У ніч на понеділок, 15 червня, прем'єр-міністр Пакистану Шахбаз Шариф офіційно оголосив, що Сполучені Штати й Іран досягли згоди щодо примирення. У соцмережі X він написав: «За підсумками інтенсивних перемовин ми з радістю повідомляємо, що досягнуто мирної угоди між США та Іраном. Обидві сторони заявили про негайне припинення бойових операцій на всіх фронтах, у тому числі в Лівані». Пакистан, як відомо, виступав головним посередником на американсько-іранських перемовинах.
Згодом цю новину підтвердив президент США Дональд Трамп, традиційно опублікувавши у своїй соцмережі Truth Social пост тріумфатора, у якому зазначив: «Цим я санкціоную відкриття Ормузької протоки для вільного проходу суден і водночас віддаю розпорядження про негайне зняття морської блокади з боку ВМС США. Кораблі всього світу, запускайте двигуни. Нехай потече нафта!».
Не менш тріумфаторською були й реляції Тегерана. «Воля іранського народу успішно нав'язана ворогам. З милості Всемогутнього Бога і під командуванням лідера Ісламської революції іранський народ і його бійці довели, що злісні американські й сіоністські вороги не мають іншого вибору, окрім як визнати поразку і здатися», – наголошується в заяві Центрального штабу збройних сил Ірану.
Цілі війни
Не пропустіть найважливіше Додайте ZAXID.NET у вибрані в GoogleЧого прагнув досягти Трамп, оголошуючи 28 лютого 2026 року операцію «Епічна лють»? Аналітики називають кілька цілей, і навіть складно ранжувати їх за пріоритетністю, адже всі видаються «смачними» й важливими:
- скинути режим аятол;
- позбавити Іран можливості створити ядерну зброю;
- зруйнувати мілітарну силу Ірану;
- скасувати неформальний статус країни як головної військової потуги регіону;
- встановити контроль над нафтовими потоками Ірану (приблизно як у Венесуелі).
Можна назвати ще чимало дрібніших цілей, але ці видаються пріоритетними. Хоча була ще одна – надпріоритетна, яка, щоправда, вимагала реалізації всього переліченого. Ця мета – суто Трампова, він прагнув виграти вигідну для себе позицію, щоб провести успішні перемовини з Китаєм. У мареннях чинного глави Білого дому Сі Цзіньпін мав стояти навколішках і пристрасно цілувати Трампа у відомо яке місце.
Пригадуєте, спершу офіційний візит американського президента до Пекіна планувався на початок березня. Тобто Трамп був переконаний, що війна з Іраном потриває «максимум два-три тижні». Америка здобуде феєричну перемогу, а її лідер в’їде до Пекіна на білому коні. Але щось пішло не так, навіть попри те, що в перший же день війни вдалося прецизійними ударами винищити більшу частину вищого військового й політичного керівництва Ірану, включно з аятолою Алі Хаменеї.
Проте виявилося, що опір Ірану американській агресії аж ніяк не вкляк, радше навпаки – став ще запеклішим. Іранські війська почали обстрілювати сусідні країни, американські бази в регіоні, перекрили нафтоносну Ормузьку протоку й завдали ще багато прикрощів американцям та їхнім союзникам. Тож Трампові так і не вдалося досягнути жодної з поставлених цілей – не те що на всі 100, а навіть бодай на 70 відсотків. І це підтверджують звіти західних розвідок, які потрапили в пресу.
Тому з феєричним в’їздом до Піднебесної і білим конем ніяк не складалося. Тріумфальний візит Трампа довелося ще кілька разів відкладати. Аж поки не виникла ситуація, коли зволікати вже було неможливо: з одного боку тиснули невирішені проблеми, з іншого – ситуація лише погіршувалася.
Візит таки відбувся 14-15 травня. І тріумфатором на ньому виглядав саме голова КНР Сі. А його американський візаві виглядав радше, м’яко кажучи, обкаканим. Президентові США довелося виступати в ролі прохача, на якого лідер Китаю дивився зі зверхністю й погордою.
Цуґцванґ Трампа
Тож можемо впевнено констатувати, що, розпочавши війну проти Ірану, Трамп сам загнав себе в ситуацію цуґцванґу. Яке б рішення він не ухвалив, який захід би не вжив – усе це лише погіршувало ситуацію, і Сполучених Штатів загалом, і самого глави Білого дому особисто. Стрімке падіння його рейтингів – яскравий тому доказ.
