Якось недавно увечері на вулиці Вірменській перед двориком – проходом на вулицю Лесі Українки, обганяючи зграйку «русскоязичних», почув кавальчик розмови. Я спеціально не прислуховуюся ні до кого, та й вуха не затикаю тампонами. Є там кнайпа «Бартоломей», новоявлена якась. Це все діялося якраз попри неї. І от хтось зі зграйки чи то грайливо, чи збуджено-п’яно (але таки надто голосно, як то і буває зазвичай із «говорящими») каже: «О, рєстаран “Бармалєй”. А я сказку в дєцтвє чітал пра Бармалєя». Ми з моєю дамою серця пірнули у дворик у напрямку її дому, а фраза засіла у вухах.
Зрозуміло, що назва кнайпи «Бартоломей» стосується львівського бурґомістра Бартоломея Зиморовича. А він ще й істориком був і поетом. Написав латиною першу історію Львова Leopolis Triplex («Потрійний Львів»), віршував тодішньою польською мовою. І його брат Шимон Зиморович також віршував (хоча існує припущення, що то вірші його старшого брата Бартоломея, а він лише на титулі книжки, та менше з тим).
Із братами Зиморовичами пов’язаний один сюжет із новітньої історії української літератури. Йдеться про віршик Любослава Зиморовича «Панни нові польські», який був опублікований 1994 року в першому (і єдиному) випуску андеґраундної газети «Післяк» (тобто після Кремнюка, а «Кремнюк» – це самвидавний часопис Володимира Костирка) з такою (либонь що авторською) анотацією: «Львів’яни брати Зиморовичі встигли прославитися ще у своєму ХVІІ столітті. Не так своєю діяльністю на відповідальних урядових посадах, як своїми поетичними вправами. Мертва латина і жива українська (руська) мова впліталися в їхнє польськомовне віршування. Молодший брат Шимон (1608–1629) написав і подарував на весілля свого старшого брата Бартоломея (1597–1677) збірку любовних віршів Roxolanki, to jest Ruskie panny. Бартоломей видав друком цю збірку лише 1654 року. А в 1663 році він видав цикл вже своїх власних віршів п. н. Sielanki nowe Ruskie. Наш сучасник, Любослав Зиморович, нащадок славних Зиморовичів по духовній лінії, написав у тому ж таки Львові свою віршовану варіацію на тему панн».
І неозброєним оком видно, що Любослав Зиморович – це псевдонім. Мисливим не важко здогадатися, що це один із моїх десятків а десятків псевдонімів. А сам віршик «Панни нові польські» такий:
Ельжбєта захтіла мі*та
Малґосі того ж забаглосі
Дорота взяла до рота
Данута ковтнула андрута
Якщо вже «гості нашого міста» обізвали Бартоломея «Бармалеєм», то як тут не зациклитися бодай коротко на «бармалейській» темі. Серед моїх віршів для дітей (яких загалом не так вже й багато, наразі) є віршик під назвою «Бармалей»:
В нашій школі бармалей
розігнав усіх дітей.
Не залишилось нікого,
навіть пуцьвірка малого.
Почались канікули,
вчитися вже ніколи.
Насправді первісно віршик «Бармалей» був зовсім іншим, складеним усно, а зберігався десь у засіках пам’яті. Склав його я ой як вже давно! Коли ж якось компонував свої вірші для дітей в евентуальну книжку, то він і вискочив мені, але зафіксувався вже в новій, «цензурній» редакції, бо первісна була з розряду «чорного гумору». Другий двовірш залишився незмінним, а от перший і третій виглядали так: «В нашій школі бармалей / поз’їдав усіх дітей. // Хочеш плач, а хоч ридай – / дітки всі попали в рай».
Ще за часів мого дитинства до Львова приїздило відносно чимало туристів з цілого совка. За невеликими винятками, вони всі «ботали па фєнє». Коли я минулоріч навесні дописав свою книжку лімериків про Львів, то до передмови вставив рефлексійно-мемуарного лімерика на цей предмет:
Фразу тямлю з самого дитинства
Туристично-імперського свинства:
«Нєпл’ахой ґ’ар’адішк», –
(«ґ’ал’асок», наче «візґ»), –
Вчув на Ринку й навік розізлився.
Я не є расистом, та все ж є львовоцентристом із українською закваскою. У середмісті російська мова домінує серед того туристичного гамору. Можна почути у Львові розмаїття мов, більшість із яких я ідентифікую, та все ж одна їх усіх «перекриває матом». Мене вже не дратують жодні інші мови, бо ресурс дратівливості цілком поглинутий звуковим тлом, який складається із фраз типу: «А я в туаалєт заахатєла», «Ідьом спєрваа паакушаєм», «Смаатрі, каакіє папуґайчікі».
І не лише розмовою, а ще й співом. Скільки розвелося невідь-звідки прийшлих виконавців російської попси «душещіпательної» та блатати, під гітару, в самісінькому середмісті. А на вулиці Галицькій нещодавно на лавочці якийсь хлопчина у вишиванці із вистриженим оселедцем під бандуру співав якийсь «владімірскій централ» із явно московським прононсом. Це якась чи провокація, чи деґрадація, чи хтозна-яка мутація.
