У нас дуже люблять говорити, що ми ліпші за росіян, що ми не такі, що в нас все по-іншому. Частка правди тут є. Ми справді розвиваємось, а не деградуємо. Проте часто копіюємо життя східних сусідів, їхні цінності та бачення навколишнього середовища. Але прикрашаємо це патріотизмом, ліберальними ідеями та боротьбою з великим злом.
Минулого тижня з бандита та корумпованого політика 90-х ми стали робити героя, що міг нас врятувати від поганців.
У Росії щомісяця виходять фільми про кілерів, що стали заручниками розвалу СРСР, кримінальних авторитетів, що допомагали бідним, та братків, що просто хотіли нормально жити. Мінімум засудження, максимальна героїзація і звинувачення обставин. Такий образ складався ще з часу діяльності цих бандитів. Ними хотіли бути, розкішне життя, хоч і не довге, приваблювало. Україну, коли порівнювати з Росією, оминули криваві події великих масштабів. Хоча, можливо, у нас менше про це говорили і показували.
Проте образ крутих хлопців, хоч і бандитів, у нас також дуже люблять. Російські фільми і серіали тільки підсилювали образ бандита-героя: держава погана – вона знущається з людей; бандит хороший – він допомагає бідним. І якщо злочинець – не депутат, службовець чи працівник правоохоронних органів, то його навіть підтримують у реальному житті.
3 грудня на українські екрани вийшов фільм «Спадкоємець» про бізнес-імперію Євгена Щербаня та про те, хто її прибрав до рук після його вбивства. Це одне з найпопулярніших відео в українському сегменті ютубу за минулий тиждень і вже має понад пів мільйона переглядів. Сам фільм можна оцінювати по-різному. Сценарій, текст, композиція кадру, драматизм зроблено в найкращих практиках сторітелінгу. А ось щодо змісту, то тут повний провал. Від того, що немає жодної нової інформації, а є бажання хайпанути на боротьбі з Ахметовим та Тарутою. Автори умисно уникають питання: звідки в Щербаня стільки підприємств, грошей та впливу. Незрозуміла й доля його молодшого сина, яка пов’язана з головними антагоністами фільму.
Вважати це крутим фільмом-розслідуванням не можна. Bihus.Info та програма «Схеми: корупція в деталях» кожного тижня випускають значно крутіші та змістовніші відео, зокрема й про Ахметова. Але це все питання до нашої критичності і навіть смаків. Тут варто звернути увагу на реакцію активістів, публіцистів, журналістів, блогерів та самих українців на цей «фільм». Його хвалять, виставляють як приклад, а про Щербаня говорять та пишуть як про жертву.
90-ті – це той час, про який спокійно і без приховування фактів можуть говорити тільки люди, що народились після 1990 року. Вони просто нічого не пам’ятають, або не розуміли, що відбувалося. Політики не скажуть про політичну корупцію і продаж державних інтересів, бізнесмени ніколи не розкажуть про свій перший мільйон, а прості українці не дуже хвалитимуться часом, коли не вистачало на харчі та одяг для дітей. Ці дев’ять років травмували не одне покоління, сформували нові спільноти та культуру поведінки і сприйняття навколишнього середовища.
Але тепер, у 2020-му, чомусь з одного із представників криміналітету та корумпованого політикуму почали формувати образ героя. Звичайно, бажання зняти фільм, у якому скажуть, що Ахметов поганий, дуже велике. Проте треба розуміти, як показувати ті події, які наголоси робити.
Звідки у Щербаня було від трьохсот до чотирьохсот підприємств на Донбасі? Відповіді немає. А вона проста – крадіжка і захоплення державного майна. Чи ви вірите, що за кілька років можна пройти чесно шлях від керівника кооперативу до власника однієї з найбільших бізнес-імперій країни. Політика і передовсім Верховна Рада мали прикрити всі ці речі і легалізувати його в очах українців та захистити від публічних атак. Не допомогло.
Теза про рятівника і того, хто міг 2014 року вберегти регіон від сепаратизму, яку активно поширюють у соцмережах, також не витримує критики. Бачити у Щербані спасителя Донбасу – це забути історію. У 1993 році відбувся один з найбільших страйків шахтарів, який перекинувся й на інші підприємства (понад 600). І саме під час цього стайку прозвучали гасла про автономію Донбасу. І аж ніяк не Щербань розв’язав цю проблему.
Немає значення, скільки депутат чи бізнесмен дає на благодійність, чи будує він церкви та заявляє, що Росія – ворог і може нас знищити. Важливим є його шлях до тієї точки, де він є чи був. Якщо людина відверто заявляє, що прокручує напівлегальні чи нелегальні схеми з держпідприємствами – то це злочин. Коли «ліберальний» політик переказує мільярди доларів на закордонні рахунки, а його робітники не мають грошей на хліб, то він – не рятівник народу. Якщо бізнесмен працює з криміналітетом, залучає його до охорони своїх об’єктів, але водночас стверджує, що не має стосунку до бандитів, то він обманює себе та інших.
Бажання бути зі сильнішими – це нормальний прояв інстинкту самозбереження. Так колись реагували на Щербаня, так реагували на Ахметова та Януковича. Тому перетікання активів та перебігання людей від одного до іншого є цілком логічним. Такий самий крок зробив і молодший син Щербаня.
Нам показали розбірки авторитетів, де один загинув, а інші його коштом збагатились. Сини першого залишились з батьковими мільйонами, які були нажиті не зовсім чесним шляхом. Таких фільмів можна зняти десятки і навіть сотні від Львова до Харкова. Можливо, впливовість героїв буде трошки меншою і суми не ті.
Створюючи з корумпованого політика образ жертви 90-х, щоб показати, якими поганими були інші, – це виправдовування одних злочинів для підкреслення інших. Крадіжка в держави – це злочин. Сприймати державне підприємство як щось відокремлене від нас і суспільства – неправильно. Можливо, так було в колгоспі, але не в країні, що стала на рейки капіталізму.
Зараз не так важливо, хто замовив вбивство Щербаня. Важливо, що всі версії розглядають тільки особисту помсту тому чи іншому політику, а відповідно, перескакують зі сфери законності у сферу політичного популізму. І це відбувається не тільки зі Щербанем. Справа Бахматюка, який вкрав у нас з вами мільярди гривень, в один момент перетворилась на переслідування інвестора і роботодавця. Тому що такі самі журналісти зробили замовний матеріал, хоч і не такий вишуканий. Боротьбу з контрабандою люди вважають боротьбою проти «бідного народу, який хоче нормально жити».
Бандити завжди прикривались звичайними людьми. У них немає ні честі, ні совісті. Є «понятія», але вони тільки для своїх. І немає значення, як називає себе бандит – політиком, бізнесменом чи міським головою. Він завжди має одне нутро, і першою його жертвою завжди стане проста людина.