Ранок 24 лютого змінив життя усіх українців. Зокрема й Олени Коваленкової, яка до повномасштабного вторгнення Росії мешкала в Маріуполі. Їй разом з батьками, чоловіком та двома малими дітьми довелося провести місяць під російськими бомбардуваннями і бути свідками знищення рідного міста окупантами.
Про вихід зі зруйнованого Маріуполя, реакцію дітей на війну, нове життя у Львові, студентство та про плани на майбутнє Олена Коваленкова розповіла у межах проекту СВОЇ на 24 каналі. ZAXID.NET робить передрук інтерв'ю.
«Хотілося вірити, що це жарт»: як для Олени та її родини почалася війна
Як для вас почався ранок 24 лютого?
Спочатку ми були впевнені, що так далеко це все не зайде. Думали, що буде як і вісім років тому, тобто, для нас у Маріуполі буде більш-менш тихо. Хотілося вірити, що це жарт якийсь. Хвилювання почалися вже ближче до 12:00. Ми знали, що до нас щось летить, що десь лунають вибухи.
Того ранку багато людей одразу ж кинулися виїжджати зі своїх міст та сіл. Чи думали ви про те, щоб виїхати?
Думали, але обставини склалися так, що не змогли. Мій чоловік пішов на роботу о 7 ранку, а о 12 його відпустили і він пішов на вокзал за квитками. Побачив велику чергу, прийшов додому і каже, що він подивився в додатку «Приват24» і квитків немає. Це вже за кілька днів нам сказали, що були евакуаційні потяги, але тоді ми про це не знали, а власного транспорту в нас не було.
Із 1 березня Маріуполь фактично опинився у блокаді. Як взагалі проходили перші дні повномасштабної війни? Як для вас почалась ця блокада?
У різних районах міста було по-різному. Здається, 2 березня вже інтернет і зв'язок зникли, ми вже не знали, що відбувається. Ми жили у Приморському районі, але у перший день війни переїхали у 23-й район, тому що там була квартира на першому поверсі дев'ятиповерхівки, а в Приморському ми жили у п'ятиповерхівці – на п'ятому поверсі у кутовій квартирі. Ми переїхали, щоб була менша ймовірність влучання.
Десь 12 березня 23-й район зайшли російські війська. Я знаю, що до 15 числа з Приморського району ще була евакуація, але ми не могли туди дістатися. Нас просто не пропускали.
«Після обстрілу на вулицю ніхто йти не хотів»
А як на все те, що відбувалося, реагували діти? Як ви пояснювали їм, що сталося? Як заспокоювали?
Вони й самі все розуміли. У перші дні війни ми виходили на вулицю, на дитячий майданчик. Там ми потрапили під мінометний обстріл.
Ми ще місяць були в Маріуполі і більше діти не виходили на вулицю. Ніхто більше не казав, що на вулицю хоче. Тобто, всі все розуміли, літаки ж постійно літали.
Старший син нормально реагував, а менша, їй 4 роки, як тільки чула літак, то одразу бігла в коридор, бо вона боялась більше.
«Я закривала вуха руками і намагалася заснути»
Коли почалась блокада і в місті зникло світло, вода, газ. Як вдавалося жити в таких умовах? Чи були у вас якісь запаси харчів?
Газ у нас трохи довше був, десь до 4 березня. У квартирі в 23-му районі ми були не самі – нас було три сім'ї. Батьки чоловіка і ми з моїми батьками одразу зібрали всі каші, які були вдома у кожного. Потім якось ми у вікно побачили, що люди з магазину тягнуть харчі. Мама чоловіка сказала, що ми нікуди не підемо, ми не варвари і ми не підемо красти з магазину.
Потім сусід прийшов і сказав, що вони не розкрадали продукти з магазину, а прийшли військові і відкрили його. А тоді вже магазини були пусті. У 23-му районі ще були склади і військові їх відкрили. Мій чоловік пішов. Він взяв обгорілу воду, ще були залишки продуктів. Можна сказати, що це не їжа, але таки їжа: згущене молоко, сухофрукти, курага. Таке от було. Воно тоді нікому не було потрібне.
