На цей рік припали дві круглі дати, пов'язані зі Степаном Бандерою – 110-річчя з дня його народження (1 січня) та 60-річчя його смерті (15 жовтня). Саме тому останнім часом ми спостерігаємо чергову хвилю емоцій навколо Бандери. 23 листопада 2018 року глава МЗС Росії Сергій Лавров під час прес-конференції після зустрічі з міністром закордонних справ Італії заявив, що Бандера був засуджений судом у Нюрнберзі. 5 грудня група українських депутатів виступила з ідеєю повернення Бандері титулу «Герой України». У пояснювальній записці до цього проекту було зазначено, що він був одним з головних ініціаторів створення УПА. Коментуючи цю ідею, голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович порівняв Бандеру з Юзефом Пілсудським. 11 грудня Львівська обласна рада проголосила 2019 рік в області «Роком Степана Бандери і ОУН». У відповідь ізраїльський посол Джоел Ліон через соціальні медіа заявив, що Бандера «безпосередньо брав участь у жахливих антисемітських злочинах». Усі ці заяви та оцінки або перебільшені, або просто помилкові. Але все за порядком.
Політик класу С
Народжений 1 січня 1909 року у Старому Угринові, Бандера з юного віку брав участь в різноманітних українських культурних і політичних рухах, а в другій половині 1920-х років він твердо заангажувався в націоналістичний рух. У 1929 році він вступив до Організації українських націоналістів і – в різних іпостасях – був пов'язаний з нею до самої смерті. Майже у всіх біографічних розповідях про Бандеру центральне місце займають три події: перебування в польських в'язницях (1934–1939), арешт, а потім ув’язнення в німецькому концтаборі (1941–1944) і смерть від руки радянського агента Богдана Сташинського (1959).
Визнаймо, що це досить кепське CV для героя. І насправді – це тільки початок. Роки, проведені Бандерою в ув’язненні, позначили на часовій шкалі інші періоди його діяльності. Перший з них – 1931–1934 роки, коли Бандера став на чолі апарату пропаганди ОУН у Другій Польській Республіці, а потім очолював всю організацію.
Будучи лідером крайової ОУН, Бандера надав більшого розмаху діяльності організації. Організація провела цілу серію пропагандистських кампаній, спрямованих проти польської системи освіти чи державної монополії. Передусім безпрецедентного масштабу набув в ОУН індивідуальний терор. Вбивство співробітника радянського консульства Олексія Майлова, директора української гімназії у Львові Івана Бабія, а особливо міністра внутрішніх справ Броніслава П'єрацького – загалом додавали популярності націоналістам. Але їхній об'єктивний підсумок був трагічним для організації. Арешти, проведені поліцією у червні 1934 року, охопили 800 членів ОУН. Крайове керівництво було зруйноване. Сам Бандера уникнув смерті тільки завдяки угоді між владою та легітимними українськими партіями (його вирок змінили на довічне ув'язнення). Йому вдалося покинути в'язницю достроково у вересні 1939 року.
Відтак він негайно кинувся у внутрішню боротьбу в організації, яка 1940 року призвела до поділу ОУН на дві конфліктуючі фракції: Бандери (ОУН-Б) і Андрія Мельника (ОУН-М). Лише до червня 1941 року у кривавих конфліктах втратили життя 400 мельниківців і 200 бандерівців. Варто ще додати, що у другій половині 1941 року з ОУН-Б вийшла лівацька група Івана Мітринги, котрий також не міг знайти згоди з Бандерою.
Часто лідера ОУН-Б пов’язують з Актом відновлення Української Держави. Фактично, це була спроба створити більшу територіально і політично впливовішу версію усташівської Хорватії. Нехай підсумками досягнень Бандери буде пунктом 3 цього документа: «Оновлена українська держава тісно співпрацюватиме з націонал-соціалістичною Великою Німеччиною, яка під керівництвом Адольфа Гітлера створює новий порядок в Європі та світі». Німці, однак, не хотіли співпрацювати з Бандерою, і він потрапив до в'язниці, а потім у табір, з якого вийшов 1944 року. Перебування в екзилі – це черговий конфлікт в націоналістичному русі й остаточний поділ в 1954 році на Закордонні частини ОУН і ОУН за кордоном. Реальні «досягнення» Бандери – це три поділи в націоналістичному русі, кілька сотень жертв у його лавах, в'язниці, табори, відкинуті залицяння до Адольфа Гітлера і смерть від рук радянського агента.
Не жертовність, а фанатизм
Чинником, завдяки якому Бандера став відомим громадськості у Другій Польській Республіці, стала його непохитна позиція, продемонстрована під час судових процесів, які відбулися після вбивства П'єрацького: варшавський (1935–1936) та львівський (1936) судові процеси. Стійкість, яку продемонстрував Бандера, була сприйнята багатьма людьми (і сприймається досі) як свідчення його безмежної і безкорисливої любові до батьківщини.
