Наріман Алієв, 26-річний режисер, чий дебютний фільм «Додому», який зараз йде в прокаті, став головною сенсацією українського кіно останніх років. Пропонуємо увазі наших читачів інтерв’ю з ним, де йдеться про захоплення Кафкою, кримськотатарську мову та сенс гороскопів...
- Я хотів би спочатку розпитати про якісь загальнокультурні теми, про контекст і бачення контексту. Один відомий кінокритик, виступаючи нещодавно з промовою на врученні премії, сказав, що режисер – це не художник...
- ... в чистому вигляді...
- Так-так, в чистому вигляді. Це автор. Критик проводить чітку лінію між художником і автором, у тому сенсі, що автор робить не до кінця сформоване, не до кінця повнокровне мистецтво. Що ви про це думаєте? Кіно – це мистецтво вже – чи ще ні?
- Кіно – це мистецтво, звичайно. Просто воно не належить одній людині. Тобто умовному художнику. Є, звичайно, автори, яких можна назвати художниками, чий вплив на всі аспекти кіновиробництва безумовний, але, якщо брати усереднений випадок, режисер – це організатор, який знає мету, розуміє концепцію і вже за допомогою великої команди її реалізовує. Основне завдання режисера – зробити так, щоб всі члени знімальної групи працювали в одному напрямку – для досягнення поставленої мети. Можна сказати, ведучий, рупор – основна функція режисера. Від задумки, ескізу ідеї до реалізації фільму саме режисеруванням ти займаєшся відсотків десять. Все інше – це переговори, залучення фінансування і вміння продати (навіть не в фінансовому плані, а в творчому) майбутній фільм людям, які тобі для цього фільму потрібні. Тому так, я погоджуся з роллю автора – художником у чистому вигляді я себе не назву.
- Але взагалі, в принципі, режисери-художники є?
- Так, звичайно. Пітер Ґріневей, наприклад. Можливо, Ґодар, його кіно – це ось суто його кіно, ні з чим не сплутаєш.
- Хоча в нього багато побудовано на імпровізації.
- Ну так, так. Я маю на увазі стиль, неповторний почерк пера.
- Про це вже говорили на презентації – ви зняли таке архетипове кіно про повернення. Не знаю, чи стежите ви за літературою чи ні, мою увагу привернула одна цікава паралель з літературою. У Сергія Жадана вийшов роман «Інтернат»...
- ... я ще не читав...
- Ну, я не хочу спойлерити, але канва там приблизно збігається з канвою фільму. Учитель йде забирати з окупованих територій (живого, щоправда) племінника і повертається назад вже з ним. І мені цікаво, чому ситуація дороги на тлі війни виявляється найбільш сприятливою для розкриття екзистенціальної реакції людини на війну. Як ви думаєте?
- Окей, окей. Дорога – це завжди пошук. Якщо подивитися на дебютне кіно, це дуже часто фільми саме про дорогу. І цьому є дуже просте пояснення: у дорозі може статися все, що завгодно. Дуже легко змінюються обстановка, герої, ситуації. Коли режисер розробляє камерну історію (ось, наприклад, «Різанина» Поланського), він виходить з набору героїв і предметів, які є в якомусь камерному просторі, й націлений на їхній розвиток. І подітися ніби й нікуди. А в дорозі, особливо, коли ти ще молодий автор і не маєш великого досвіду, тобі все одно потрібен якийсь простір, тому що камерність – це більш високий рівень режисури. Моя історія теж досить камерна, але дорога дозволяє мені розкривати героїв. Якийсь інший автор міг би вирішити цю ситуація в одному приміщенні моргу і розкрив би всі ті проблеми, для вирішення яких мені знадобилося проїхати тисячі кілометрів.
- Набоков говорив, що письменник в першому творі повинен звільнитися від себе, від свого життя, щоб потім вирішувати якісь цікавіші завдання в мистецтві. Наскільки цей фільм оснований на вашому особистому досвіді?
- Я ще з університету керуюся таким принципом: важливо робити те, що ти розумієш і про що ти знаєш. Я поки що не такого рівня режисер, який може взяти будь-яку тему і зробити її своєю. До такої майстерності потрібно пройти ще довгий шлях... Тому, природно, ти відштовхуєшся від якоїсь особистої рефлексії, особистого болю, особистого досвіду. Я не намагався зробити цей фільм автобіографічним, я використовував якісь окремі риси людей, яких знаю особисто, передавав їх своїм персонажам і створював ситуації, щоб сказати те, що я хотів сказати. Тобто адаптації якоїсь реальної історії, яку я пережив, у сценарії не було. Я вважаю, що режисер знімає один фільм все життя, просто кожен раз висвітлює різні грані. Фільми – це відображення режисера, його комплексів, страхів, пристрастей...
- У фільмі є сцена, коли герої намагаються перетнути український блокпост на кримському кордоні і стикаються із садистично-бюрократичними проблемами з боку прикордонників. Чи був прототип у цій історії?
