Іду в п’ятницю центром міста. Невпинний людський потік вирує основною магістраллю нашого мегаполіса. Часто задумуюсь, чому наша центральна частина міста така велелюдна? Але й відповідь завжди проста – майже всі вузи та всі адміністративні установи знаходяться в центрі. Це я так легко можу собі пояснити всі «особливості» життя у Львові. На приїжджих ця картинка справляє трохи інакше враження: чого вони не працюють, чому б’ють байдики? Чому протягом дня переповнені кав’ярні і літні майданчики? Як у місті, де нема великого виробництва, нема порту, майже не існує переробної промисловості люди можуть так добре вдягатися, годинами просиджувати в ресторанах, їздити на дуже дорогих автах?
Не треба бути ані економістом, ані соціологом щоб збагнути, що у нас процвітає подвійна бухгалтерія, що напевно ще одна така економіка існує, але вже в тіні. Закономірно виникає питання, чи можуть ці творці тіньової економіки стати враз чесними і почати реально будувати державу, яку вони так палко люблять?
Взагалі у звичайний, не передвиборчий час, їх важко помітити. Вони живуть у паралельному до нашого світі. Вони стають трошки видимими, зливаючись у свій власний стрімкий потік дорогих автомобілів, що з великою швидкістю пролітають перед нашим носом на червоне світло, підрізаючи простолюдинів на самій зебрі. Їхні дорогі й великі авта ми помічаємо на хідниках, де вони так щільно припарковуються, що матері з дитячими візочками мусять виходити на проїжджу частину, про інвалідів взагалі мовчу. Їх можна помітити також на обіді в дорогому ресторані, де вони вирішують важливі питання із відповідальними представниками влади. І раптом, всі нараз, їхні обличчя стали видимими на сітілайтах, банерах, білбордах, листівках. Вони на мить звернули на нас увагу, щоб після виборів знову про нас забути. Їхня логіка і стратегія є зрозумілими – поки не перевелися дурні, вони завжди будуть зверху. Дивним залишається тільки те, чому виборці не хочуть хоча б раз у них поцікавитися, чому вони так хочуть стати депутатами? Поцікавитися у тих, у кого закінчуються депутатські повноваження, як зріс добробут їхніх сімей за час депутатства? Які автомобілі в них були, коли їх обирали, і якими роз’їжджають тепер, в яких квартирах жили і де мешкають тепер? Посади депутатів районного, міського та обласного рівнів не оплачувані. Звідки ж така фанатична самопосвята і щедрість на рекламну кампанію? Чи не тому, що будучи депутатами, вони зможуть «відбити» витрачене у сотні разів? А звідки те «відбите» візьметься?
В п’ятницю людський потік трохи змінює свій напрям. Тисячі студентів з порожніми сумками вирушають на різні вокзали, щоб повернутися в неділю надвечір від батьків, але вже з провіантом на тиждень. Ці групки веселих, але досить байдужих до політичних і соціальних проблем міста людей, вправно перетікають з одного боку на інший, еквілібруючи між сімейними парами, закоханими і заклопотаними, старими й молодими львів’янами, на яких з портретів оптимістично дивляться їхні потенційні благодійники.
П’ятниця, година третя по обіді. На проспекті Свободи далі багатолюдно. Яскраві намети різного роду партій біля пам’ятника Т.Шевченкові, агітатори мляво тицяють до рук перехожих свою партійну макулатуру. Складається враження, що навіть старше покоління, яке так вірило всьому написаному, дивиться тепер досить скептично на різного роду агітацію. Осторонь від натовпу стоїть невисокого зросту чоловік з дитячим виразом обличчя. Шкіряне пальто тільки злегка додає йому революційності, а високий тембр голосу не рятує навіть мегафон. Він стоїть під величезним червоно-чорним прапором і постійно викрикує: «Бандера прийде – порядок наведе!» Це наша інша крайність – політики, що постійно прикриваються історичними особами і прикликують їхнього духа навіть для вирішення комунальних проблем. А тепер спитаймося ще раз у себе. Невже ми віримо в реінкарнацію Степана Бандери? Невже ми щось знаємо про його господарський талант? То що, нам ніколи не бачити порядку?