Погоджуючись на мир з Іраном, Трамп чітко усвідомлював, що доведеться піти на низку ганебних для нього поступок. Але нема на то ради, бо війна в затоці стрімко з’їдала кошти бюджету Пентагону (за приблизними підрахунками, кожен день бойових дій коштував США одного мільярда доларів і втрати дефіцитних зенітних ракет для Patriot).
Довелося повернутися до угоди Заходу з Іраном, яка була укладена щодо іранської ядерної програми ще 2015 року. Так, тієї самої, яку Трамп гонорово розірвав 2018 року під час ще першої своєї президентської каденції. Ба більше, тепер угода буде ще менш вигідною для США, ніж попередня.
Розірвавши угоду з Іраном, Трамп власними руками надав іранській ядерній проблемі ще більшої вибухонебезпечності. І бомбардуючи іранські ядерні об’єкти влітку 2025 року, а потім розпочавши повномасштабну війну цьогоріч, він фактично вирішував ним же створені проблеми. А натомість лише їх поглибив.
Тим часом Іран відчув власну силу, усвідомив, що може успішно захищатися. А ще може поставити дибки всю світову економіку, перекривши Ормузьку протоку.
«Трамп прагнув повалити іранський режим. Але задовольнився відкриттям Ормузької протоки» – справедливо підбиває підсумки війни в затоці газета The Washington Post. І не посперечаєшся. Трампові вкотре довелося вирішувати ним же створену проблему.
Чи вдасться йому тепер подати мирну угоду з Іраном як перемогу? Сумнівно. Хоча переконаний, що він запише собі в актив «ще одну зупинену війну». Дуже спритний спосіб: сам війну розпочинаєш, сам її зупиняєш, оголошуєш себе миротворцем, вимагаєш Нобеля миру.
Так, Іран з війни вийшов досить ослабленим. Зруйнована його промисловість, військові об’єкти, потоплено флот. Проте не варто очікувати, що Іран стане поступливішим. Адже замість відносно притомного керівництва, яке було винищено в перші дні війни, до влади пробились «відморожені» фанатики з Корпусу вартових ісламської революції.
Даремно теж очікувати на народну революцію, яка на тлі соціально-економічних негараздів скине ісламістську владу й допоможе встановити демократичний лад в країні. Для песимізму в цьому питанні є щонайменше дві причини. По-перше, Тегерану, згідно з умовою угоди, можуть повернути заморожені мільярди та зняти нафтові санкції. По-друге, ми вже спостерігали за масовими народними виступами останніх років. Вони ні до чого суттєвого не приводили. Іранська влада може просто взяти і втопити революцію в крові, як це зробила, наприклад, у січні цього року. Треба вбити тисячу іранців – уб’є тисячу, треба вбити десять тисяч, сто тисяч, та хоч мільйон – рука не здригнеться.
Відлуння в Україні
Нас же цікавить, як вся ця ситуація відіб’ється на Україні. Сподіваємося – позитивно. Припинення війни й відкриття навігації в Ормузькій протоці вже спричинила пожвавлення ринків, зростання акцій, а головне – падіння цін на нафту. Це поставить хрест на планах Росії здобувати надприбутки на експорті нафти, щоб потім їх спрямувати на воєнно-агресивні цілі. Подешевшає і бензин на українських АЗС, а заразом і транспортні витрати, зокрема й закладені в ціни товарів.
А ще: увага світу знову повернеться до України, до загарбницької війни путінської Росії. Дональд Трамп вже заявив про намір повернутися до миротворчих зусиль на російсько-українському напрямку. «Мені здається, можливо, ми зможемо щось зробити і в цьому питанні [російсько-української війни]. Я думаю, що обидва [Зеленський і Путін] відкриті для цього. Тому тепер, коли питання [з Іраном] завершене, ми зосередимося на цьому», – пообіцяв господар Білого дому.
Чи могли б українці порадити Трампові щось путнє в цій ситуації? Ну хіба що ніколи не починати серйозних справ 28 лютого. Нагадаю тим, хто забув. 28 лютого 2025 року відбулася легендарна сварка в Овальному кабінеті Дональда Трампа і Володимира Зеленського, яка поставила під загрозу американську військову допомогу Україні. 28 лютого 2026 року Трамп розпочав війну проти Ірану. Зі страхом думаємо, що станеться 28 лютого 2027 року. Про 28 лютого 2028 року навіть думати не хочеться. Тим більше, що це рік високосний і рік президентських виборів у США.