Тема моєї доповіді дуже широка, може занадто широка, я намагатимуся її обмежити. Я, перш за все, спробую окреслити поняття, про що йдеться, чому говоримо про інтелектуалів, що це за звірина, як з нею бути, звідки походить цей термін. Тоді перейдемо до серйозніших речей, а саме до питання – відповідальності чи радше безвідповідальності, до проблеми того суспільства, в якому ми живемо, яке окреслю, як дисфункціональне.
Оскільки обидва префікси (без)відповідальний і (дис)функціональні вжиті в дужках, вони вказують на межі, між якими ці поняття коливаються. Очевидно, ми маємо безвідповідальних інтелектуалів переважно у дисфункціональному суспільстві. Але мені би хотілося трохи помріяти про те, як досягти ситуації відповідальних інтелектуалів у функціональному суспільстві, що, очевидно, не є легкою справою.
Походження терміну «інтелектуал»
Отже, саме поняття, термін «інтелектуал», як свідчить література, походить з кінця 19 сторіччя. Начебто вперше цей термін почали вживати у сучасному значенні під час «справи Дрейфуса». Це справа військового офіцера, яку використано у Франції для антисемітської кампанії. Власне цей термін начебто вжив Клемансо, коментуючи лист 1200 авторів, які підписалися на за хист Дрейфуса. Лист було опубліковано у паризькій газеті, власником якої був ліберал Клемансо. Він назвав виступ цих авторів «протестом інтелектуалів». До того терміну «інтелектуал» не вживали або вживали в іншому сенсі. Зокрема у тій же Франції intellectuel вказувало на людину, яка відірвана від життя, реальності, яка витає у хмарах. Більш поширеним означником для цього виду діяльності було man of latter – людина письма чи літератури, письменник чи літератор, але у широкому значенні цього слова.
Термін «інтелектуал» зробив бурхливу кар’єру у межах 20-го сторіччя. Причому, очевидно, що він має багато різних значень. Суто соціологічно він вказує на нові професії, які з’явилися від 19 до 20 сторіччя. Це професії пов’язані з мас-медіа, з академічною сферою, але також до інтелектуалів можна зараховувати якусь частину державних службовців, можливо, не всіх, але, сподіваюсь, якусь частину. У простішому значенні цей термін можна ототожнювати з більш поширеним у нас терміном – інтелігенція. Цей термін також має специфічне походження, функціонування, але на цьому рівні їх можна вважати синонімами.
Є ще й друге, більш специфічне значення для терміну «інтелектуал» – це людина, яка цікавиться, широко і глибоко, книжками, ідеями та інтелектуальними дискусіями. Трете, може, найспецифічніше значення, яке власне робить інтелектуалів явищем, зокрема, явищем публічних інтелектуалів, яке на цьому ґрунтується. Це реальний чи уявний авторитет, чи претензія на авторитет в цьому середовищі, що ґрунтується на реальних досягненнях або посадах, суспільних позиціях. Авторитет, який намагаються використати для того, щоб впливати на певні дискусії в суспільстві, на їх перебіг, впливати на події. Це, так би мовити, самопризначений авторитет, амбіція коментувати і впливати на публічний дискурс, на суспільні події. Ця третя ознака є найважливішою для нас, нашої розмови.
Тут інтелектуали беруть на себе публічні функції, публічний обов’язок, намагаються свій статус ретранслювати у суспільну позицію, суспільну діяльність. На цьому моменті починаються проблеми. Суспільство, з одного боку, хоче, щоб інтелектуали ангажувалися у світ, впливали на нього, а з іншого боку хоче, щоб вони, ангажуючись у світ, зберігали моральний авторитет і не були заплямовані його різними колізіями, інтригами, банальністю. Суспільство хоче, щоб вони були видатними у своїй галузі, але водночас не були занадто вузькими спеціалістами, щоб не були обмеженими певною спеціальністю. Суспільство хоче, щоб інтелектуали промовляли, але не були занадто балакучими. Є такий феномен, як «толкінг хед» - інтелектуали, які з’являються у всіх телевізійних програмах, принаймні це люди, які вважають себе інтелектуалами, чи їх вважають такими. Є низка суперечностей. Дуже важко знайти середню лінію між суперечливими вимогами, які накладає суспільство на інтелектуалів.
