Майже 80% українців не довіряють політичним партіям. Такі дані нещодавно оприлюднив Фонд «Демократичні ініціативи». За інформацією соціологів, лише 15% українців вважають, що діяльність вітчизняних партій відповідає демократичним стандартам. Більшість опитаних переконана: партії захищають передусім інтереси фінансово-промислових груп і не мають реального зв’язку з громадянами.
Здавалося б, після Майдану громадяни мають активніше зайнятися політикою. Проте кількість партійних українців залишається стабільно мізерною – у листопаді 2015-го членами тих чи інших партій були лише 3,5% українців. І це при тому, що в Україні, на відміну від Росії чи Білорусі, точиться реальна політична боротьба, а вибори не перетворились на ритуал. Звідки ж у нас така антипатія до партій?
Прострочений інструмент демократії
За своєю сутністю політична партія є об’єднанням громадян заради захисту групових інтересів через представництво в органах влади, зокрема у парламенті. Це, своєю чергою, досягається через участь у політичній боротьбі та перемогу на виборах. Отже, політична партія – це однин з основних інститутів демократичної держави, який забезпечує не тільки змінюваність влади, але і досягнення якого-не-якого суспільного консенсусу.
За радянських часів українці були змушені жити в умовах примусової однопартійності, причому КПРС була партією лише за формою, а за сутністю – таким собі номенклатурним орденом. Однак після розпаду СРСР відродження справжньої партійності також не сталося. Якщо в Росії та Білорусі швидко запанував авторитаризм, то Україна загрузла у мішанині політичних проектів, які множаться зі швидкістю мух і так само швидко гинуть.
Загальновідомим поясненням є посттоталітарний синдром, буцімто громадяни нездатні самоорганізовуватися через сподівання на «сильну руку» та параліч ініціативи. Почасти це відповідає дійсності, причому українці обтяжені ще й синдромом хронічної бездержавності. Звісно, і від пана можна чомусь навчитися. Але й тут нам не пощастило – більшість українців були в’язнями відсталого російського самодержав’я.
Утім, головна проблема українських партій полягає в іншому. Золота епоха політичних партій припала на ХІХ-ХХ століття, коли індустріальне виробництво та капіталізм поділяли суспільства на великі верстви. Об’єднуватися було легко, позаяк мільйони людей мали подібне соціально-економічне становище, а відтак – і політичні інтереси. Потенціал об’єднання був настільки великим, що в Європі почали марити навіть міжнародним класовим єднанням.
Але поки над нами ставили соціалістичні експерименти, часи змінилися. Виробництво та економічні зв’язки стали глобалізуватися, а суспільства – диференціюватися. Великі класи стали розпадатися на групи з мінливими та суперечливими інтересами. Ринок праці став майже непередбачуваним, а разом з ним – становище суспільних верств. На зміну пролетаріату і буржуазії приходить прекаріат – люди непевного роду зайнятості і непевного соціального становища.
Коротше кажучи, поки ми дочекалися незалежності, епоха масових партій майже зовсім відійшла в минуле. Звісно, люди продовжують об’єднуватися – нові рухи, партії та організації виникають чи не щодня. Проте всі вони приречені на електоральний неуспіх, якщо не вдаються до розфокусованого популізму, зверненого одразу до всіх і ні до кого. Також мобілізуючий потенціал мають етнонаціональні або геополітичні слогани, проте їх зазвичай замало.
Отже, побудувати масову партію на основі спільності інтересів стало занадто складно. Однодумців знайти можна, але не так багато, щоб вигравати вибори. Навіть протести вже не об’єднують: чорнобильці не страйкують разом з шахтарями, студенти тримаються осторонь пенсіонерів тощо. Якщо раніше партійні лідери апелювали до конкретних соціальних груп, то тепер вони всіляко уникають конкретики, позаяк достатньо великі аудиторії тепер можуть збирати лише популісти.
Партійні опори влади
Але, втративши первісний соціальний зміст, партійна форма не залишилася порожньою. Якщо суспільство неспроможне будувати партії знизу, то їх будуватимуть зверху представники правлячої еліти. По-перше, партії залишаються важливим інструментом виборчої боротьби. Якщо узурпувати владу нікому не вдається, конкуруючим кланам доводиться покладатися на вибори, а без партій тут не обійтися.
По-друге, окрім електоральних маніпуляцій, партії корисні для укріплення вертикалі влади. Найкраще це видно під час місцевих виборів. Якщо уважно придивитися до ситуації на місцях, можна помітити, що партії змагаються за підтримку місцевих впливових людей – підприємців, лідерів суспільної думки, впливових чиновників. Вони також шукають політичного «даху», який допоміг би їм зберегти або поліпшити своє становище у конкретному регіоні.
Так виростає вертикаль влади, основана на консенсусі між місцевими князьками і тими, хто в цей момент займає високі кабінети у столиці. Партії виступають не лише каналом спілкування і координації дій, але й механізмом підтримання політичної лояльності. У цьому сенсі і СДПУ(о), і Партія регіонів, й інші партії наслідують приклад КПРС, в якій згадані функції були доведені до найвищого ступеня ефективності.
За рідкісними винятками, кожна українська партія – це актуальна або потенційна «партія влади», тобто партія, належність до якої відкриває доступ до влади і до системи васальних стосунків із правлячою верхівкою. Фактично, йдеться про самоорганізацію еліти, що відбувається згори, а не самоорганізацію громадян, що повинна б відбуватися знизу. Зрозуміло, що таке переродження партій – не суто український феномен, однак у нас він визначає зміст політичного процесу.
І з цим нічого не поробиш. Час до часу громадяни можуть катапультувати у владу своїх улюбленців – іноді зовсім випадкових осіб на зразок козака Гаврилюка. Проте наскільки їм вдається зберігати політичну незалежність – питання дискусійне. Існують також випадки, коли громадським активістам вдається створювати дієві осередки в тілі партій, керовані олігархами.
Проте будити народ закликами до партбудівництва марно. Ми живемо у перехідні часи, коли старі форми суспільної організації відмирають, а нові лише зароджуються. Недовіра українців до партій – явище цілком нормальне, позаяк ця форма відмирає. І не так через вітчизняних популістів та олігархів, як через об’єктивні чинники, пов’язані з глобальними трансформаціями економіки та соціуму.