Дощ, а вони у футбол грають. Пацани. Листопад, осінь, карантин. Це не команди ДЮСШ. Для себе. Люблять футбол. По-справжньому. Не тільки коментувати.
Щиро кажучи, не надто комусь і потрібні. Немає над ними батьківсько-материнського терору: сиди вчи, читай, рахуй, малюй, танцюй, співай, бо скоро до школи, а ти від телевізора, комп’ютера, плеєра не можеш відірватись. Немає у них таких спокус, від яких потрібно відриватись. Ні, телевізор є, але він один, і його окупували представники старшого покоління. Не те, що цих хлопців клинить від дебілізму електронного ящика, просто їм хочеться нових ідей і вражень, власної дії, а не пасиву і повторів. І тягне їх на свободу. В компанію своїх.
Сто метрів від них їхні ровесники п’ють пиво, рейв, дешевий коньяк і курять бамбук. Переважно дівчата. Не місити ж їм болота на футбольному полі. Говорити немає про що, бо ж телефони є у всіх. Залишається тільки слухати, як крапає дощ, нависає нудьга і ніяк не закінчиться карантин. Закрито все. Там, де не закрито, їх не пустять не тому, що малі, а тому, що не мають грошей.
Старі чоловіки, які ще пам’ятають смак непастеризованого пива і чорнила «Агдам» грають у шахи. Мертвий павільйон колишнього спортивного товариства. Батареї вкрали, протікає дах, довгий стіл. Все одно краще, ніж на вулиці. Десять пар, двадцять людей, які відірвали свій зад від нудотних шаманів телепростору і згадали той час, коли не було телевізора, тому читали книжки і грали в шахи. Для себе, просто так. Не обов’язково на гроші, як грають у парках, або в покер, як профі, на велику суму.
Вони є, такі люди, які не вписуються в загальну статистику, або назвіть це правила. Люди, які вважають, що робити свою справу треба добре або не роботи взагалі. Лікарі, які вміють і лікують не за хабарі. Тренери, вчителі, вихователі садочка, які будуть возитися з дітьми за копійки, тому що їм подобається їхня справа – діти.
Львів, далеко не аристократичний Сихів, і дитина віком не більше10 років йде з бібліотеки з купою книжок. Це крутіше, ніж розповіді про сім чудес світу, це потрібно бачити. Не тільки наші діти вже нічого не читають, це світова тенденція. Домогосподарка, яка не дивиться шоу «Дом-6», а наприклад канал «історія», чи офіс-менеджер, яка не читає жіночих журналів, а просто… книжку. Це так само, якби в маршрутці замість якоїсь радіостанції, шофер врубав концерт Майлза Девіса, або в Києві почали говорити українською.
Коли кругом все в чорних тонах, а якщо хоч на секунду вдуматись в те, що говорять наші претенденти на трон, і повірити пресі, то взагалі незрозуміло, як ми, вся країна, ще існуємо? Єдине пояснення і єдина надія на те, що таких неправильних, які не живуть за правилами, трохи є.
Істина посередині. Мало що в нас доброго і функціонального у владному механізмі, але до Афганістану чи кількох країн Африки нам дуже далеко. Моджахедів і Талібану в нас немає. На вулицях масово не стріляють. І будьте певні, зміна влади відбудеться, хай навіть таким кривобоким, але мирним шляхом. Це краще, ніж військовий переворот. І нарешті наші люди, вони живуть і житимуть так, як є, бо до кращого не доробились і не знають, як краще. Або не пощастило.
Не всі живуть в полоні інерції. Дехто стане зомбі, жертвою реклами і заздрості, жадоби і ще купи сучасних гріхів. І не всі дивлять безкінечні «танці», «свободи слова», сватання-розлучення, чи ті ж серіали. Дехто – виключно спорт.
Дощ, а вони у футбол грають. Точніше болото місять. Пацани. Поле знищене. Тут вранці, особливо на вихідні, приїжджають грати у футбол старші, майже ровесники їхніх батьків. На джипах, дехто на таксі, декого підвозять. Не всі гіперуспішні й багаті, але всі фанатично люблять футбол. Вони любителі. Ніяких призів і офіціозу. За бажання грають на пиво. Хоча серед них, є колишні гравці і професійний тренер. Але вони люблять активне життя, люблять грати у футбол, а не тільки коментувати. Не всі в ідеальній спортивній формі. Є й животаті, вони компенсують це зарядом на гру і страшними криками. Всі вони мають бутси. Це правило – форма повинна бути. І два тайми на мокрому полі таких команд, емоційно заряджених, фанатично бажаючих тільки перемоги, рівноцінно роботі серйозного трактора.
Ці чоловіки, вони колись були такими от пацанами. Сьогодні вони залишили тепло і лінь вихідних, а колись – під’їзди, компанії і відчуття поразки. Я не знаю, чому вони грають в таку мерзенну погоду, а не сидять в теплі, можливо їм просто подобається відчуття перемоги, азарт гри, бажання бути в житті учасником, а не тільки спостерігачем. Не знаю, але що більше їх буде, таких, хто не хоче, як всі, то більшими будуть наші шанси. На зміни, на краще життя, на якийсь рух вперед.