Початку весни 1914-го українці чекали з особливою тремою у серці. Наближалася сота річниця від дня народження Тараса Шевченка. Але ні. Чекали закінчення зими, бо ж Україна була ще старостильною. Річниця народження Кобзаря припала на 25 лютого, а смерти – на 26-те.
До цієї дати вже давно був готовий Дмитро Донцов, який за пів року до того відсвяткував 30-річчя. Справу із публікацією свого есею уже досвідчений на той час політик із Шевченківським ювілейним комітетом погодив, мабуть, ще 1913 року. Слова з нього чітко лунали не в минуле, а в тогочасне й майбутнє: «Обходимо шевченківське свято. Знову стараються почитателі великого поета зробити його таким, яким вони б охоче його бачили і яким він ніколи не був... Кождий намагається вбрати його в свій власний кожух, кождий з апломбом заявляє, шо якби Шевченко був жив, то був би певно “з нами…” Нас сі питаня не обходять. Нас не обходить, ким був би Шевченко. Навіть не так важним для нас є, ким був в дійсности наш великий поет, лише ким він є ще й досі для нас».
Приблизно тоді ж 21-річний Михайль Семенко, маловідомий тоді літератор, заманіфестував: «Я палю свій “Кобзар”». Від нього пахне дьогтем і салом. Місце Шевченкові в записках наукових товариств – іронізував Семенко, натякаючи, мабуть, на НТШ. А потім похапцем намагався, щоб українські книгарні взяли для продажу його «Дерзання» із цим маніфестом. Не взяли… Тож, мабуть, його і не почули. Та й не чують сьогодні, занадто буквально сприймаючи Семенкові слова. Принаймні загал.
Хтозна чи Донцов із Семенком були знайомі. Важко навіть уявити ті гіпотетичні точки їхнього дотику. Обидва не ідеалізували Шевченка як людину. Донцов уже тоді прагнув використати його як міт, спрямований на майбутню боротьбу. Семенко ж, шукаючи свободи в літературі, намагався його деконструювати. Однак навряд чи вони усвідомлювали, що живуть за Шевченка. Саме за Шевченка, бо ж «довге» ХІХ століття ані розпочалося, ані закінчилось у 1800–1890-х роках. Воно добіжить кінця за кілька місяців, коли вибухне Перша світова. Тут важко не погодитися з Еріком Гобсбавмом. Семенка мобілізують на фронт, щоправда, Далекосхідний, де він поміж телеграфічними з’єднаннями напише кілька напрочуд ліричних віршів. Донцов же порине у свою стихію: Союз визволення України, табори для військовополонених і Україну майбутнього.
І от ми сьогодні живемо в Україні майбутнього. Україні Донцова та Семенка. В Україні, де Шевченко є іконою, і де Шевченком намагаються кудись квантово застрибнути. Втім що ми знаємо про Шевченкове століття? Те довге? І про ту Україну? Чи вона для нас визирає лише з-під солом’яних стріх? Чи про неї промовляють лише очі знедолених кріпаків? І чи вона лише селянська, архаїчна і… відстала?
Ні! Був би я Семенком, то вже б давно спалив цю хрестоматійну історію України ХІХ століття. Ту, де є лише бідний та зневірений Шашкевич на порозі смерті, ідеалізовані «братчики» й нудні громади. Ту, яку у школі минають як якусь незрозумілу прокладку між ерами відважних козаків і героїчних усусусів.
Я волію бачити іншу Україну того довгого століття. І Шевченкову, і не Шевченкову. У тій Україні українськими промисловцями захоплюються не лише через кількість грошей, відданих на українську справу, а й через ті технології, які вони вмонтували в досі аграрне суспільство. Там Леся Українка не живе в постійному передчутті смерти, а надихається краєвидами Цюриха, Сан-Ремо та Каїра. А Софія Морачевська стала першою жінкою-лікаркою в Австро-Угорській імперії. У тій Україні зростають і творять Кибальчичі, Пулюї, Мацієвичі. І, щонайголовніше, там мислять на довгу перспективу. Мислить і Куліш, творячи «кулішівку». Мислить і Міхновський, пишучи «Самостійну Україну». І є недооцінений досі геній закинутого в екзиль Драгоманова. І є Франко, якого не розуміли тоді, а може, і не розуміють тепер…
Таку Україну ХІХ століття волію. Хіба вона не прекрасна? Чи прекрасна епоха була лише у світі й оминула якимось дивом лише нас? Може, просто вони мають ліпшу оптику? Не таку рустикально-страдницьку...
Чи не краще спалити цей усталений образ України ХІХ століття? І шукати добрих орієнтирів і ґрунту в тій Шевченковій Україні для України сучасної. І знаєте, що тішить? Що в ній буде місце і для Семенка, і для Донцова. І для нас, звісно.