- Так, був. У нас спочатку було багато сценарних чернеток, і цинкової труни там не було, хоча сама історія вже існувала. І тут я прочитав маленьку замітку в газеті: один кримський татарин – його син загинув на Донбасі – і він привіз ховати його до Криму. Він відмовився від цинкової труни, був великий скандал, але його пропустили все-таки. Ось так з'явилася цинкова труна в моєму сценарії. Не всі розуміють, в чому тут проблема з цинковою труною: це така сталева величезна махина, заварена з усіх боків, цільна, а за мусульманськими законами ховають не в трунах, а закутують...
- У саван, так?
- Так, у саван, і в савані ховають. Тобто в будь-якому разі людину потрібно було звідти дістати, вирізати болгаркою, по суті.
- Так, у фільмі вимовляється ця фраза з болгаркою...
- Так, не всім це може бути зрозуміло, але, як на мене, це має право на життя.
- У мене відразу після перегляду виникло таке складне питання. У сучасному інтелектуальному світі й світі мистецтва є установка на розширення меж – може бути, навіть на руйнування – а у вашому фільмі відчувається важливість традиції, відчуваються культурні архетипи. Як ви думаєте, наскільки важливо в житті загалом дотримуватися якихось кордонів, дотримуватися традиції?
- Я трошки на це по-іншому дивлюся. Щоб побудувати нову Україну – сучасну і вільну, – потрібно зрозуміти її витоки, її коріння. Хто ми такі? Чому ми живемо на цій території? Є основа – той культурний, традиційний базис, який існував тут завжди. І намагатися перекреслити його – це шлях в нікуди. Я прийшов вчитися режисурі в шістнадцять років – це не той вік, який сприяє оригінальному творенню, так? Це вік, у якому все заперечуєш. Хочеться зробити щось надприродне. І тут така пастка: багато речей, з тих, які ти вигадуєш (напевно, навіть всі), вже існують, і ти просто винаходиш велосипед. І мені майстер завжди говорив: «Знімай те, що знаєш, знімай те, що знаєш», а я тягнувся до якихось екзотичних сюжетів. І тільки коли я почав знімати Крим, своїх родичів, будинок (а я народився в степу, там, здавалося б, нічого немає), я раптом побачив якусь красу в усьому, навіть у сміттєвому баку на околиці району. У такі моменти з'являється почуття естетики. І те саме з ідентифікацією у світі: поки ти не зрозумієш себе і не приймеш себе, не зможеш рухатися далі. Щоб порушити кордон, потрібно спочатку зрозуміти, де він проходить. Дуже часто ми боремося з фантомами, з вітряними млинами, створюємо собі якісь ситуації, які можна обійти у два кроки. Для мене особисто коріння важливе. Моє виховання, традиції, історія моїх предків – це те, що мене сформувало. Я не намагаюся від цього втекти. Вільне суспільство – це не руйнування кордонів; це прийняття іншостей один одного, незважаючи ні на що – стать, расу, віросповідання. Справа не в тотальному зрівнюванні, так?
- У фільмі є такий момент: сімейний уклад, традиції трохи тиснуть на молодого героя, трохи його обтяжують. Видно, що батько на нього тисне. І глядач спочатку співчуває молодому герою, але що далі розгортається сюжет, то очевиднішим стає, що юнак ніби повертається у свою колію, ніби вправляється в неї.
- Так, так і було задумано.
- Як чудово. Я у зв'язку із цією темою хотів запитати: як Ви відчуваєте себе в контексті української традиції, української культури? Коли, наприклад, заходить розмова – зараз дуже грубо буде – про Шевченка, про національну поезію, що ви відчуваєте?
- Ну, дивіться. Я вже навіть не про Шевченка скажу, а про українську мову. Питання для нашої країни гостре. Я, безумовно, підтримую розвиток української мови. У будь-якій публічній площині я розмовляю українською зараз. Мені доводиться докладати певних зусиль, але я вважаю це важливим. Мова – це найважливіший елемент ідентифікації і свободи. Я сформулюю це так: я кримський татарин, який виріс у російськомовному середовищі в країні під назвою Україна. Величезний дисонанс у всьому. Розуміння – хто ти і де? – досить складно досягти... Але я прекрасно розумію, що без вільної і сильної України не буде розвиватися нація кримських татар. Без державної української мови, яка буде повноцінно використовуватися на всіх рівнях, не буде розвитку кримськотатарської мови. Це все взаємопов'язано. Я, наприклад, не володію рідною мовою.
– Кримськотатарською?
- Так. Я її розумію, трошки говорю, але не володію. Але для мене було принципово використовувати її у фільмі.
- Актори володіють нею?
- Ахтем володіє, так, а Ремзі – ні, він не володіє. Він в дитинстві говорив, потім пішов до школи, почав забувати. Тож фрази він вчив для фільму. І, наприклад, актор, який грає брата батька, Акмаль Гурезов, – він не кримський татарин, він теж вчив слова для ролі. Для мене було дуже важливо, щоб мова звучала, щоб її почули насамперед українці – яка це мова, яка в неї мелодика. І мене засмучує, коли мені пропонують продублювати фільм українською. Це просто нерозуміння матеріалу.