У березні було доволі холодно і були сильні морози. Як вдавалося жити без опалення тоді? Під час бомбардувань ви були у підвалах чи у квартирі?
У нас багато людей жили у підвалах. Ми жили на першому поверсі і нікуди не ходили тому, що один раз я сказала чоловіку, що летить літак і треба йти в підвал, а він мене запитав, чи бачила я, що залишається після літаків. Він мене так раз заспокоїв, що чи у підвалі, чи на першому поверсі, якщо літак вдарить по будинку – то він просто «складеться».
Я спала, затискаючи вуха руками, бо літали літаки. Я вже тоді вивчила, що літак раз летить – скидає бомбу, другий раз коло робить — скидає і потім відлітає, а потім знову повертається. Я ж знала маршрут цього літака. Ну і я так ото вуха закрию і намагаюсь заснути.
Було холодно, але ми не грілися біля вогнища, а їсти там готували. Нас тоді вже проживало десь людей 13 в одній квартирі. Чоловік постійно десь ходив, щось шукав, воду, наприклад. То до знайомих пішов, йому ключі передали, сказали, що там є бойлер і можна набрати води.
Я виходила перший раз на вулицю вранці – десь о 8 ми прокидалися, я виходила і ставила воду на чай. Кашу ми запарювали на ніч, а зранку її треба було тільки підігріти. Інколи могли якийсь суп зварити. Два рази на день я готувала і все. Це займало 3-4 години, щоб воду нагріти, перенагріти і так далі.
Діти весь час сиділи в одній кімнаті і нікуди не виходили. У них було два пазли і Lego. Вони сиділи збирали його.
Не вірили, що ми виїдемо»
Як вам вдалося виїхали з Маріуполя?
З Маріуполя ми виїхали 26 березня. Ми пішли пішки, тому що транспорту не було. Спроб виїхати було багато, але спершу не було зв'язку. Потім ми вже знайшли зв'язок на дахах дев'ятиповерхівок, почали дзвонити, але натрапляли тільки на шахраїв, які хотіли, щоб ми надіслали їм гроші. Ми розуміли, що ця людина не може заїхати в Маріуполь, тому що у нього нема маріупольської прописки.
Тому 26 березня я вирішила, що ми покидаємо місто. Пішли зі мною всі, крім бабусь, які не ходили, тому ми розділились. Бабусь вивезли, але трохи пізніше. Це ми зі Львова уже планували, вирішували, як це зробити.
Ми виїхали з дітьми, пішли пішки. Нас підвіз чоловік один – Володимир. Я його не знала, він просто їхав і каже: «Давайте я вас куди-небудь вивезу, де зв'язок є». Він з нас грошей не взяв. Володимир вивіз нас на узбережжя моря і ми там знайшли перевізника, який відвіз нас до Бердянська, щоправда, він нас на курсі надурив, порахував так, що вийшло десь на 3 тисячі гривень більше – ми ж курсу не знали, а мали тільки долари.
Вже у Бердянську ми дізнались про евакуаційні автобуси. Ми кілька днів ходили в міську раду, там не вірили, що ми зможемо виїхати, бо охочих було дуже багато.
До місця, звідки виїжджали евакуаційні автобуси, ми ходили щодня і загалом провели у подорожі рівно тиждень. Ми заїхали у Запоріжжя 1 квітня о 2 годині ночі.
«Діти хворі, ліків немає»
Після чого ви вирішили покинути місто пішки? Що стало причиною такого рішення?
Знаєте, я пішла би ще на третій день. Мене завжди зупиняв чоловік. Він говорив, що у нас же діти, що треба шукати машину. Казав почекати ще один день і ще один день.
Точкою кипіння стала висока температура у двох дітей, а ліків не було. І я сказала: «До побачення, я пішла. Що мені тут робити? У мене у дітей температура 40 градусів».
А як діти перенесли цю подорож? Тим паче з температурою.