Саме явище, як ви бачите з передісторії походження цього терміну і походження цього явища, очевидно, було можливе у більш-менш вільному, відкритому суспільстві. Феномен інтелектуала так, як він тут окреслений, в унітарному, закритому суспільстві був би практично неможливий. Хоча би тому, що закрите суспільство не передбачає вільної публічної дискусії, а отже, автоматично, немає місця для того інтелектуала, який претендує на вплив, на перебіг усіх дискусій, на суспільний розвиток. У закритому суспільстві це неможливо. Явище публічного інтелектуала є ознакою відкритих суспільств.
Специфічні проблеми українських інтелектуалів
Перетворення України на відкрите суспільство, яке сталося раптово двадцять років тому, в час Перебудови, поставило проблему відсутності публічних інтелектуалів і відповідного етосу. Була інтелігенція, але інтелігенція – це суспільний прошарок, який окреслювався традиційно в марксизмі-ленінізмі, як трудова інтелігенція. Ця інтелігенція була державними службовцями на всі рівнях. Незалежно від того, чи це справді державні службовці, в сенсі бюрократи, чи професори, викладачі, журналісти. Всі вони були державними службовцями. В авторитарній системі всі ці види діяльності одержавлені. Так що практично всі ці люди є найняті державою і повністю від неї залежними. Очевидно, інтелігенція намагалася вибороти собі якусь нішу, автономію в межах цієї системи, якусь мінімальну незалежність, іноді це вдавалося більшою мірою, іноді меншою. У різних комуністичних країнах це було по-різному. В Польщі це було зроблено успішно, можна навіть говорити про існування там інтелектуалів. У нас було складніше, в Україні це було практично неможливо, враховуючи репресивний характер цього режиму. Таким чином, явище публічного інтелектуала, як людини незалежної від державного фінансування, державного утримання, було проблематичним, і це накладало відбитки на саме середовище.
Україна успадкувала цю важку і складну спадщину. Але, крім того, українська інтелігенція, яка гіпотетично мала перетворитися в інтелектуалів (принаймні її частина), була обтяжена не лише певними комплексами того закритого суспільства, а й низкою суспільних обов’язків. Це був спільний для інтелігенції, інтелектуалів обов’язок відстоювання свободи, розширення простору свободи і протистояння всьому що поневолює людину, а й також, в українському випадку, обов’язок національний, чи обов’язок національного визволення, тобто національно-визвольний обов’язок. І це накладає додаткові проблеми, додатково ускладнює ситуацію. Це творить для нас дилему вибору між істиною і практичним національним інтересом на цей момент. Найпростіший приклад львів’яни добре знають - це ставлення українських інтелектуалів, української інтелігенції до ОУН і УПА. Складна проблема для кожного українця, тут стикаються різні колізії, інтерпретації, кожна з яких має своє обґрунтування і своє право на існування. Як космополітичні інтелектуали, кожен з нас може ствердити, що ми не приймаємо тоталітарної ідеології, яка була якоюсь мірою властива для ОУН, і ми не приймаємо терористичних методів боротьби, які теж були характерними для цієї організації. Але водночас, сказавши А, ми мусимо сказати Б, тобто ми мусимо продовжити цю розмову, пояснюючи історичні обставини, які виникли, чому це сталося і так далі. Ситуація, коли ми не можемо однозначно і беззастережно засудити певне явище, бо ми знаємо, чому це явище сталося, які були причини, який був історичний контекст, які були наслідки, і яка є сьогодні боротьба навколо цього всього, пересмикування, маніпуляції. Тобто є колосальний контекст, який доводиться враховувати, що спонукає нас до промовляння із різними застереженнями. Тут неможливо однозначно сказати «так». Ситуація нагадує те, що ми зараз маємо із палестинським тероризмом. Так, ми засуджуємо тероризм, але також розуміємо інші обставини, весь той контекст, в якому це народжується, функціонує. І, сказавши одне, не можна не сказати іншого. Це, безумовно, одна з проблем і поважних викликів, з якими ми стикаємося, і кожен із нас це по-своєму відчуває.
Промоція найоптимальніших шляхів розвитку
Але також є дуже багато інших серйозних проблем, пов'язаних із функціонуванням цієї інституції. Я схильний трактувати явище публічних інтелектуалів як інституції. Інституції, яка бере на себе обов’язок бути арбітром – якомога відстороненішим, але який більш-менш об’єктивно намагається оцінювати і навіть промувати конкретні ідеї. Ще поважніша проблема, яка пов’язана із цією інституцією, полягає в тому, що від початку інституція публічних інтелектуалів була пов’язані із щирою вірою в прогрес. І тут, як правило, цей рух, це середовище мало ліві ухили, тобто можна знайти різних людей, різних представників цього середовища, але статистично там було більше прихильників лівих ідей, ніж загалом у суспільстві. Це було пов’язано із прагненням, тяготою до справедливості чи несправедливості. Це спонукало людей цього середовища до загостреної реакції на будь-які суспільні проблеми.
