Присудження Президентом Ющенком звання «Герой України» Степанові Бандері особисто для мене не проходило під жодним знаком – позитивним або негативним. Певен, утім, що Бандера був героєм. Особисто для мене це вже така сама даність, як і сніг за вікном. Бо якщо Бандера – не український герой, то хто тоді? Ще інша справа – це політтехнологічна складова цієї події. Звідусюди чуються нарікання: одні вважають, що це зроблено запізно і треба було раніше, другі – що зарано і люди непідготовлені, треті – що це поглиблення ціннісної прірви двох (або й двадцяти двох) Україн, четверті – що це ганьба і постріл у наше світле та звитяжне радянське минуле.
Так, поза всяким сумнівом, Бандера досі шматує Україну. Втім, абсолютно так само, як і Лєнін зі Сталіним. З тою-таки різницею, що Бандера, на відміну від цих двох, є фігурантом нашої історії та творцем саме нашої сьогоднішньої політичної суб’єктності. Подобається це комусь чи ні. Тому тепер жити з Бандерою-героєм в одній країні доведеться шахтареві Донбасу так само, як гуцулові з полонини із пам’ятником Лєніну в якомусь Красному Лучі. Шахтар залишиться шахтарем із набором своїх канонічних ідеалів. Утім, як і гуцул. Це якщо брати стереотипні типажі Інтернет-баталій Сходу і Заходу.
Звісна річ, цей чин Віктора Ющенка аж ніяк не долає звичної української шизофренії, яка дозволяє водночас випускати марки «Пошта України» з генералом Шухевичем і на такому ж офіційному рівні проводити урочистий ювілей Володимира Щербицького. Але й не надто посилює її. Цілком правильно вважає дехто з політологів: наступним президентам доведеться з цим погодитись і жити як з довершеним фактом і політичним тестом. А той, хто захоче на догоду політичній вигоді змінити статус-кво, наразиться на велику проблему. Відтак евентуальний Янукович на посаді президента України зважатиме на Бандеру-героя як на один із чинників гарантії своєї легітимності на Заході. Вже не кажучи про президента Тимошенко.
Втім, так само декому варто нарешті усвідомити принципову неможливість побудувати в Україні національну державу за лекалами Бандери-Шухевича. Так, це частина нашої ідентичності, без якої нас, сучасних, неможливо уявити. Але так само для когось це суперечлива сторінка історії. Вони не стануть героями для всіх українських людей в осяжному майбутньому. І – зроблю обережне припущення – цього не варто очікувати та прагнути. «Герой України» для Бандери – це потенційна точка внутрішнього заспокоєння і вершинна «постмодерністська» ознака української реальності, де не доводиться вибирати «або-або», а жити лише за принципом «і-і».
Переконаний, всередині України легше буде знайти щодо Бандери-проблеми як не повний консенсус, то бодай стан взаємної терпимості, ніж із найближчими сусідами. Окремі сторінки історії України, які для нас самих як спільноти залишаються суперечливими, для них узагалі не є предметом рефлексій. Тому Бандера – «прихвостень нацистов» і «zabojca Polaków» – це вельми неприємний міжнародний резонанс. Жодних вдалих спроб реабілітації цієї фігури в їхній суспільній свідомості так і не відбулось. З нашої провини, до речі, також. Де публікації українських істориків в польській і російській пресі? Я не вважаю, що це неодмінно мала бути його ґлорифікація. Йдеться бодай про спробу об’єктивного погляду на особу, провідника частини нації, яка опинилася поміж трьох сил.
Тому, якщо подивитися на проблему їхніми очима, то героїзація Бандери – подія того ж самого ряду, як і ганебний суд над Дем’янюком, що його намагаються зробити показовим процесом над «останнім нацистським злочинцем». А відтак, Бандера ще й, крім усього іншого, – один із образів нашої геополітичної самотності. І коли демонстранти в Любліні або Вроцлаві ставлять Ющенка в один ряд із Бандерою і Гітлером, відбувається, з одного боку, явне викривлення оптики, а з другого – цілком закономірний процес. Ми самі не дали собі ради зі своїми героями, то чому хтось інший мусить бути святішим від нас?
Одна частина України Бандеру продовжує ненавидіти, друга так само некритично обожнює, третя ставиться цілком байдуже. Надія лише на четверту. Вона з’явиться в майбутньому й обов’язково спробує і на ОУН-УПА, і на Бандеру, і на Мельника поглянути зовсім іншими очима. І цей погляд умовно можна описати так: «Бандера – український герой, але ми знаємо також і важку правду про ті часи».
Одне зрозуміло вже сьогодні: наша політична суб’єктність не будуватиметься на речах однозначних, бо нічого однозначного і однакового з цим народом статися за всю історію принципово не могло. Якщо, звісно, від цієї суб’єктності після виборів 7 лютого щось залишиться. Очевидно також і те, що у будь-якому разі Бандера був, є і буде українським героєм, який, серед інших, нас, сучасних, і створив як частину одної спільноти. Гуцула з полонини та шахтаря з Донбасу зокрема. І навіть незалежно від бажання останнього.