Йшли пішки, з Маріуполя, з поля в поле. Ми там знайшли водія. Весь шлях нам траплялися гарні люди, які допомагали. Тобто там, у Бердянську, всі водії брали 1 000-1 200 гривень до Луначарського, а ми знайшли водія, який нас возив за 250 туди і 250 назад. Брав мало дуже. Діти, бувало таке, що ходили пішки.
У Маріуполі тоді залишилися ваші батьки й батьки чоловіка?
З нами поїхала мама чоловіка. Моя мама захворіла і мій тато прийшов за кілька днів до нашого від'їзду. До того в нас зв'язку не було. Він зміг пройти, бо вже росіяни стояли – обстрілів з того боку не було. Літаки вже також не скидали нічого, бо там були росіяни. Шлях відносно був безпечний. тато прийшов і маму забрав, бо там в селі було світло і тепло, а в мами теж була температура. Вони досі там. Не можуть виїхати, я пропонувала, але там бабуся, мамина мама, паралізована лежить, тому вони біля неї.
Ну, село не постраждало. Тобто в них навіть газ вже є. Світло було навіть під час бойових дій. Воно було погодинно, але ж було.
«Львів прийняв нас дуже добре»
Як ви потрапили до Львова? Це було продумане рішення чи просто випадковість?
Ми приїхали спочатку до Запоріжжя. Нас волонтери поселили в дитячому садочку. Зранку до нас приїхав знайомий чоловіка з Кам'янського. Він нас туди відвіз. Ми там жили 3-4 дні. Навіть думали лишатися. Там заводи і чоловіку вже запропонували роботу.
Почали думати, що робити, але от якось мені важко там було морально. Коли ти приїжджаєш на 2-3 дні в гості, то одне, а коли ти живеш у людини — то вже інше. Тоді я запропонувала їхати в Польщу – там мій брат понад 10 років живе. Подзвонила своїй кумі, яка тоді якраз у Львові була – їй знайомі дозволили пожити в їх квартирі. Мені теж дозволили пожити там кілька днів.
Я почала шукати десь житло недороге, щоб зняти кімнату в гуртожитку, але не виходило. В інтернеті знайшла багато гуртожитків, почала дзвонити, а трубку ніхто не брав. Я поїхала в ЦНАП, запитала, чи є вільні місця в гуртожитку, але там відповіли, що ні. Нашу розмову почув один хлопець і підказав гуртожиток, куди можна було підійти й спитати за оренду.
Там мені сказали, що кімнати немає. Я кажу, що мені хоча б якесь складське приміщення, можна без вікна, без меблів. Просто, щоб було, де впасти і місце таки знайшлося. Почали оформляти і я спитала, скільки коштує, а мені відповіли, що безкоштовно. Я не очікувала, що це безкоштовно.
Ми досі тут живемо і з нас ні копійки не взяли. Ми вже навіть самі пропонували гроші, але ніхто не бере. Ми ж вже тут працюємо, стали на ноги, прийшли в себе. Відмовляються. Не хочуть брати гроші. Ми їм дякуємо, що допомогли, коли було важко.
Чи було важко знайти роботу, адаптуватися до нового міста після всього, що довелося пережити в Маріуполі?
Мені було важко. І досі важко з погодою. У нас було сонячно, а тут завжди холодно. В принципі, мене Львів прийняв дуже гарно. Люди всі прийняли. Чоловік у Маріуполі працював, у нього була одна зарплата, більш – менш нормальна, а тут трохи менша. Ну, треба поки жити так.
Ви у Львові вже півроку. Чи можете сказати, що це місто стало вам другим домом?
Так. Я була в кількох містах України до війни і під час війни. От в Кам'янському, в Рівному, але ніде не було відчуття, що тут я можу жити. Тобто, мене постійно не влаштовував ритм життя. То він дуже швидкий, то повільний.
У Львові для мене все дуже повільно, але я, мабуть, вже звикла нікуди не поспішати. Мені подобається все – люди, культура, виховання, спілкування, мені подобається спостерігати за людьми.
