Прикро це усвідомлювати, але більшість людей, які могли би претендувати на роль «морального авторитета», часто не дружать із реальністю. У цьому зловорожому сьогоденні вони не знаходять собі місця, залишаючи людей на поталу політичним пройдисвітам, популістам або просто негідникам.
Один мій знайомий прочитав якось пронизливий і до болю справедливий есей про сучасну Україну. Текст належав перу Олександра Бойченка. Там, поміж іншим, було багато гострої іронії, вбивчого сарказму і парадоксальних суджень, серед яких, наприклад, чого тільки варте було твердження про принципову невмирущість корупції українського зразка. Мовляв, у цій країні бодай щось зробити – прописатись у квартирі, віддати дитину до дитсадка або проїхати від пункту А до пункту Б – неможливо без того, щоб не дати на лапу. Парадокс очевидний. Корупція – це зло. Але відсутність корупції – зло не менше. Бо без корупції все в нашій країні зупиниться. Знайомий не знайшов посутніх аргументів contra і висловився якось надміру емоційно, щось у стилі «…і всі, кому не ліньки, пнуться в моральні авторитети».
Взагалі-то я далекий від впадання в безпричинний гуманістичний патос, що хоч і не має спільного кореня із «патокою», однак віддає якоюсь некритичною солодкавістю. Так історично склалося, що, оперуючи поняттям «моральний авторитет», ми маємо на увазі щось зразкове й абсолютно праве і правильне, ба навіть іконічне. «Моральний авторитет» суспільства мусить правити за таку собі універсальну ікону, що промовляє всім зрозумілі та потрібні речі. Його слова мають сприйматися «на ура» всіма верствами населення, незалежно від рівня освіченості, суспільного становища, політичних переконань і вікової категорії. Це такий собі «цар у голові» країни, persona grata, по думку якої сягають у критичні часи. «Моральний авторитет» щось має від оракула і християнського святого, залишаючись особою приватною і недискредитованою.
Я не відкрию Америки, коли скажу, що ця трохи застаріла, хоч і шляхетна суспільна інстанція в сучасній Україні переживає чи не найгірші часи. У нас не було свого Івана Павла ІІ, Матері Терези й Нельсона Мандели, адже ми плавно перетекли з часів, коли авторитети або освячувались в Політбюро ЦК КПРС, або протистояли совєтській системі. За комуністичних часів накинуті авторитети були фальшивими, а правдиві герої та по-справжньому чесні (від слова «честь») люди авторитетами не ставали. Неможливо було слугувати тому режиму й бути чистим перед людьми. Так само, як і неможливо було залишатися поза системою й мати на людей вплив. Чи мали вплив на широкі верстви генерал Петро Григоренко та Андрій Сахаров? Ні, не мали. Кому був відомий в Радянській Україні до 1985 року Василь Стус, який написав скрушні слова «бо горстка нас, малесенька щопта»? Мабуть, кільком сотням нескорених. Ну, може, ще кільком десяткам сексотів, службистів і молодому адвокатові Вікторові Медведчуку.
Виняток хіба що становили «барди епохи» на зразок Ґаліча, Висоцького й Окуджави. Та й вони, правду кажучи, тішилися роллю радше «улюбленців», ніж авторитетів, оскільки прямого зв’язку між ними та суспільством не було й бути не могло. Втім, чи потребувало совєтське суспільство моральних авторитетів – вельми дискусійне питання. Нам тоді імпортували борців за права скривджених і знедолених, але вони були або ідеологічно перевірені, або напівмітичні, або просто мертві.
Та ось прийшов час великого зламу і переходу. Дисиденти рушили до Верховної Ради розбудовувати державу. Комуністи перечекали й успішно перефарбувались. Комсомольці пішли робити великий бізнес. Дев’яності залишили після себе випалену землю, що на ній і сьогодні доводиться співіснувати людям, для яких неможливо сформулювати єдину систему вартостей. Що означають для мешканців, скажімо, Донецької області, проникливі слова кардинала Любомира Гузара? Хто чує сьогодні голоси Євгена Сверстюка або Мирослава Мариновича? Прикро це усвідомлювати, але більшість людей, які могли би претендувати на роль «морального авторитета», часто не дружать із реальністю. У цьому зловорожому сьогоденні вони не знаходять собі місця, залишаючи людей на поталу політичним пройдисвітам, популістам або просто негідникам. Тому питання моралі в нашій країні нібито автоматично залишається у віданні людей сірих і наскрізь «відомчих».
Пригадується критична ситуація, що склалася під час «помаранчевих» подій кінця 2004 року, акурат між другим і третім туром виборів. Тоді всі, незалежно від політичної орієнтації, відчули самотність перед чи не найсерйознішим в історії сучасної України викликом. Для розв’язання політичної кризи всі – і помаранчеві, і синьо-білі – погодилися з посередництвом іноземних лідерів. Нікому тоді й на гадку не спало, що тут, просто за кілька вулиць, мешкають поетка Ліна Костенко і правозахисник Євген Сверстюк, що є в нас і філософ Мирослав Попович, і літературознавець Дмитро Наливайко. Замість них у ролі моральних авторитетів виступили Адамкус, Солана, Кваснєвський і Ґризлов.
Тоді я нічого не відповів своєму знайомому. Бо відповіді на його репліку про набридливих публіцистів, які пнуться в моральні авторитети, не мав. Тепер я переконаний, що й справді всі, кому лише не ліньки, мусять брати на себе відповідальність за цю країну. Мусять говорити справедливі та, можливо, для когось і незручні тези. І нехай їх називатимуть не моральними авторитетами, а якось по-іншому. Без патосу й патоки.