Це, припускаю, був найгірший день президента Росії Владіміра Путіна. Поки що найгірший – от у цьому вже переконаний. Путін був змушений виступити з посланням до Федеральних зборів, тягнути із цим він більше не міг, адже й так минулого року прохалявив, порушивши, до речі, російську конституцію. Хвалитися не було чим, але зволікати не міг, бо як це так, країна воює ледь не з цілим світом, а верховний головнокомандувач глибоко засів у своєму бункері й анічичирк. А всі російські патріоти чекають надихаючої, агресивної, навіть трішки кровожерливої промови, щоб на Заході обімліли зі страху.
Чи готував Путін, тобто його спічрайтери, у промові якісь погрози в бік Америки, НАТО і, звісно, «наркомано-нацистської» України, малював чергові «червоні лінії»? Смію припустити, що так. Але чому ж їх не пролунало під час виступу Путіна? А тому що днем раніше сталася подія, яка змусила кремлівського лідера радикально змінити тональність свого виступу. З агресивного зробити його інфантильно-образливим, прибрати всі гострі місця. Зрозуміло, що подія ця – приїзд до України президента Сполучених Штатів Джо Байдена. Після цього навіть бункерні завсідники зрозуміли, що їх ніхто не боїться, що з їхніх погроз лише насміхатимуться.
Тепер щодо візиту. Особисто я дуже здивувався б, якби він не відбувся. Причому саме до Києва, хоча відомо, що розроблялися й інші, менш ризикові варіанти, наприклад, зустріч Байдена й Зеленського у Львові чи десь на українсько-польському прикордонні.
Але варто було зустрітися саме в Києві, причому саме 20 лютого, у день, коли дев’ять років тому відбувся остаточний перелом у протистоянні на Євромайдані. Демократія перемогла, хоча дуже високою ціною, втраченими життями відважних патріотів «Небесної сотні». Окрім того, саме з цього дня, як ми вже знаємо, взяла свій відлік російська інвазія в Україні. У гібридній формі вона була й раніше, але саме 20 лютого 2014 року Кремль дав старт давно запланованій операції з окупації Криму, створення плацдарму для подальшого захоплення цілої країни.
Чому в мене майже не було сумнівів, що Байден таки з’явиться на Хрещатику? Бо це було потрібно, зокрема і йому. Йому особисто, його Демократичній партії, США загалом. Американському президентові конче було покращити свій рейтинг, який безупинно падав упродовж його каденції. Заодно й підняти престиж демократів, які нещодавно втратили контроль над Палатою представників Конгресу. А ще Байденові конче було продемонструвати, що й американські лідери не бояться приїжджати до воюючої країни, як це раніше зробила більшість його європейських колег.
Утім, якщо для Байдена цей візит був лише питанням престижу й рейтингів, то для України він мав екзистенціальне значення напередодні річниці широкомасштабного вторгнення російських окупаційних сил в Україну, коли Кремль готує нову хвилю наступу. Так, візит ряснів символізмом, але не пустим, не безпорадним, не тим, що зависає в повітрі, не спираючись на реальну базу. Візит був пронизаний реальними сенсами, причому надзвичайно оптимістичними.
Бо це лише поверхово мислячій особі може видатися, що Байден хотів просто покрасуватися у фокусі світової уваги, в центрі столиці воюючої держави. Насправді американський президент надто прагматична людина, щоб займатися таким марнославством. Він точно знав, що їде в країну-переможницю, що до цієї перемоги він доклав і ще докладатиме чимало зусиль. Але так, треба було чітко зафіксувати своє місце в історії, аби ні в кого не виникало сумнівів. Особливо у вже згаданого Путіна. І цей візит Байдена дійсно став, як зауважили провідні американські ЗМІ, «одним із вирішальних моментів його президентства».
Чи не дивно: Україну 15 років не відвідував жоден глава Білого дому. Востаннє нас вшанував своєю присутністю Джордж Буш-молодший 2008 року. Потім ні Барак Обама, котрий прагнув «перезавантаження» відносин з Росією, ні тим більше Дональд Трамп, котрий називав Путіна «любим другом», не бажали сюди приїжджати. У такий спосіб вони опосередковано давали карт-бланш Кремлю на агресію.
А пригадуєте, якою була одна з перших заяв президента Байдена про Путіна? Ну, звісно, він назвав російського лідера «вбивцею», чим ошелешив респектабельний європейський істеблішмент. Всі ж знали, що так і є ще з часу підривів багатоповерхівок у Москві, Буйнакську й Волгодонську, з часів другої війни в Чечні й килимових бомбардувань Грозного, війни проти Грузії тощо. Усі знали, але страшенно остерігалися це сказати публічно. А Байден не знітився.
Тому в Кремлі надзвичайно боялися Байдена. Ненавиділи й боялися, боялися й ненавиділи. Компенсовуючи цей страх, кремлівські завсідники через свої засоби масової пропаганди, блогерів, тролів, ботів і навіть кавеенщиків намагалися накинути російському суспільству образ Байдена як жалюгідного старця, який і пересуватися здатен лише на ходунцях, який засинає на ходу, у якого вже давно стареча деменція й повна відсутність адекватності.
Візит Байдена до Києва, кадри з його жвавої мандрівки Києвом цілковито розтрощили цей кремлівський фейк. Байден був сповнений сил та енергії. А головне – налаштований на перемогу. Перемогу над останньою світовою імперією.
Авторитетне американське видання Politico запевняє, що Байден заохочував Зеленського до якнайшвидшого контрнаступу. Якщо це дійсно так, то слід очікувати, що Україна найближчим часом отримає достатньо зброї, щоб проводити наступальні операції. Тож налаштованість Байдена на перемогу України набуває значно конкретніших обрисів.
Але повернімося до того, з чого почали, – до виступу Путіна. Російські ура-патріоти сподівалися, що Путін принаймні скаже: дивіться, мовляв, Байден у Києві, «враг у ворот», мобілізуймося, Америка готується на нас напасти, це вже не «спеціальна військова операція, це вже реальна війна. Друга Вітчизняна. Чи третя? Важко всі порахувати. Мав заявити, що недовго Байдену та іншим західним лідерам Києвом ходити, скоро, мовляв, я Хрещатиком пройдуся й пожену ним укрофашистів на чолі зі Зеленським.
Однак нічого такого. Взагалі важко було собі уявити, що в час війни лідер держави виступить з такою беззубою промовою. Текст – ніякий, взагалі відірваний від реалій. Боротьба з якимись «гендерно-нейтральними богами», з педофілами (чи не на себе самого проєкція?), за традиційні цінності. Добре, одна погроза таки пролунала, але знову ж таки надзвичайно дитяча. «Якщо США проведуть (ядерні, – ред.) випробування, то й ми проведемо», – пригрозив Путін.
У контексті російського ядерного блефу варто нагадати про ще один момент з візиту Байдена. Чи знали росіяни, що американський президент приїде до Києва? Так, принаймні за день до візиту, причому від самого Білого дому. До Кремля зателефонували, повідомили й застерегли: «І не дай вам Боже…». Це вже потім кремлівські політтехнологи придумали казочку, що нібито сам Путін дав Байдену гарантії безпеки. Насправді ж російська влада в останній момент зробила відчайдушнішу спробу зірвати візит, розуміючи, яким ляпасом по їхньому писку він обернеться. У Росії терміново оголосили навчання стратегічних ядерних сил у надії, що це віднадить Байдена від України. Не віднадило, не налякало, як і загалом увесь російський ядерний блеф.