Зараз трохи важко. Я ще почала вчитись у Маріупольському університеті. Мені запропонували вступити без ЗНО, за результатами іспитів. От зараз я навчаюсь і хочу почати працювати. І те хочеш, і те, і те, а в добі не 36 годин, а всього 24.
Чому ви вирішили вступити до університету?
Я прийшла в центр «Я – Маріуполь» до представника податкової. Тоді я вирішувала питання із податками, бо була підприємицею. У «Я – Маріуполь» забігла, щоб перепитати дещо, бо я дзвонила до юристів і всі казали по-різному.
Я приїхала і мене спитали, чи я працюю. Я відповіла, що ні. Я спеціально відкрила ФОП, щоб дитину взяли в садок, бо потрібно, щоб обоє батьків працювали. Я спочатку її влаштую, бо це ж комісія, період, поки дитина звикне в садочку. А мене питають, чи я не хочу навчатися, у них якраз набір майже закінчився. І я пішла на соціального працівника.
Мені це до душі. Мені завжди казали, що треба закінчувати волонтерити і брати за це гроші. Я багато чого вивчаю: психологію, українську ділову мову.
«Без сліз по Маріуполю не можна ходити»
Багато людей, коли постає питання, чи виїжджати, чи залишитися, бояться їхати. Зараз, звісно, оголошення воєнного стану Путіним на тимчасово окупованих територіях може дещо може ускладнити виїзд, але якщо є можливість, але і є страх, то що б ви порадили людям?
Порадити тут, мабуть, нічого не можна. Ну, от припустимо, що для багатьох людей головне – сидіти в кріслі. Не те, щоб робота приносила задоволення, а бути начальником. Багато хто розуміє, що якщо він там залишиться, то він знайде себе. От він працював раніше слюсарем чи охоронцем, а зараз зможе, наприклад, бути бригадиром.
Вони шукають нові можливості для себе там. Вони знають, що якщо приїдуть сюди, то тут дуже багато людей-спеціалістів, які вже виїхали. Що тут порадити? Я навіть не знаю. Тут треба, щоб було бажання. Коли ти хочеш бути українцем, а не росіянцем. Коли ти хочеш бути біля своїх побратимів, хочеш жити за тими звичками і законодавством. От ми звикли жити так.
У своїх соцмережах ви публікували допис на підтримку тих, хто залишився у Маріуполі. Чи багато ваших знайомих зараз там?
У мене багато таких людей. Ми спілкуємося через соцмережі. Я можу їм подзвонити, але в Маріуполі «Фенікс» – російський оператор, тобто там нічого говорити не можна. Він прослуховується. Ще через соцмережі щось можна казати, а через «Фенікс» ні.
Як їм зараз живеться там, у Маріуполі?
Я просто спілкуюсь з тими людьми, які українці. Я порвала зв'язок з усіма людьми, які там вважають, що Путін захищав свій народ. Я їм відкрито все сказала. Я спілкуюсь лише з тими людьми, які за Україну.
У нас є друг. Я не хочу його називати. Він нам дзвонить кожного дня і плаче. Просто плаче, як дитина. Він хоче поїхати, але він не може, бо у нього там старенькі хворі батьки. Вони не хочуть виїжджати, а він не хоче їх покидати. П'є. Плаче.
Є ще один знайомий. Він влаштувався комунальником працювати. У нього зарплата 2 000 рублів кожного дня, а працює він «два на два» по 8 годин. У місяць у нього виходить 30 000 рублів. Сума начебто непогана, тому що зараз в Маріуполі курс рубля з гривнею 1 до 1. Тобто 30 000 рублів це 30 000 гривень. Він не голодує.
Квартира у нього ціла, але мені всі кажуть, хто там залишився, що без сліз по Маріуполю не можна ходити. Поки що у тих, хто лишився, не вимагають змінювати паспорти чи інші документи.
«Навіть не задумувалася, що десь усі розмовляють українською»
Важко уявити, як людям жити в окупації, коли вони її не підтримують.
