Неефективність Організації Об’єднаних Націй, про що говорилося давно і часто, стала особливо очевидною під час російсько-української війни. Тому ідеї про реформування або всієї ООН, або хоча б Ради Безпеки цієї організації залунали з різних боків. От і президент Сполучених Штатів Америки Джо Байден відзначився своєю пропозицією. Цікавою пропозицією, але – наскільки вона зможе вплинути на роботу головної політичної структури світу?
Байден запропонував збільшити кількість постійних членів РБ ООН. (Постійні члени – це ті країни, які мають право вето на будь-які рішення.) Збільшити аж на п’ять країн. Причому в списку країн, які американський президент пропонує включити до розширеного Радбезу, не тільки країни Великої сімки (Німеччина і Японія), а й представники умовно антизахідного об’єднання BRICS – власне, усі ті три, які зараз не входять до складу постійних членів РБ ООН (Бразилія, Індія і навіть ПАР).
Сама по собі ідея уже є революційною, бо у списку Байдена бачимо обидві країни, які ініціювали Другу світову війну. Довгий час самі думки про те, щоб надати якісь додаткові права Японії та особливо Німеччині (на території обох цих країн, нагадаємо, досі розміщені американські військові бази, і це, на відміну від Польщі чи країн Балтії, є спадщиною саме тієї великої війни), виглядали крамолою. Але – з часів Другої світової минуло вже майже століття, ситуація в цих країнах кардинально змінилася, а вплив і Німеччини, і Японії на світову економіку та політику є досить серйозним (на те вони і входять до Великої сімки, а ФРН є фактично головною країною Євросоюзу). Тож такий крок виглядає цілком логічним.
Але відійдемо від конкретних назв і поговоримо про саму ідею Байдена. Чому він запропонував розширити Раду Безпеки ООН? Відповідь є цілком очевидною: збільшення кількості країн розмиває вагу двох авторитарних держав, присутніх у РБ, – Росії та Китаю. Насправді така ідея – не нова, її успішно чи не дуже використовували різні світові правителі. Наприклад, Йосип Сталін.
На ХІХ з’їзді ВКП(б), більшовицької партії Радянського Союзу (саме тоді перейменованої на КПРС), Сталін запропонував збільшити кількість членів Політбюро Центрального комітету партії, одночасно перейменувавши його на Президію ЦК. Очільником СРСР тоді керувала проста логіка – дедалі більше тодішніх членів Політбюро поступово переходили в латентну опозицію до вождя, створюючи серйозну небезпеку для цілком законного його зміщення. (До речі, саме так намагалися зняти уже 1957 року тодішнього керівника КПРС і фактичного господаря СРСР Микиту Хрущова. А 1964-го цей «державний переворот», який за фактом був звичайною процедурною боротьбою за владу, причому досить-таки демократичною, хоч і закритою зі зрозумілих причин, таки досяг успіху).
Збільшивши кількість членів колективного керівного органу КПРС та СРСР, Сталін перетягнув ініціативу на себе – бо всі ці молоді кар’єристи, які злетіли до небес (серед них був, зокрема, уродженець України Леонід Брежнєв), були зобов’язані своїм несподіваним успіхом саме вождю. І навряд чи були готові бунтувати проти нього. У них просто не було підстав для цього – на відміну від «старої гвардії».
До речі, ця «стара гвардія» ще до формальної смерті Сталіна, на початку березня 1953-го, поділивши владу, відразу повернула кількість членів Президії ЦК до того (і кількісно, і, що головне, якісно), який був до ХІХ з’їзду партії. Тобто Маленков, Берія і Ко убезпечили себе від можливої війни з молодими сталінськими висуванцями. Потім, звісно ж, переможці Сталіна досить швидко між собою розсварилися, але це вже інша історія.
Нас же цікавить у цьому контексті те, що Джо Байден пішов таким же шляхом. Введення до складу Радбезу ООН низки країн збільшує їхню світову вагу – і цим вони зобов’язані саме йому, президентові США. Імовірно, саме цим керувався Байден, пропонуючи додати до РБ ООН Бразилію та Індію. Це країни Глобального Півдня, які мають тісні взаємини з Китаєм. Тож такий «хабар» з боку США певною мірою є спробою прихилити ці світові демократії до Глобального Заходу, до світової демократичної спільноти, відірвавши їх від авторитарних РФ та КНР.
І в цьому логіка американського президента є потенційно виграшною. Але є один нюанс, який псує всю красу гри Джозефа Байдена-молодшого. Це уже згадане в статті право вето.
Якщо ми вже згадали історію СРСР, то продовжимо проводити аналогії. У Політбюро (Президії) ЦК КПРС не було права вето. Навіть у головного його члена, генерального секретаря ЦК. Наприклад, є інформація, що рішення про введення «обмеженого контингенту радянських військ» в Афганістан було ухвалено далеко не одностайно, а з дискусіями. Ба більше, як згадували пізніше люди, причетні до тодішньої влади, сам Леонід Брежнєв сумнівався в цьому рішенні – і дуже скоро пожалкував про нього. Тож можна припустити, що за умови, що більшість у Політбюро була б проти початку афганської війни, навіть генсек навряд чи зумів би зламати ситуацію на користь введення військ. (Цей абзац написаний не для того, щоб показати демократизм комуністичної влади, його насправді не було – а для пояснення механізмів, які керували Радянським Союзом.)
А в постійних членів Радбезу ООН право вето є. І Росія чи Китай можуть заблокувати будь-яке рішення – про Україну чи Сіньцзян-Уйгурський автономний район – хай би його підтримали всі постійні і непостійні члени Ради Безпеки. Тож у нинішньому форматі роботи РБ ООН механічне збільшення кількості постійних членів цієї організації не вирішує головної проблеми – неефективності і легкості блокування її роботи.
До речі, фраза про «нинішній формат роботи» в тексті – невипадково. Бо може виявитися, що ідея Байдена щодо реформування Радбезу не завершиться на «сталінському» розширенні – а в нього в запасі є ще ідеї, які таки зменшать вагу двох азійських диктатур у РБ ООН, в Організації Об’єднаних Націй та світі загалом. Тож, можливо, ми поки що в тій самій ситуації, коли «дурню половину роботи не показують». Але цього ми, на жаль, не можемо знати.
Однак точно знаємо, що коефіцієнт корисної дії Ради Безпеки ООН під час російсько-української війни є відверто незадовільним. І це розуміємо не тільки ми, а й президент США – судячи з того, що він зайнявся темою реформування РБ.
Тож спостерігаймо за Байденом та ООН далі. Схоже, буде цікаво. І гаряче. Бо право вето – це єдиний легальний міжнародний механізм, який залишається в руках Володимира Путіна. І Сі Цзіньпіна, звісно, також.