США були і є головним геополітичним союзником України. Причому для Києва це партнерство – з точки зору виживання – набагато важливіше, ніж для Вашингтона, для якого українське питання навряд чи є пріоритетним у зовнішній політиці. Але дивовижним чином торік Україна стала важливим фактором внутрішньої американської політики, спровокувавши процедуру імпічменту Дональдові Трампу. 45-го президента США звинуватили в незаконному тиску на іноземного лідера, яким виявився новообраний президент України Володимир Зеленський. Від нього республіканець Трамп нібито вимагав зібрати компромат на свого конкурента з табору демократів Джозефа Байдена. Вибухнув політичний скандал, який у підсумку призвів до оголошення Палатою представників Конгресу США імпічменту президентові. Проте Сенат, де більшість мають республіканці, відхилив звинувачення за статтями «зловживання владою шляхом залучення іноземного уряду для переслідування політичного опонента» й «перешкоджання Конгресу в його розслідуванні» та вивів Трампа з-під удару.
Над сутичкою
Для України в цьому випадку надзвичайно важливо було не приставати до жодного політичного табору, що в кожному разі призвело б до погіршення взаємин із Вашингтоном. Відверті симпатії українського істеблішменту до кандидатури демократів Гілларі Клінтон, яка 2016 року поступилася на перегонах Трампові, поставили Київ у незручне становище та змусили його миттєво «перевзуватися» і запобігати ласки в нової адміністрації. Цей урок, здається, засвоїли над Дніпром і вирішили залишитися над сутичкою, дбаючи про двопартійну підтримку України, яку деякі політики дедалі наполегливіше називають двопалатною.
Політичний нейтралітет Києва (особливо після остаточного завершення епопеї з імпічментом) дав змогу вибудовувати конструктивніші взаємини з Вашингтоном. Зокрема, вирішилося питання із призначенням послів в обох столицях. Новим амбасадором у США став постійний представник України в ООН Володимир Єльченко, а Білий дім на аналогічну посаду в Україні номінував генерал-лейтенанта у відставці Кіта Дейтона, кандидатуру якого у вересні схвалив комітет із закордонних справ Сенату. На початку 2020 року в межах турне країнами Європи і Середньої Азії до Києва завітав державний секретар США Майк Помпео, підтвердивши всебічну підтримку України та збереження санкцій проти Росії.
«Мені здається, що в нас новий крок у наших відносинах, нове відчуття, ми багато зустрічаємось. Я не впевнений, що на ці теплі і важливі відносини якось вплинуло питання з імпічментом пана президента Сполучених Штатів», – зазначив Зеленський на спільному брифінгу з Помпео.
Та на цьому пристрасті не вщухли, адже наближалися президентські перегони-2020 у США, під час яких знову вигулькнула українська карта. Напередодні травневої пресконференції Зеленського одіозний нардеп зі спецслужбістським шлейфом Андрій Деркач оприлюднив «плівки» розмов Петра Порошенка із Джозефом Байденом, що, на його думку, свідчили про міжнародну корупцію, державну зраду і те, що Байден – небагато-немало – керував Україною, коли був віцепрезидентом за каденції Барака Обами.
Ясна річ, журналісти запитали про це гаранта, який висловив думку, що це не останній дзвінок, про який почують українці. Якби ж це було внутрішньополітичним питанням, то ще пів біди. Але справа стосувалася ключового міжнародного партнера. І тут не варто припускатися необачних та необдуманих заяв, іще більше – дій. Бо кримінальну справу за державну зраду та зловживання владою прокуратура порушила не тільки проти Порошенка, а й проти... Байдена за протиправне втручання в діяльність працівника правоохоронного органу, яким був ексгенпрокурор Віктор Шокін. 2015 року Байден виступав із промовою у Верховній Раді, цитував «Заповіт» Тараса Шевченка та сподівався, що колись «незлим тихим словом» згадають і його. Оце так згадали й «удружили» стратегічному союзникові (Нацполіція закрила справу проти Байдена 23 вересня 2020 року «через відсутність об’єкта злочину»).
Директор Національного центру контррозвідки та безпеки США Вільям Іваніна заявив, що «проросійський український парламентарій Андрій Деркач поширює заяви про корупцію – зокрема за допомогою оприлюднення давніх телефонних переговорів – щоб дискредитувати кандидатуру колишнього віцепрезидента Байдена і Демократичну партію». Попереджувальний сигнал із Державного департаменту США отримало й українське МЗС.
