Сучасна парламентська опозиція, яка діє в Україні, напевно, увійде в підручники як одна з найбільш безпорадних. І природа такої безпорадності криється, перш за все, у її внутрішніх властивостях, а не в несприятливих зовнішніх обставинах.
Зрештою, це власний вибір парламентської опозиції бути такою, якою вона є сьогодні.
Шляхом поразок
Перед тим, як стати опозицією, депутати БЮТ та НУНС були при владі. Шлях їхніх поразок розпочався не з результатів виборчих перегонів до Верховної Ради, а зі зрад своїх колег, надто чутливих до зміни політичного клімату та грошових знаків. Щоправда, деякі учасники нинішньої парламентської опозиції у березні 2010 року виявляли велике бажання працювати в команді Януковича. Той же лідер «Фронту змін» Арсеній Яценюк не раз і не двічі зустрічався з представниками нової влади, поки не відмовився від «високої посади» у майбутньому уряді й заявив про свій перехід в опозицію.
Як зазначив тоді Віктор Янукович: «Я завжди подаю руку назустріч тому, хто державні інтереси ставить вище за особисті. Я запропонував Арсенію Яценюку високу посаду в майбутньому уряді, який ми, сподіваюся, створимо вже найближчими днями. Але Арсеній Петрович відмовився і висловив переконання, що йому належить перейти в опозицію. Я надіюся, що це буде конструктивна опозиція, яка не руйнуватиме країну».
Про те, що такі переговори велись на найвищу рівні, підтвердив і сам Арсеній Петрович. Відповідаючи на запитання відомого видання про переговори з Януковичем, на яких йому нібито запропонували посаду віце-прем'єра, лідер «Фронту змін» заявив: «А з чого ви взяли, що йшлося саме про посаду віце-прем'єра?. Можете навіть не сумніватися, що ми починали з посади прем'єр-міністра». Однак не склалось.
З березня 2010 року відбувався поступовий, але неухильний процес ослаблення опозиції у стінах Верховної Ради. Він проявився як кількісно, так і якісно. Чисельність навіть формальних опонентів Януковича і Партії регіонів у стінах Верховної Ради зменшувалась. Падав і їхній внутрішньопарламентський запал. Успішній ратифікації харківських угод у квітні 2010 року влада може цілком завдячувати нашим недоопозиціонерам. Лише декілька з них зважились на радикальні дії. Більша ж частина безпорадно спостерігала за процесом передачі Росії бази морського флоту в Севастополі ще на 25 років. Погрози Тимошенко чи окремих депутатів домагатись негайної денонсації угод Януковича-Медведєва залишились порожніми словами.
Паралельно із збільшенням кількості членів новітнього політичного плем’я «тушок» парламентська опозиція ставала все більш слабкою. Але у другій половині 2010 року у неї був шанс проявити себе. По-перше, Конституційний суд повернув Конституцію 1996 року і розширив права Президента. По-друге, зміна системи влади в країні збіглася з ростом цін на енергоносії, комунальні послуги та прийняттям Податкового кодексу. Відбулось вдале поєднання політичних і економічних факторів. Однак виступи підприємців проти планів уряду Азарова-Тігіпка були організовані зовсім не «конструктивними опозиціонерами», а представниками конкретних прошарків населення. Це показало, що українці не сприймають опозицію у Верховній Раді як силу, здатну очолити боротьбу за їхні соціальні права.
У лютому 2011 року парламентська опозиція дала голоси для того, щоб продовжити термін роботи Верховної Ради України цього скликання до 5 років. За відповідне рішення проголосували 310 депутатів. Зокрема, 180 депутатів від Партії регіонів, БЮТ – 7, НУНС - 41, комуністів – 25, Народної партії – 20, позафракційних – 37. Дехто з членів опозиції вдавався до хитромудрих юридичних пояснень такого кроку. Насправді, у виборців складалось враження, що депутатам просто дуже хочеться ще зайві півтора року посидіти у теплих кріслах українського парламенту.
Влітку опозиція не змогла нічого протиставити пенсійній реформі від влади. А восени цього року вона не спромоглась переконати Кабмін Азарова в тому, що країна не має жити на межі бідності за рахунок надто заможного існування невеликої частини населення. Повторна спроба знайти точки дотику із учасниками акцій протесту також провалилась.
Врешті-решт, депутати-опозиціонери здали свого лідера Юлію Тимошенко, як і Юрія Луценка. Спочатку частина з них імітувала бурхливе невдоволення судом над екс-прем’єром і бігала до залу судових засідань. Проте після винесення вироку нічого надзвичайного не сталось. Максимум, на що виявилась здатна опозиція – назбирати кілька тисяч людей під стінами Печерського суду. Така кількість – не аргумент для Януковича і його команди. Громадяни не довіряють нинішнім депутатам Верховної Ради, які намагаються відстоювати їхні інтереси радше через збіг обставин, а не за власним переконанням.
