Медична галузь України сьогодні перебуває в стані породіллі, яка 24 роки виношувала в собі безкоштовний плід корупційної системи, в результаті чого позбулась основного імунітету — здатності забезпечувати охорону здоров’я української нації. Як наслідок, тривалість життя наших співгромадян є на 10–12 років менша, ніж у країнах Європи, а за показником смертності Україна посідає одне з перших місць. Таким чином, конституційне право українців на безкоштовну медицину забезпечує їм не охорону, а часто втрату власного здоров’я.
Система медичної галузі тримає в заручниках і кожного її працівника — «безкоштовність» медичних послуг (яка забезпечується бюджетним фінансуванням, що часто отримало здатність розчинятись на відрізку «бюджет-місце призначення») перетворює медпрацівника різної ланки на «злодія в законі» або безпорадного учасника акту милосердя.
Чи можна цю ситуацію списати на невдалий менеджмент однієї-двох людей? Та кількість міністрів охорони здоров’я (19 за всі 24 роки) свідчить про те, що руйнування медичної галузі відбувалось системно, не залежно від того, представник якого рівня чи політичної сили курував українську охорону здоров’я.
Руйнація медицини – відповідальність кожного із нас! І все, що потрібно для знищення корупційної системи, це — поламати схеми –у тому числі і фінансування закупівель ліків та обладнання. Одне слово, змінити підхід використання державних коштів, які скеровуються на фінансування Державою.
Як приклад, у Львівській області завдяки цьому можна кардинально змінити вирішення таких болючих проблем як будівництво обласного перинатального центру, забезпечення гемодіалізом хворих із нирковою недостатністю та ін.
Благо, це питання можуть вирішити на законодавчому рівня. Проте цього недостатньо! Адже медична галузь потрапила в число тих, які потребують негайного реформування. Однак, будь-яка ініціатива чи готовність до змін має бути належно сприйнята й усвідомлена на усіх рівнях. Найголовніше — у самому середовищі медичних закладів.
Із власного досвіду лікаря-практика можу стовідсотково запевнити, що кожен медпрацівник зацікавлений, аби його допомога пацієнтові була своєчасною й ефективною. Одночасно, мушу визнати, що усвідомлення того, що розвиток лікарень гальмується через відпрацьовані схеми медичних структур, а обсяги виконаної роботи не вимірюються розміром заробітку, перетворює медичний персонал, у кращому випадку, в пасивний елемент корупційної системи. Бо зміни лякають! Та побороти цей страх має розуміння, що в такому стані, як є сьогодні медицина, ми зможемо відкривати лише морги, а не нові відділення закладів охорони здоров’я.
Сьогодні маємо добру волю на рівні міністерства охорони здоров’я кардинально змінити організаційно-правові форми медичних закладів: прийняття напрацьованих законопроектів дозволить легалізувати кожну медпослугу, що скеровуватиметься на розвиток медицини.
Чим більше наші пацієнти матимуть шансів на життя, тим затребуванішою буде робота кожного медика. Це має стати нашим головним кредом на шляху реформування медицини.