Скандальна історія набула таких обертів, що на неї мусив публічно і чітко відреагувати президент Зеленський, зазначивши, що Україна не дозволить втрутитися в суверенні вибори іншої країни і таким чином завдати шкоди партнерським відносинам зі США. Окремо гарант наголосив, що запобігання втягуванню України в американські перегони – це питання нашої національної безпеки. У відповідь на дії скандального нардепа Міністерство фінансів США запровадило проти нього персональні санкції, які сам Деркач називає помстою американців, періодично оприлюднює нові «шокуючі викриття» та просторікує про «зовнішнє управління».
Поствиборча реальність
Виборчу кампанію в США Україна пройшла з належним нейтралітетом, адже її фінал практично до самого кінця був непередбачуваним. Але коли вже стало зрозуміло, що таки лідирує Байден, на Банковій пожвавилися. Зеленський одним з перших серед світових лідерів привітав із перемогою новообраного президента Америки. Заметушилися й інші вітчизняні політики.
«Кількість самозадекларованих “друзів Байдена” переважає кількість дітей лейтенанта Шмідта з відомого твору. Майже у кожного знайшлося фото з Байденом, і розмістити його у мережах стало, знову-таки, майже обов’язком», – іронічно написав колишній міністр закордонних справ України Павло Клімкін.
Проте, мабуть, найбільше «відзначився» керівник Офісу президента Андрій Єрмак, який курує й американський напрям у зовнішній політиці. Він написав пост, адресований Джозефові Байдену й Камалі Гарріс, яка буде віцепрезиденткою у новій адміністрації, зауваживши: «Наші країни розділяє океан, втім нас нерозривно об’єднують спільні цінності та прагнення захищати та просувати свободу і демократію. Будемо раді бачити вас у Києві!».
Дещо незвично, коли президентський канцелярист (до речі, з дипломатичною освітою) дозволяє собі такі дії не за статусом. Це, очевидно, свідчить про амбіції Андрія Борисовича та його уявлення про власний вплив на процеси в державі. Не оминуло увагою згаданий факт і видання «Дзеркало тижня», підписавши новину таким заголовком: «Віцепрезидент Єрмак привітав нового президента США».
Попри всі реверанси на адресу президента-електа з Демократичної партії, вітчизняні політики й оглядачі наголошують, що для України так само важливо зберігати добрі взаємини з Конгресом, у Сенаті якого переважають республіканці. Для Києва плюс від обрання Байдена полягає в тому, що він за каденції Обами курував, зокрема, й українське питання, добре знає багатьох політиків і в найгостріші моменти дуже інтенсивно з ними контактував. Одного разу він пожартував, що спілкувався з Порошенком частіше, ніж зі своєю дружиною. А з Віктором Януковичем Байден буквально висів на телефоні, закликаючи тодішнього керманича України до стриманості під час Революції гідності. Тобто новий американський лідер абсолютно, що називається, в матеріалі, довго входити в курс справ йому не доведеться, але для поступу на українському треку необхідно відновити посаду спецпредставника Державного департаменту США з питань України, що звільнилася після відставки Курта Волкера в розпал Ukrainegate.
На цьому тлі дивними й нелогічними видаються дії Києва, який раптом вирішив замінити посла в США. При тому, що Єльченко лише в січні 2020 року офіційно очолив українську дипломатичну місію у Вашингтоні. Аж тут у МЗС згадали, що принцип ротації ніхто не скасовував – і висунули на посаду нової амбасадорки колишню міністерку фінансів Оксану Маркарову. Вона працювала в урядах Володимира Гройсмана й Олексія Гончарука, вела перемовини з міжнародними кредиторами та має позитивне реноме технократки. Через відсутність у Маркарової дипломатичного досвіду злі язики відразу почали говорити, що її відправляють до США, щоб «вибивати гроші з МВФ». Оптимісти, навпаки, переконували, що така персона з таким поважним бекграундом не може не бути дипломатом.
Розмови ці небезпідставні. Обіцяний транш макрофінансової допомоги Україна так і не отримала, бо, офіційно кажучи, «перегляду програми має передувати повне взаєморозуміння в кроках». У перекладі зрозумілою мовою означає вирішення питань з незалежністю антикорупційних органів, яку підважило сумнозвісне рішення Конституційного Суду, держбюджетом-2021 і роботою Національного банку. Саме тому номінування Маркарової часто сприймається як гасіння пожежі Банковою, якій потрібна людина зрозуміла і прийнятна для американського істеблішменту й міжнародних фінансових інституцій.
Нові гарячкові кроки Києва на американському напрямі складно назвати вивіреними. Тим більше, під час транзиту адміністрацій, що чутливі до таких нюансів і сигналів. Перезавантаження відносин, що починається з дипломатичних «ляпів», навряд чи можна вважати продуманим й ефективним рішенням. Сподівань на особисту харизму і потенційну «хімію» стосунків замало. Насамперед потрібні увага й повага до процедур та інституцій.