- Авжеж, потрібна правда, звичайно.
- Та навіть не в цьому річ. Вам коли пропонують щось нове – беріть це, користуйтеся цим, всотуйте. Зараз усі прагнуть до спрощення бачення, спрощення життя. Я все життя розмовляв російською, навіщо мені зараз переходити на українську? Але питання не в сьогодні, не про тебе – а про твоїх дітей. Це стратегічне мислення. Якщо ти любиш країну і хочеш, щоб вона існувала. Це все комплексно. Я підтримую українську культуру, вважаю себе її частиною, я себе не виношу за рамки того, що відбувається в Україні. Я учасник всього цього. І я вважаю себе частиною українського суспільства. Я не кажу – нації, тому що в нації все-таки трошки інше визначення. Але суспільства – так.
- Є політичне розуміння нації. Думаю, що нам потрібно йти зараз у цьому напрямку. Занадто багато груп з різним вихованням, з різними відчуттям дійсності.
- Чого нам завжди бракувало – це об'єднавчої ідеї. Багато про неї говорять, але ніхто поки нічого не запропонував чіткого. Тому що зараз українське суспільство об'єднується завжди проти чогось, а не навколо якоїсь ідеї, і це дуже важливий нюанс. Дуже складно знайти щось, за що всі готові боротися. Коли ми знайдемо, тоді Україна стане повноцінною суверенною державою.
- Хто на вас вплинув? Необов'язково зі сфери кіно: історичні діячі, філософи, письменники – хто?
- На людину, мені здається, впливає все, з чим вона стикається. Щось імпонує більше, щось менше, але впливає на неї все. Якщо говорити про кіно, є два режисери, які для мене дуже важливі – Жан-Люк Ґодар та Вуді Аллен. Я захоплююся ними не тільки як професіоналами, але й як особистостями. Вони завжди робили те, що хотіли робити. Це прекрасно – робити те, що хочеш, і так, як хочеш. І річ не тільки в тому, що хтось не дає. Іноді ти, як автор, робиш не те, що хочеш, а те, що вмієш, просто тому, що не можеш зробити, як хочеться. А ці двоє завжди робили в кіно, що хотіли – і це викликає повагу. Якщо говорити про літературу, я перечитав всю так звану «підліткову» літературу, тобто Селінджера, Керуака, Бротіґана, Кафку, Бродського...
- Ну, так собі підліткова література.
- Все одно люди за п'ятдесят не відкривають для себе Кафку, ти відкриваєш його одним з перших. Я не скажу, що я глибокий знавець літератури, але якась база є, звичайно. Кафка мене дуже вразив – таке підліткове відчуття непотрібності себе у світі і світу в собі, такий опір світу, системі, яку ти не розумієш. Якісь нерозділені почуття в найбільш широкому сенсі... Тут дуже важлива рефлексія, вміння опрацьовувати світ в собі і розуміти себе. Якщо говорити про філософію, мені дуже сподобався К'єркеґор. Він простий і зрозумілий, а це дуже важливо. Якщо брати Канта, наприклад, його складно зрозуміти.
- Ми на початку бесіди говорили про авторів і художників. Мені здається, з такою широтою поглядів, з інтелектуальним багажем – шлях до художника відкритий.
- Ну, це я зараз викаблучувався трошки, все-таки. На мене ще дуже сильно вплинули американські ситкоми, наприклад. Серіал «Друзі» – це ж хрестоматія людських відносин, у якій ти можеш побачити практично будь-яку свою життєву ситуацію. Це, в певному сенсі, виховання тебе в практичному плані. Тому що там дуже прості життєві ситуації… Є ще якісь абсурдні речі, які я беру собі на замітку, наприклад, гороскопи – я не прошу вірити, ні, – але беру на замітку. Свого часу гороскопи допомогли мені набути впевненості.
- Ви Стрілець, так?
- Так, так, Стрілець.
- Я готувався.
(Сміємося)
- Важливо знайти позитивні, життєствердні гороскопи. Вони допомагають тобі позитивно налаштуватися. А іноді, якщо гороскоп не дуже, це допомагає зосередитися. Це абсолютно внутрішні речі якісь, які дозволяють тобі або розслабитися, або напружитися. Різні люди в різному це можуть знаходити. Я знаходив це в гороскопах. Просто не потрібно нічого вивищувати до абсолюту, а все приймати з певною часткою іронії.
- Я б ще хотів запитати про труднощі, які ви подолали на шляху до свого фільму. Можете розповісти?
- Основна трудність одна, вона дозволила мені у вісімнадцять років переглянути своє ставлення до життя – це втрата рідного брата. Він розбився в автокатастрофі. Це був саме той період, коли я тільки півроку був у Києві, було відчуття якоїсь особистої божественності, і раптом тебе різко спускають з неба на землю і гарненько об цю землю вдаряють. Тебе змушують трішки переосмислити те, що відбувається. Трішки закритися, трішки відкритися – у мене різні етапи бували в житті. Але, я думаю, в цей період я почав дорослішати.
- Чудова розмова, щиро дякую, Нарімане!