У той час, як Партія регіонів місяцями бавилась в антинатовські кульки та блокувала роботу Верховної Ради через свою нібито велику турботу про народ, нинішні залишки опозиціонерів ведуть себе доволі скромно і стримано. Щоправда, один привід для святкування перемоги у «Батьківщини» та «Фронту змін» все ж є. Прийнятий 366 голосами Закон «Про вибори народних депутатів» дозволяє членам парламентської опозиції знову потрапити до Верховної Ради. Правда, на цьому її перемоги закінчуються. бо пройти у Верховну Раду задля освячення подальшого перебування при владі Партії регіонів не можна назвати перемогою опозиції.
Ідеологічна пустота
Поразки БЮТ і НУНС у стінах парламенту зумовлені тим, що вони нездатні запропонувати суспільству альтернативу, щось якісно нове. Так, можна припустити, що ці дві сили при владі проводитимуть більш проєвропейську політику. Однак, така зовні формальна політика мала місце у 2005–2010 роках і суттєвих результатів не дала. І ще не факт, що та ж Тимошенко була би проти продовження перебування Чорноморського флоту РФ в Криму в обмін на дешевші енергоносії. У всьому іншому опозиційні депутати є відгалуженням однієї панівної в Україні системи влади. Тобто – презентують системну опозицію.
І ось тут виникає питання: а чи здатна парламентська опозиція щось радикально змінити в країні? Чи спроможні ці політичні сили, які так само нашпиговані олігархами і позбавлені чіткої ідеологічної бази, завдати рішучого удару по існуючій владі й корупційно-дискримінаційній соціально-економічній системі відносин? Чим суттєво кращі олігархи чи політики з меркантильним світоглядом однієї партії від політиків з іншої партії?
У період виборчих перегонів ми бачили як коливались в один чи інший бік погляди БЮТ і «Фронту змін». Арсеній Петрович почав з риторики національного просвітництва, а потім поступово скотився до більш проросійського вектору і час від часу навіть переходив на російську мову в телепрограмах. Тактика Юлії Тимошенко та її однопартійців суттєво змінювалась залежно від регіону. У Криму і на Сході Росія для бютівців була другом і навіть більше, ніж другом. А у Західній Україні вони прихильно ставляться до Бандери і Шухевича. Така поведінка означає, що політичні сили позбавлені чіткої ідеологічної складової і діють залежно від поточної ситуації, підлаштовуючись під обставини і суспільні настрої, а не завойовуючи їх.
В епоху вже майже дворічного президентського правління Януковича чіткої розробленої стратегії глобальних суспільних змін від опозиції у ВРУ ми не побачили. Ніхто з них не дав відповіді українцям: а що радикально нового буде після Януковича. Цілком можливо, цю опозицію і не цікавлять серйозні зміни. Вони налаштовані на косметичні трансформації. Так само свого часу вчинили помаранчеві лідери. І привели до влади своїх опонентів. Чи не є і нинішня парламентська опозиція представником однієї системи? І чи не буде її перемога звичайним продовженням кругообігу псевдоеліт в українській новітній історії?
Спрямованість на зовнішню підтримку
Одним з факторів, який визначає ефективність роботи та популярність політичної опозиції серед народу є її здатність впливати на владу, презентуючи широкі верстви громадян. Однак наша опозиція в силу різних причин обрала своєрідну тактику. Вона вирішила «дістати» Януковича руками зовнішніх сил.
Не маючи, та особливо й не шукаючи, широкої підтримки в громадян України, парламентська опозиція сьогодні більше орієнтована на пошук протеже з-за кордону. Саме на їх тиск в адрес Януковича сподіваються ці політичні сили. І потрібно сказати, що така тактика парламентській опозиції приносить більше користі, аніж її робота всередині держави. Бо коефіцієнт корисної дії «толерантних» опонентів влади у внутрішньому українському просторі дуже невисокий. Януковичу і Партії регіонів легко вдалось здобувати перемогу за перемогою і тотально сконцентрувати всю владу в своїх руках. Пручання опозиції у Верховній Раді, її апеляції до українців виявились надто слабкими аргументами для Президента, його команди та й самих українців. Зате Януковичу значно важче на міжнародному рівні. Системна парламентська опозиція вже тривалий час використовує на міжнародній арені авторитарні тенденції нинішньої влади та її наміри переглянути газову угоду Тимошенко-Путіна.
У 2010-2011 роках Україна могла спостерігати, як ті чи інші представники БЮТ і НУНС погрожували Януковичу і Партії регіонів немилістю Заходу і шукали підтримку в Росії. Коефіцієнт корисної дії від таких кроків опозиції був дещо вищим, ніж від її роботи всередині країни. Виявилось, що заклопотаний своїми проблемами світ все ж здатний дошкулити Януковичу. Чергового траншу МВФ Кабмін Азарова-Тігіпка так і не отримав. Численні заяви західних політиків стосовно погіршення становища з правами і свободами в Україні зробили Януковича небажаним гостем на міжнародних заходах. Особливо дошкулила президенту дружня до Тимошенко Європейська народна партія. Високопосадовці США теж не залишились у боргу перед нинішньою владою, вказуючи на її дрейф у бік Білорусі та Росії. Та й закордонні українці, роздратовані Табачником, внесли свою лепту у системну дискредитацію влади.
