Боротьба з корупцією не менш важлива, ніж відсіч російській збройній агресії. Зі слушністю цієї тези, здається, погоджуються всі – західні політики й експерти та їхні українські візаві. Зрештою, цього вимагає саме суспільство, називаючи корупцію однією із найбільших проблем у державі, через яку вона рухається в неправильному напрямку.
За даними загальнонаціонального опитування, проведеного «Демократичними ініціативами» і Центром Разумкова, абсолютна більшість українців (80%) вважають боротьбу з корупцією неуспішною, 46% – повністю провальною. Успіхи в цій галузі бачать 15% і лише 2,5% оцінюють антикорупційну боротьбу як цілковито успішну.
Гроші в обмін на реформи
Можливо, тому влада – навіть проти власної волі – змушена реагувати на це і створювати антикорупційну інфраструктуру, зокрема й нові інститути. Адже старі правоохоронні органи за понад 20 років дискредитували себе і не мають належної суспільної довіри (вона коливається в межах від 1% до 6%).
Посада урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики в Україні існує з 2009 року. Відразу після Революції Гідності в новому кабінеті Арсенія Яценюка на цю позицію призначили Тетяну Чорновол. Але, як і у випадку з Єгором Соболєвим, котрому запропонували очолити Люстраційний комітет, це була радше церемоніальна посада, такий собі полководець без війська. Чиновник, котрий не мав дієвих інструментів впливу на ситуацію.
Тимчасом західні кредитори вимагали від України прогресу в антикорупційній боротьбі. Критична залежність від міжнародних фінансових донорів, можна сказати, стала визначальною при створенні нових органів. Однак, знов-таки, не обійшлося без спроб української влади зіграти у свою гру, аби безоглядно не йти на поступки Заходові й дещо послабити арсенал можливостей антикорупційних інститутів.
Саме тому були створені Національне агентство запобігання корупції (НАЗК) як превентивний механізм і Національне антикорупційне бюро України (НАБУ) як правоохоронна структура, що безпосередньо займається виявленням і розслідуванням корупційних правопорушень. А щоб ця робота була злагодженою і ефективною, при Генпрокуратурі була створена окрема Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП).
Відбір на посади очільників НАБУ і САП відбувався на конкурсній основі. Їх вибирала комісія з авторитетних людей і лиш потім подавала на затвердження президентові й генпрокуророві кандидатури двох фіналістів. Це мало підкреслити і засвідчити політичну незалежність антикорупційних органів, які до того ж отримали неабияку підтримку іноземних партнерів, насамперед США і ЄС.
Поки новостворені НАБУ і САП «розгойдувалися», заходили в офіси й комплектували штат працівників, влада могла на певний час перевести подих і пред’явити Заходові цей здобуток, сподіваючись отримати черговий транш від донорів. Загалом це добрий стимул: гроші в обмін на реформи. А позаяк їх можна позичити лише на Заході, то хоч-не-хоч треба виконувати вимоги кредиторів, змінюватися, через силу цивілізовуватися.
Для українського політикуму й чиновництва це дуже болісний процес, як засвідчила історія з електронними деклараціями. Посадовці до останнього сподівалися, що їм удасться «пропетляти»: чи то внаслідок відтермінування звіту, чи то через нарікання на недосконалість програмного забезпечення системи е-декларування. Та, зрештою, вони не відвертілися, і були змушені продемонструвати суспільству свої статки.
Від побаченого і прочитаного країна оговтувалася кілька тижнів. Настільки були вражаючими не так суми на рахунках можновладців, як інше їхнє майно, включно з церквами і святими мощами. Але в тому-то й полягала суть е-декларування, щоб посадовці були підзвітними громадянам, які, своєю чергою, можуть спитати у цих «сизих голубів», звідки в них такі статки. Особливо в тих, хто чи не все життя працює на державній службі, зате живе з олігархічним розмахом.
І якщо «маленькі українці» можуть зробити для себе висновки і більше не голосувати за людину, котра не може пояснити походження своїх капіталів, то безпосередньо зайнятися аналізом декларацій мало би НАЗК. Натомість цей орган лихоманило від скандалів, його керівництво виписувало собі величезні премії, а деякі члени публічно заявляли, що НАЗК не є самостійним і має кураторів в Адміністрації президента.
Як відплату за критику влада внесла зміни до закону «Про запобігання корупції», які з-поміж іншого зобов’язували членів антикорупційних громадських організацій подавати е-декларації. Це рішення було розкритиковане ЄС, посольствами західних держав і неурядовими організаціями, які назвали його кроком назад. Президент Петро Порошенко на зустрічі з громадськими активістами пообіцяв зняти цю норму і закликав парламент підтримати його пропозицію.
Імітація боротьби
Та щойно вдається загасити одні пожежі, як спалахують нові. Паралельно з «наїздами» на антикорупційних активістів відбувається міжвідомча боротьба, яку раніше намагалися не афішувати. НАБУ конфліктує з НАЗК, ГПУ і СБУ – з НАБУ, НАБУ – із САП. Звинувачення сиплються зусібіч і на всіх. Старі правоохоронні органи проголошуються неефективними, а нові – недоторканними.
На користь НАБУ і САП грає підтримка Заходу і частини політиків, які осідлали хвилю антикорупційної боротьби з «баригами» і звели її у ранг фетишу. Дійшло до того, що адепти екс-губернатора Одещини Міхеїла Саакашвілі виходять на мітинги з плакатами з фото директора НАБУ Артема Ситника, виставляючи його мало як не мученика режиму Порошенка. Хоча питань до ефективності агентства накопичилось багато.
При цьому влада не полишає спроб приборкати НАБУ: чи то через призначення ручних аудиторів, чи то через намагання взяти його під контроль парламенту. Відповідний законопроект був внесений у Раду лідерами фракцій «БПП» і «Народний фронт», але під тиском США і МВФ, директор-розпорядник якого зробила спеціальну застережну заяву, його відкликали.
У тій же заяві Крістін Лаґард (Christine Lagarde) закликала Київ продемонструвати прогрес у запуску роботи Антикорупційного суду. Створити його обіцяв Порошенко, хоч раніше заявляв, що всі суди в Україні мають бути антикорупційними. Проте коли президент подав до парламенту свій проект закону «Про Вищий антикорупційний суд», то на нього критично відреагували насамперед фінансові установи – МВФ і Світовий банк.
У них є претензії до процедури підбору суддів, оперативного початку роботи суду та його юрисдикції. При виборі суддів роль Громадської ради міжнародних експертів має бути визначальною, а не консультативною. Виконання цих зобов’язань дозволить відновити співпрацю з міжнародними кредиторами. І Києву, очевидно, доведеться вкотре йти на поступки Заходові, хоча й дуже не хочеться. Бо вся дотеперішня боротьба з корупцією зводилася до імітування. Із цієї ж опери – призначення керівництва Державного бюро розслідувань, що відбулося за схемою політичного компромісу та квотування.
Позиція Заходу щодо України стає дедалі жорсткішою, а вимоги – чіткішими. Виконуйте взяті зобов’язання, тоді й отримаєте кредити. Цей метод батога і пряника поки що залишається найефективнішим інструментом впливу на політичну, так би мовити, еліту країни, яка у своєму небажанні змінюватися ще голосніше волатиме про «вашингтонське начальство» і «зовнішнє управління».