текст набагато ширший – він про порозуміння між людьми.
Капусцінський Р. Автопортрет репортера. – К.: Темпора, 2011. – 134 с.