Серед того туристичного «русскоязичія» є значна частка «бєженськоязичія». Адже «Львів відкритий для світу», для донецького світу (умовно кажучи) спеціально. Вже кілька років, як наше місто захлиснуло нахабною лавиною тих а-ля «бєженців», для котрих тут створюють ледь не парникові умови, культивуючи «толерантність». Чи не в кожному під’їзді вони підселені то на певний час, то (свят-свят-свят) «во віки віков, амінь». І мій під’їзд не оминула чаша сія. Наведу лише один приклад. Їду якось зо два роки тому трамваєм (нечаста в мене практика) десь з боку Привокзальної, але не сходжу на площі Франка, звідки мені вже близько додому, а їду ще далі містом у якихось справах. На зупинці помічаю дивну колоритну парочку доволі молодих людей. Кобіта дослівно квадратова з якоюсь кучмою на голові, ніс розпласканий пляцком на обличчі. Хлопчина втричі чи вчетверо худіший від неї, обличчя – як у «ікони стилю» таблиці Ломброзо. «Ну й кунсткамера», – подумав я собі й поїхав далі. Через деякий час повертаюся додому, заходжу до свого під’їзду й тетерію: там біля поштових скриньок стоїть та солодка парочка. Квадратова виймає з-понад скриньки якусь стирчливу цидулу і каже: «Каку-то х*ню всунули». Кілька місяців вони ошивалися в нашому будинку, потім на зміну їм в’їхали інші, відмінні, та не дуже.
Частими є випадки аґресії щодо львів’ян з боку тих біженців. От найсвіжіший приклад. Після шкільного останнього дзвінка групка випускниць у вишиванках стояла десь неподалік від пам’ятника Степанові Бандері – там, де колись був кінотеатр «Дзвін» (раніше званий «Маяк»). Понад сімдесятилітня донецька «біженка» (те, що вона є саме з Донецька і рік її народження – вияснилося згодом «в отдєлєнії»), яка проходила поруч, ні з того ні з сього пшикнула газовим перцевим балончиком одній із дівчат в обличчя і змилася в магазин. Її виловили, блокувавши вхід до магазину, телефонічно викликали однокласників і батьків. У поліційному відділку та бабушка то визнавала, то заперечувала свої дії. Але ж усе було знято на відео. Їй у кращому разі загрожує адміністративний штраф у розмірі еквіваленту однієї палки ковбаси, за якою вона ходила до магазину. А от батьки вишиваних дітей отримали догани, що, мовляв, треба краще виховувати дітей. Та най світ валиться з такою поліцією.
Поліційні патрулі, піші та на автах (і вже навіть на роверах, скоро будуть і на конях), сновигають скрізь (таке враження, що у нас ледь не щодня випуск поліційної академії), а толку від них катма. От хоча б така ситуація. Вже десь понад півроку Львовом сновигають шість молодих ромсько-закарпатських «бармалєйок». Вони тут на своїх злодійських промислах. Нахабно обкрадають людей – як місцевих, так і приїжджих. Скоро вони стануть візитівкою міста, вже всі про них знають. Скарг сила-силенна, їхні крадіжки – відео-підтверджені. Вони не гребують нічим, обступають жертв кільцем, незважаючи на дитячі візочки чи вагітність, плюють отруйним харкотинням на жертв, проклинають громіздкими ромсько-мадярськими прокльонами, безпардонно і безкарно витворюють для Львова імідж злодійського міста.
Міліція чи то пак поліція (кожен із них самозакохано думає, що «поліціянт – це звучить гордо», а «поліцянтка» – ще «гордіше») бездіяльна абсолютно. Поліційні патрулі під’їжджають до нас, щоб робити безпідставні зауваження. А поруч злодійки-карлиці явно-славно грабують усіх підряд. Поліційні патрулі їх не чіпають. Бо відчувають духовну спорідненість із ними. Натомість інтеліґентні компанії їх дратують, як ту стару бєженку-донеччанку – україномовна молодь у вишиванках.
Львів став популярним пунктом паломництва для туристів і «туристів». Маса «русскоязичних» вже давно перейшла критичну межу, ними аж кишить у середмісті, вони заполонили більшість центрових вулиць і кнайп. Туристичні навали – то, кажуть, добре для міста. Може, комусь і добре, хто з того стриже купони. А от львів’янам від того жодної користі, окрім шкоди. Та біс із ними, з тими туристами. Туристи приїхали і поїхали, така в них ідентичність туристична.
А от із тими біженцями – то справді біда. Вони приїхали, наче тимчасово. Зі всіма своїми «туристичними повадками». А виїжджати вже не хочуть, не планують. Їм тут добре, такі всі пухнасті та толерантні. Та якщо хочете залишатися, то адаптуйтеся, переплавляйтеся, пристосовуйтеся, будьте людьми! Але ж ні, вони не лише не бажають приймати місцеві традиції, але й нахабно нав’язують свою естетику, свою систему координат. Вони витісняють Львів зі Львова.
То колись Львів на Казімєж хотіли перейменувати, а тепер, певно, задумуються над тим, щоб перейменувати його на Сєвєрокарпатск.