Результати виборів, перші кроки та заяви Володимира Зеленського і представників президентської команди призвели до того, що частина політичних коментаторів почала порівнювати його з Олександром Лукашенком. Розпуск парламенту, заяви щодо необхідности люструвати попередників та публічні сварки з чиновниками в прямому ефірі. Такі дії дійсно можуть скидатися не просто на стиль роботи президента сусідньої країни, а й на перші кроки в напрямку до авторитарної моделі керівництва державою.
Робити чіткі висновки передчасно, проте варто проаналізувати, чи це дійсно може мати сенс для Зеленського та до яких наслідків призведе не тільки для нього, а й для всієї країни? А також чи має він шанси за такої ситуації втриматися при владі, зважаючи на обставини, зокрема й на збройну агресію Росії щодо України?
Взорування на Лукашенка може виглядати для вітчизняних політиків чудовою ідеєю, адже опитування кількарічної давности соціологічної групи «Рейтинг» засвідчує, що президент Білорусі є найпопулярнішим іноземним главою держави серед українців.
Один із парадоксів вітчизняної політики полягає в тому, що авторитарним правителем в Україні бути наче й зручніше, адже існує великий запит «сильної руки» від суспільства, котре зберігає з радянських часів патерналістські настрої. У такого глави держави залишається відносно високий рейтинг довіри до кінця каденції, а також стає в нагоді адмінресурс, що сумарно дає шанс ще раз переобратися. Проте спроба узурпації влади в Україні чи передачі її призводить до Майдану і втрати її горе-недодиктатором, як у випадку 2004-го та 2013-го років за Кучми і Януковича.
Якщо ж політик демократичний, то його рейтинг підтримки доволі різко починає падати. У парламентсько-президентській формі правління влада президента є досить обмеженою, а народ не дуже розбирається в тонкощах розподілу сфер відповідальности гілок влади, тож гарант Конституції віддувається за всіх. Як у випадку з Ющенком та Порошенком. Хоча часто й не просто так, адже, як у випадку з попереднім президентом, його фракція в парламенті була найбільшою.
Тому в сім випадку варто розділити вторіння Лукашенкові на дві частини: на авторитарну модель правління та на те, що можна окреслити як «бацьківство» – роль патріарха, що шпетить чиновників й прикидається батьком нації, котрий огортає народ своєю дивною патріархальною любов’ю.
Чи можливим є шлях до авторитаризму? Отримання монопартійної більшости в Раді за результатами парламентських виборів відкриває Зеленському такий шлях. В країні немає достатніх запобіжників, аби втримати політика від такої спокуси. Тож держава від цього досі не застрахована.
Проте чи вартує гра свічок? Якщо Зеленський дійсно захоче перетворитися на українського аналога Лукашенка – то це дуже ризикова затія. Повторити трюк білоруського глави держави із сидінням на кількох стільцях в нього навряд чи вийде, адже Мінськ з Москвою не воює, принаймні поки що. Як і не має теплих відносин із Заходом. Та й самому президентові Білорусі стає дедалі складніше балансувати між Москвою та Брюсселем – Кремль щораз менше налаштований віддавати задаром свої енергоносії, не отримавши натомість ще частини білоруського суверенітету.
Україна перебуває в засадничо іншій ситуації. Вона дуже залежить від підтримки Заходу, адже справа не тільки в донорських коштах та просуванні реформ, а й в переговорному процесі щодо Криму й Донбасу та у стримуванні Росії від активніших дій. Тож авторитаризм може зоставити Україну сам-на-сам з РФ, адже ЄС та США не толеруватимуть порушення прав людини та узурпацію влади.
Показовим прикладом у сім випадку може стати ситуація в іншій сусідній країні, Молдові, де олігарх Плахотнюк довгий час намагався продати Заходові себе та свою Демпартію як єдину силу, що може протистояти Кремлеві. Подібна спокуса може виникнути в Коломойського, якщо його вплив на Зеленського дійсно є вагомим. Проте приклад Плахотнюка засвідчує, що навіть Захід і Росія можуть позбутися персони, котра не влаштовує обидві сторони.
Іншим варіантом розвитку подій може бути спроба піти на компроміс із Росією. Тоді Зеленському доведеться погодитися на роль васала. Тільки це може створити значну напругу в суспільстві та призвести до справжнього громадянського конфлікту чи усунення його від влади, адже значна частина населення не погодиться на подібний сценарій. Зараз у суспільстві найвищий показник підтримки вступу України до НАТО – понад половину її мешканців готові проголосувати «за».
Та й не факт, що в Кремлі не знайшлося б кращих кандидатів на роль свого ручного президента. Також не варто забувати, що Путіну, аби підняти рейтинг, котрий помітно похитнувся, потрібні звитяги, тому сумнівно, що він не захоче здійснити тріумфального приєднання до РФ, якщо не всієї України, то бодай її шматка, окрім вже окупованих територій.
Аби могти протистояти і Москві, і Брюсселеві водночас Зеленському довелося б знайти сильне опертя всередині країни. Але єдиною серйозною базою підтримки, котра могла б забезпечити спротив Кремлеві – це хіба що ультраправі сили та військо. Себто явно не його електорат.
Що ж стосується продовження спроб загравати з народом за допомогою публічних шмагань випадкових чиновників, то на перших порах це може принести політичні дивіденди. Зростання рейтингів «Слуги народу» після таких дій чудово це засвідчує.
Проте ся роль потребує підкріплення слова ділом. Одним тільки публічним вигнанням із зали не обійтися. Народ, надивившись серіалу, очікує від Зеленського «сильної руки», себто тієї ж авторитарної моделі керівництва країною, котра готова, якщо не розстрілювати, то кинути корупціонерів, «поганих політиків» та олігархів до в’язниці. А з цим варто бути обережним, адже продовження створення паралелей із серіалом може зробити із Зеленського заручника власного образу.
Чи готовий до цього сам Зеленський? Либонь, ні. Проте більшість в парламенті дозволяє добитися результату без показових шоу та спроб працювати на камеру.
Тож, якщо Зеленський спробує узурпувати владу – це стане кроком до його політичного самогубства. Залишається сподіватися, що він це розуміє, як й усвідомлює, що загравання з телеобразом також слід припиняти, аби не втратити зв'язок з реальністю.