Вперте небажання Януковича відпустити Тимошенко, використане парламентською опозицією, фактично зупинило рух України в напрямку Європи. Втім, і без цього Партія регіонів з її сателітами зробили чимало кроків, які просто не могли не бути поміченими на світовій арені. Відносини з Москвою також погіршились. Та ж Росія явно не задоволена арештом Тимошенко за вигідні їй газові угоди. Сама екс-прем’єр подякувала Москві за підтримку «у важку хвилину». Отже, опозиція значно ефективніше спрацювала на зовнішньому рівні, проваливши внутрішній. Однак, якби деякі політики світу знали всю правду про «роботу» парламентської опозиції в Україні, вони б навряд чи зважились на її широку підтримку.
Але нещодавнє спільне голосування опозиції і влади за Закон «Про вибори народних депутатів» може завдати серйозного удару по парламентських опозиціонерах і їхньому зовнішньополітичному вектору. У Європейському Союзі вітають той факт, що новий закон "Про вибори народних депутатів" врахував деякі пропозиції Венеціанської комісії. "Ми відзначили прийняття українським парламентом закону про вибори народних депутатів. Можна тільки вітати, що закон був прийнятий більше ніж 80% голосів за підтримки всіх партій, представлених у парламенті. Це – позитивний сигнал для демократії в Україні", – відзначили в ЄС.
Це означає, що апелювати до Європи парламентській опозиції за результатами виборів-2012 буде значно складніше. Адже закон прийнятий і владою, і опозицією. А це відображає певний компроміс обох сторін. «Батьківщина» і «Фронт змін» не можуть скаржитись на правила гри, які вони затвердили самі.
Вибори-2012 і доля парламентської опозиції
Незважаючи на невтішні результати своєї діяльності як при владі, так і в опозиції, нинішні опозиціонери з парламенту все ще мають суттєві шанси продовжити своє політичне життя. Напевно, їхня доля була би сумнішою, якби вони діяли в країні, де в суспільстві панує інша ментальність. Проте для пасивно-толерантної України сучасна парламентська опозиція підходить майже ідеально, оскільки відображає стан мислення суспільства. Коли кількісні зміни перейдуть в якісні і відбудеться революція в масовій свідомості, тоді й можна чекати краху саме такої опозиції. Поки цього немає, нам варто чекати у парламенті значну кількість потенційних «тушок» або ж конструктивних системних опозиціонерів з «Батьківщини», «Фронту змін» чи інших партій.
У тому, щоб певна кількість депутатів, які представляють сучасні парламентсько-опозиційні сили, й надалі працювала у Верховній Раді, зацікавлена Партія регіонів та її сателіти. Є усі підстави вважати, що досить слабка і не зовсім рішуча парламентська опозиція влаштовує Януковича і Партію регіонів. Тим більше, що ця опозиція не носить позасистемного характеру і її члени час від часу будуть знаходити спільні точки дотику з владою.
По-друге, парламентська опозиція теж зацікавлена отримати можливість довгі п’ять років комфортно сидіти у кріслах Верховної Ради. Тут збігається інтерес і влади, й опозиції. І ті, й інші мріють гарантовано завоювати місця у майбутньому парламенті та не надто горять бажанням допустити появу у ньому нових політичних сил.
Але існує й іще одна загроза для України. Якщо українці знову оберуть до складу Верховної Ради старі опозиційні партії та обличчя, вони ризикують отримати ситуацію, яка дуже нагадує російську дійсність. Там декілька опозиційних партій вже тривалий час з вдячністю створюють декорацію до всеохоплюючого правління «Єдиної Росії». Адже ніхто з представників російської опозиції, яка потрапила у Думу, на словах критикуючи Путіна і організацію виборів, не зважився скласти депутатський мандат. Це означає, що офіційна опозиція в Росії є ручною і задоволена фактом потрапляння у парламент настільки, що ніяк не зможе відмовитись від прекрасної перспективи провести довгі 5 років у будівлі Держдуми.
Останні тенденції політичного процесу в Україні показують, що ситуація в нас може розвиватись за схожим сценарієм. Адже не склали опозиційні депутати своїх мандатів, протестуючи проти переслідувань своїх лідерів чи політики влади. А ось продовжити собі термін повноважень на ще один рік спромоглись таки.
Навіть якщо парламентські офіційні опозиціонери зважаться на боротьбу з Партією регіонів і той же Арсеній Яценюк виграє у Януковича в ще далекому 2015 році президентські вибори, чи не стане він політичним Ющенком-2? І чи не нагадуватиме розвиток подій сценарій 2004 року, коли влада і опозиція таємно домовились потай від народу про взаємні гарантії щасливого життя?