Однак така оцінка істинна лише наполовину. Це як оспівувати прекрасну оболонку, не запитуючи, що всередині. Я не заперечую, що Бандера любив Україну (так, як він собі уявляв), але це була любов, керована догматизмом і фанатизмом. Будучи підлітком, він сам себе катував, щоб бути готовим до катувань у польській в'язниці. Під час навчання в коледжі він відмовився подавати руку людям, котрих вважав недостатньо ідейними. Ці риси характеру він зберіг і на посаді крайового провідника ОУН.
У червні 1933 року в Берліні відбулася одна з кількох конференцій, де іноземне керівництво ОУН зустрілося з націоналістами, котрі мешкали в Польщі. Бандера разом з іншим молодим націоналістом, Іваном Габрусевичем, жорстоко нападав на лідера ОУН, Євгена Коновальця, за те, щоб утримувати контакти (насправді дуже обмежені) з політиками українських легальних партій. Але ніщо інше не описує фанатизму, догматизму і революціонізму Бандери ліпше за слова, які він використовував у заключному виступі на львівському процесі: «ОУН шанує цінність людського життя; дуже шанує, але наша ідея в нашому розумінні настільки велика, що не окремими особами, не сотнями, а мільйонами належить пожертвувати, щоб її реалізувати».
Ідеолог і уявний вбивця
Проте перебільшена і його чорна легенда. Степана Бандеру дуже часто вважають ідеологом українського націоналізму, мовляв, він заклав його основи, і тим самим опосередковано сприяв геноциду поляків на Волині. Такі тези повторюють не тільки російські засоби масової інформації чи інтернет-портали, пов’язані з кресовими середовищами. В інтерв'ю, опублікованому в книзі Мацєя Плажинського (Maciej Pieczyński), професійний український історик Ігор Ілюшин стверджує: «Бандера відповідає за Волинь, як Маркс за злочини комунізму». Ніщо не може бути більш помилковим. Дійсно, у 1931–1933 роках він керував пропагандистським апаратом крайового проводу ОУН і відповідав за поширення нелегальних видань. Проте неможливо сказати, чи публікував він у той час якісь статті. Підпільна періодика ОУН та його юнацтва (наприклад, «Бюлетень крайової екзекутиви на Західноукраїнських землях», «Юнак» та «Юнацтво») не розкривала імен авторів опублікованих статей з причин конспірації. Ми не знаємо жодної теоретичної роботи чи навіть брошури Бандери. Жодних згадок про існування таких робіт немає і в спогадах інших активістів ОУН. У 1970-х роках в еміграції було випущено зібрання ідеологічних текстів Бандери «Перспективи української революції», де, зокрема, є статті, написані вже в еміграції. Можна припустити, що якби Бандера дійсно писав статті ідеологічного характеру ще в 1930-х роках, вони були б опубліковані пізніше (як у випадку з текстами його близького соратника Ярослава Стецька).
Дуже натягнутою виглядає концепція відповідальності, яку Бандера нібито несе за волинський злочин. Плани етнічної чистки з'явилися в політичній концепції ОУН в 1937–1938 роках. Михайло Колодзінський написав у праці «Військова доктрина українських націоналістів», що під час націоналістичного повстання з’явиться «можливість буквально вимести до останньої ноги польський елемент з західноукраїнських земель», і в такий спосіб покласти край претензіям щодо польського характеру цих земель. Ярослав Стецько в документах, пов'язаних з підготовкою другого з'їзду ОУН, перерахував засоби боротьби з національними меншинами. Це були: асиміляція, депортація і «фізичні засоби». Розділення останніх двох категорій говорить нам, що вже в 1937 році функціонер допускав етнічні чистки.
Коли з'явилися ці концепції, Бандера сидів у польській в'язниці. Існує лише одне джерело, яке вказує на ставлення лідера ОУН-Б до поляків. Член цієї організації Дарія Ребет згадувала 1989 року, що її чоловік Лев Ребет на краківському з'їзді ОУН-Б у квітні 1941 року намагався відмовити Бандеру від фанатичного революціонізму в боротьбі з поляками. Спокусливо повірити цьому джерелу, коли ми беремо до уваги нашу пам'ять. Але його значення сумнівне, оскільки Ребет належав в еміграції до фракції ОУН, яка перебувала в конфлікті з Бандерою. Враховуючи описані вище особливості особистості Бандери, можна припустити, що він був би прихильником планів злочинів проти поляків. Але цей план не він вигадав. Не він також його реалізовував.
