Новина про українця, водія польської вантажівки в Італії, котрий повісив у своєму авто розтяжку з написом Bandera, викликала чималеньку таку реакцію. В хід пішли і давно відомі аргументи: про те, що поляки, мовляв, страшенні імперіалісти, тільки і мріють, як загарбати Неньку, а особливо Львів. Ніяк не хочуть визнати, що ми маємо право на своїх героїв!
Ну, от у сучасній Білорусі офіційним героєм є Сталін. Принагідно висловлю сподівання, що через рік уже не буде, але наразі є. Чи готові ми визнати, що громадяни Білорусі мають право працювати на київську, харківську чи львівську фірму – і при цьому хизуватися розтяжками з написом «Сталін» або портретом вусатого? До речі, у тій-таки Італії в січні цього року водій-далекобійник з Білорусі (але родом з України) жорстоко побив українського колегу через суперечку про Сталіна. Своєрідні люди ці далекобійники.
Але загалом я не про білорусів (про них іншим разом), адже мало хто з них їздить на заробітки в Україну. А ті, хто приїздить, зазвичай ще більші антисовєтчики, аніж пересічні українці. Та й не про Степана Бандеру як конкретну історичну фігуру. Мене більше цікавить поле символічного, про яке, власне, і йдеться в цій історії.
За радянських часів пропаганда вибрала саме Бандеру на роль головного «поганого хлопця» Західної України. Воно й зрозуміло: бекґраунд масових вбивств (які те покоління добре пам'ятало), колоритне прізвище, що нагадує слово «бандит» – все сприяло радянській пропаганді. Крім самої радянської-таки дійсності. Злидні, дефіцит, відсутність базових свобод – усе це призвело до того, що образливе слово «бандера» на означення західного українця переросло в щось схоже на поширене в негритянських кварталах США лайливе слово «ніґґа»: вживати його щодо себе стало ознакою гордості за власну незламність перед чужинським тиском. Відповідно, сам Степан Андрійович уже був похідним від свого символу: людина ставала бандерівцем не тому, що ретельно вивчала і поділяла погляди Бандери, а акцептувала і виправдовувала все, пов'язане з Бандерою тому, що називала себе бандерівцем.
Якщо за радянських часів символьний Бандера виступав як альтернатива похмурому совку, то за часів Кучми він став альтернативою вже корумпованій олігархічній системі новітніх неофеодалів. «Бандера прийде – порядок наведе!» – стало аналогом російського: «Сталина на вас нет!». Для бідного, пригніченого суспільства віра в доброго і сильного Вождя – це цілком природно. І природно, що адепти Вождя не хочуть слухати жодних аргументів, які підважують їхню позицію.
Але між Україною і Росією є істотна відмінність – розбіжне розуміння гасла «ми йдемо своїм шляхом». Для сучасного російського провладного дискурсу «свій шлях» означає буквально свій, окремий, російський вектор, яким ніхто, крім Росії та її «молодших братів», не йде. В Україні це гасло адаптували для означення вектора на Захід, до ЄС та європейських цінностей. І тут виникає проблема.
Якщо в радянські часи кордони були закриті і з українського погляду існували лише «ми» (українці) і «вони» (Москва), то тепер виявилося, що на захід від нас розташована ще й як мінімум Польща. А ще виявляється, що, попри поширений міф, бандерівці вбили значно більше цивільних поляків, ніж озброєних росіян. І поляки про це пам'ятають. І далеко не всі українці це до кінця усвідомили. За інерцією дехто намагається просувати тему «поляки такі ж імперіалісти, як і росіяни» – але в умовах окупованого Криму і Донбасу це звучить явно непереконливо. Додамо сюди сотні тисяч українських громадян, які закінчили і ще закінчать польські університети, а також кілька мільйонів тих, що працювали, працюють і працюватимуть у Польщі, причому дехто з них залишиться у цій країні принаймні на тривалий час, якщо не назавжди. Додамо родичів цих людей. Помножимо на очевидний для них факт, що загалом Польща як держава ставиться до українців ліпше, ніж Україна (не скажу, що ідеально, але загалом якість державних послуг на голову вища).
За таких умов намагатися і далі плекати улюблений образ «Вождя» як мінімум нелогічно. Звісно, можна з кремлівською впертістю продовжувати кричати добре завчені гасла в стилі «діди воювали!», але вони працюватимуть радше в мінус іміджу України – причому не так в очах поляків, як в очах дедалі більшої частки українців. Не можна в наших умовах тупо копіювати російський спосіб побудови «пантеону героїв», лише замінивши назву армії та ім'я її керівника. Інше суспільство, інша система влади, інший вектор розвитку держави (як декларовано інший – до Європи, так і фактично інший – олігархія замість гібридного авторитаризму).
Напевне, декого з читачів мої слова образять. Як, мовляв, можна зазіхати на святість Вождів? Але я не до них, а до здатних мислити критично. Архіви значною мірою розсекречено. Матеріалів – повно. Берімо кожен період нашої непростої історії – і дивімось, але не з погляду «українці завжди праві, а всі, хто проти – воріженьки». Зокрема, вивчаймо, хто такі «бандерівці», хто такі «мельниківці», а хто – «бульбівці». У чому полягав конфлікт між ними. Якою була їхня політика щодо цивільного населення, щодо етнічних меншин, щодо співпраці з іншими організаціями та окупаційною владою. Там була політика не менш цікава, але значно жорстокіша, ніж та, що зараз вирує в наших радах й адміністраціях усіх рівнів. А говорити гаслами і при цьому закидати опонентам «вчи історію, а не пропаганду» – багато розуму не треба.
Ну і насамкінець – до хорошої новини. Троє українців з Волині врятували життя дитині в місті Вронки, що на північному заході Польщі. Героям слава!