Чи, може, росіянам заради тієї ж єдності погодитися, що голод 1932-1933 років відбувся за національною ознакою, і вибачитися? Для подолання цих розбіжностей комусь обов’язково треба перестати бути собою – відступити.
Дотепники Рівненської «Української сірникової фабрики» нещодавно вельми вдало пожартували. На одній з партій сірникових коробок вони вмістили фотографію Коломийського етнографічного музею «Писанка», спорудженого в столиці Покуття 2000 року. І все було б нормально, якби не провокативний підпис на малюнку вгорі: «Музей писанки в Севастополі». Мабуть, задля торжества ідеї писанкарства в «городе русской славы» дотепники домалювали до підпису знак оклику.
Все це, здається-таки, пояснили прикрою помилкою, а не свідомою провокацією і партизанською акцією невідомих українських націоналістів або «свідомістів», як звикли кликати «національно стурбованих» їхні опоненти в Інтернеті. Хоча насправді воно схоже на жест культурного відчаю. Мовляв, український патріот може уявити собі таке лише у мріях. Музей «Писанка» у Севастополі сьогодні приблизно така ж культурна екстрема, як, скажімо, меморіальний музей Лаврентія Берії у Коломиї.
До чого я веду? Та все до того ж - до теми духовно-культурної єдності східнослов'янських народів, теми, яка набула безпрецедентного медійного розголосу під час візиту московського Патріарха Кіріла в Україну. Ця тема, якщо це, звісно, не риторика і не порожні звуки з пропагандистською метою, завжди криє в собі одну велику проблему. Говорячи про нашу віковічну єдність, нам нібито натякають на те, що існує роз'єднаність між народами не лише двох країн - Росії та України, а роз'єднаність народу всередині самої України.
Іншими словами, існують культурні коди, які псують прекрасну картину єдності за певним усталеним сценарієм. Приміром, обговорюючи результати свого «пастирського» візиту в Україну з президентом Російської Федерації Дмітрієм Мєдвєдєвим, Патріарх Кіріл сказав: «Церква, перебуваючи поза політичною боротьбою, покликана допомагати людям, зокрема відштовхуючись від базових вартостей, зробити світ кращим... На цьому тлі все решта відходить на задній план, зокрема політичні розбіжності, які стають неспівмірними, а значить, подоланними».
Я не буду повертатися до питань місця церкви у російських ідеологічних схемах, православних розколів і Помісної Церкви в Україні. Однак мені страшенно цікаво, які саме чинники стають на заваді абстрактній конструкції під назвою «духовна єдність російського та українського народів»? Що саме пропонується «подолати» заради неї?
Звісна річ, по-перше, це відмінні інтерпретації спільної історії. Яка може бути духовна єдність, умовно кажучи, колишньої жертви і ката? Як можна подолати, наприклад, різні інтерпретації окупації Західної України совєтами або ставлення до Голодомору? Що маєм зробити ми, українці? Ми маємо погодитися з тим, що пакт Молотова-Ріббентропа був неминучим кроком «ефективного менеджера» - заради «духовної єдності»? А місце для вшанування пам'яті жертв Голодомору - на «задньому плані»? Чи, може, росіянам заради тієї ж єдності погодитися з тим, що голод 1932-1933 років відбувся за національною ознакою, і вибачитись? Для подолання цих розбіжностей комусь обов'язково треба перестати бути собою - відступити. Хто саме, за сценаріями Москви, мусить взяти на себе цю роль?
По-друге, «задній план» - приділено для української ідентичності та її складових, де, безперечно, місце українській мові та іншим історичним помилкам, австрійсько-польським вигадкам та прикрим недоречностям, які не збігаються з «базовими вартостями». Всім цим писанкам, витинанкам і вишиванкам, що їхня евентуальна поява навіть у Севастополі викликає спротив одних і сардонічну посмішку других.
Так, і лише після свого візиту в Україну Патріарх пояснив нам, українцям, що ж воно таке - базові вартості та духовна єдність, назвавши все своїми іменами: «Ми повинні, відштовхуючись від цієї спільності, зробити все, щоб, поважаючи суверенітет і приймаючи політичні реалії, які склалися, робити все, щоб люди відчували себе близькими, єдиними і, незважаючи на приналежність до різних держав, синами і дочками Російської Православної Церкви». Для Української Православної Церкви в його словесних конструкціях навіть і сліду не зосталось. Як, зрештою, і для Господа Бога. Про нього також згадують лише принагідно.