Символ поділів
Бандера має дві легенди – чорну і золоту. Першу створила насамперед радянська пропаганда. Нині вона зміцнюється силами Росії, євреїв і польських кресовяків. Золоту легенду створила українська націоналістична еміграція, чиї ідейні спадкоємці від 2014 року намагаються (без особливого успіху) керувати новою українською пам'яттю.
Легенди, які воюють між собою, не тільки переоцінюють історичне значення лідера ОУН-Б. Вони також переоцінюють важливість пам'яті про нього. Не так давно, в інтерв'ю тижневику Wprost, колишній президент України Віктор Ющенко закликав поляків зрозуміти, що Бандера – український герой. Таке ж твердження як мантру повторює директор Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович.
Якщо ж, своєю чергою, ми послухаємо священика Тадеуша Ісаковича-Залеського, зайдемо на портал Kresy.pl або подивимося російське державне телебачення, то отримаємо... схожу картину. І Бандера виявиться українським героєм, і Україна стане оазою «бандеризму». Тільки там, де його послідовники кричать «Слава!», його опоненти відповідають – «Ганьба!». Якщо ж провести опитування громадської думки, то ми побачимо щось зовсім інше. Згідно з останнім опитуванням щодо ставлення українців до історичних постатей, яке провела соціологічна група «Рейтинг», позитивно ставляться до Бандери 36% українців. У цьому ж дослідженні кращі результати здобули... Петро І (43%) та Леонід Брежнєв (47%). Як показали майже всі опитування громадської думки, українці краще, ніж Бандера, ставляться до українських солдатів Червоної Армії (57% позитивних відповідей в опитуванні в рамках проекту «Історичні культури в процесі змін: примирення пам'яті, історії та ідентичності в сучасній Центральній і Східній Європі»). А в дослідженні, проведеному Київським міжнародним інститутом соціології і Левада-Центром, 48% українці заявили про позитивне ставлення до… Росії (я здаю собі справу з певної проблематичності порівняння різних досліджень). Треба визнати, що тенденції для Бандери після Майдану виглядають помірно сприятливими. Але і тут кількість його послідовників зростає повільно, швидше зростає кількість невизначених за рахунок втрат опонентів (це можна пояснити феноменом патріотичної коректності). Фактично, «культ Бандери» досі зосереджений у трьох галицьких областях (меншою мірою також у двох волинських). Водночас фігура лідера ОУН-Б зазнає суворої критики на півдні і сході України. Що нас мало б турбувати, то це приклади переходу культу Бандери через Збруч. Тут варто нагадати, що в липні минулого року Житомирська обласна рада оголосила 2019-й Роком Бандери на своїх теренах.
The Failed Hero
Коли я писав цей текст, то пригадав собі статтю Василя Расевича на порталі Zaxid.net під назвою «Історія невдах і різунів», присвячену Коліївщині і спробам включити її в сучасну українську політику пам'яті. Бандера, звичайно, не був різуном, але він, безсумнівно, був співмірною фігурою. Про проблематичність опирання на нього української історичної політики застерігали навіть деякі українські націоналісти. Активіст бандерівського підпілля на Донбасі Євген Стахів стверджував у 2008-му, що «Шухевичу слід зводити пам'ятники, а не Бандері». З погляду українського націоналіста, Стахів мав рацію. Шухевич був злочинцем і колаборантом, але як безпосередній командувач збройної боротьби УПА він є постаттю більшого формату, ніж Бандера. Зрештою, не тільки він.
Намагаючись уявити собі символ України, яка рухається до Європи, на думку приходить фігура відомого українського соціаліста і федераліста Михайла Драгоманова. Фігура великого формату, інтегрована в націоналістичні традиції, – командир Січових стрільців, а потім перший лідер ОУН, полковник Євген Коновалець. Шукаючи перспективний символ боротьби з Росією, можна було б згадати про походи Петра Конашевича-Сагайдачного на Москву або перемогу Івана Виговського під Конотопом. На символ демократичної України національно-консервативний чи антиросійський лідер ОУН-Б просто не підходить.
Проте Бандера виступає як ідеальна фігура політики пам'яті в гіпотетичній країні, де домінують олігархи і яка покроплена націоналістичним соусом. Це був би омріяний failed hero для failed state. І, будь ласка, не обдурюйте себе, що вшанування Бандери певною мірою нам на руку, оскільки воно (нібито) має антиросійський вимір. Владислав Сурков (Путін не займається такими речами), безсумнівно, жадав би, щоб українці повернулися до російських історичних міфів. Проте, якщо це не вдасться, то Росії буде набагато зручніше, якщо Україна стане затято націоналістичною, аніж та, яка створює європейську перспективу, покликаючись на спадщину Драгоманова або традиції українського парламентаризму в Австро-Угорській монархії та Другій Польській Республіці.
Перекладено з польського оригіналу статті Bandera – nieudacznik, z którego zrobiono bohatera i ludobójcę у виданні Nowa Konfederacja.