Дуже погано їм. Я знаю, я це чую, я це розумію. Але у Маріуполі було, можливо я помиляюся, але мені здається, що там було найбільше проросійських людей. Дуже шкода, що це дозволяли. Вони вільно ходили і говорили про це. Ніхто не карав за це. Казали, що в нас країна правильна і ми не можемо за це карати, а треба було.
Я зараз рідко дивлюсь відео з Маріуполя. Я не хочу жити тим. Мені важко. Я коли починаю туди занурюватися, то все це згадується. А коли я дивилась ці відео, то бачила декілька своїх знайомих, які говорили, що як добре, що прийшли росіяни, бо їх там «притісняли» і не давали розмовляти російською.
Я в Маріуполі жила і мене жодного разу не спитали: «Чому не українською». Жодного разу ні від кого я не чула цього питання. У нас навіть, якщо взяти садочки, в школах ще більш-менш вчителі розмовляли українською, то в садочках зовсім вихователі язика ламали, бо вони не могли розмовляти українською нормально. І їм ніхто нічого не казав.
Коли я перейшла на українську мову, то в мене такий глухий кут був, бо я не могла правильно повною мірою передати свої думки. Я переходила з української на російську, але коли я поспілкувалась місяців два, то більш-менш все стало нормально.
У багатьох є просто внутрішні страхи. Люди думають, що звучать якось не так, що будуть виглядати смішно, але це далеко не так. А як ви дійшли до рішення перейти на українську?
До того, як я приїхала до Львова, я завжди чула російську. Ми у Києві були в грудні минулого року і там теж російською. Я навіть не знала, що у нас в Україні є регіон, який повністю розмовляє українською. Я над цим просто не замислювалася.
Я приїхала. Мене зустріла кума і ми стоїмо на вокзалі, фотографуємось і проходить повз чоловік. Він щось собі під носа бубонить, що от «одразу видно діалект». Я одразу не зрозуміла чому. Потім я підійшла до магазину і дивлюсь, а там написано: «Українці, які розмовляють російською, ви коли говорите українською, ви не смішні, а дуже файні». Щось таке.
Я зрозуміла, що тут всі розмовляють не так, як у нас. Не тільки в супермаркеті касир з тобою українською говорить, а всі.
Ми встановили таке правило дітям, що вдома можна розмовляти тою мовою, якою хочеш, але коли виходиш на вулицю, то українською. І воно якось пішло. Ми з чоловіком зараз коли розмовляємо, то часто переходимо то на українську, то на російську, а потім знову.
«Після перемоги поїду додому і почеплю великий стяг»
Що ви зробите найперше після перемоги?
Знаєте, було дуже-дуже багато варіантів. Спочатку я думала, що одразу ж поїду додому. Потім я думала, що треба поїхати самій. Хочу поїхати додому і почепити там великий-великий стяг. Ми з чоловіком жартуємо, що ми кожного ранку будемо прокидатися під гімн України із колонок.
Насправді я розумію, що річ навіть не в тому, чи буде в мене робота, чи ні, а в тому, що я не розумію як мені жити з людьми, які за «рускій мір», а повернеться їх багато.
Якщо раніше я не звертала увагу, коли мені казали за Росію щось, то після війни… Тобто за 2-3 дні до війни я почала думати, що я не хочу з такими людьми спілкуватися, але вже було пізно.
Я не уявляю як приїхати туди і з ними жити. Багато хто каже, що це нібито наші військові винні, що обстрілювали нас. Я не знаю як з такими людьми жити. Вони ж всі не поїдуть. Вони будуть навчати наших дітей, продавати нам продукти. Не хочеться ділити з ними місто, тому я поки що не знаю.
А на море хочеться. Ми до моря не те, що звикли, але ми жили біля нього. Ми спеціально квартиру купили, від якої до моря йти 5 хвилин. Коли моя дочка ще у садочок не ходила, то ми щодня були на морі. Від ранку до 11 години, а потім увечері знову. У нас було море двічі на день. І взимку туди ходили. І весною...