Дуже часто може скластися враження, що інституція публічних інтелектуалів бере на себе забагато – право чи бажання судити про речі, які можливо недостатньо розуміє, недостатньо знає. Ще складніша проблема і, можливо, найголовніша і найболючіша полягає у тому, що інституція публічних інтелектуалів займається власне промоцією того, що їм видається найоптимальнішим шляхом розвитку, але сама ця промоція, концепція, ідея ґрунтується на вірі в прогрес, про який я казав. Тим часом, як сьогоднішній світ дедалі більше відходить від тої ілюзії про кінець історії, кінець традиційних конфліктів і, як мені задається, все більше підходить до питання про тупиковість цього розвитку. Це найбільший виклик для середовища публічних інтелектуалів. Бо раптом ми бачимо, що світ мірою так званої популізації раптом опиняється зовсім не в парадигмі того прогресивного розвитку. Сама парадигма виявляється сумнівною, об’єктивно вона веде до спустошення ресурсів. Це реальність, з якою ми стикаємося. Сьогодні ми живемо у світі, який не витримав би існування всього людства на тому рівні, на якому існує «перший світ». Це підраховано, просто немає достатніх ресурсів на планеті Земля, щоб забезпечити існування шести мільярдів людей на тому рівні, на якому існує цей перший – золотий мільярд. Водночас немає поки що (можливо, є десь, але на маргінесі), ідеї самообмеження й ідеї зменшення споживання, елементарного скромного життя, певного мінімалізму. Йдеться про відмову від ілюзії прогресу, який полягає у тому, щоб більше заробляти, більше споживати, жити дедалі краще, багатше і так далі.
Вірус розбещеності
Україна опинилася абсолютно беззахисною перед цим вірусом. Якщо західні суспільства виробили, як не імунітет, то якісь механізми реагування на це, принаймні обговорювання, контролю, то в Україні це не відпрацьовано. Якщо говорити із будь-яким іноземним гостем Києва, то перше, чим він буде шокований, кількістю дорогих автомобілів у цьому місті. Тому що такої кількості дорогих автомобілів вони не бачать ні в Парижі, ні в Лондоні, ні в найбагатших столицях світу. Не тому, що вони не можуть собі цього дозволити, а тому, що це є поганий смак. Це ознака розбещеності. Тим більше, це поганий смак – робити таке у бідній країні, знаючи, що десятки людей не мають коштів на мінімальні ліки. І тут раптом багатство, яке переливається через край, воно є, перепрошую, звичайним хамством. Нажаль, наші інтелектуали у цьому нічим не відрізняються від неінтелектуалів, яких ми називаємо скоробагатьками чи новими українцями. У кожнім разі вони засвоюють ці не найкращі звички.
Я нещодавно був свідком однієї розмови, коли один депутат з наших відданих так званих патріотів звернувся до однієї фундації, щоб надати йому якусь суму на патріотичний проект, не пов'язаний із виборами. Йшлося про якихось сто тисяч доларів. Керівник фундації сказав, що проект цікавий, але у нас є засада давати половину. Половину треба знайти самому. Депутат відповів, що не має де взяти. Керівник фундації запропонував йому продати «Мерседеса», пересісти на «Шкоду», а різницю віддати на проект. Обранець, дуже патріотичний, сказав, що не може, бо статус не дозволяє пересісти на «Шкоду». Статус голландського депутата дозволяє їздити на велосипеді, бо він підтримує Партію зелених, а тут пересісти на «Шкоду» – це проблема. Це спотворене уявлення про статус. Це типовий досить характерний тип мислення. І ця відсутність імунітету справді вражає, бо ми спостерігаємо катастрофічну деградацію середовища, яке нам видавалося начебто обнадійливим.
Важко сказати, з чого це походить. Я, пригадую, мав великі суперечки за кучмівських часів, коли багато наших, знову таки патріотичних, людей підтримували Кучму, бо це менше зло. У мене навіть з рідним батьком з цього приводу були великі дискусії, що не можна голосувати, не можна робити такий вибір. На це він відповідав – ти Симоненка хочеш. Мене на той момент дуже дивувало – як освічені люди можуть потрапити у пастку, примітивну, вміло змайстрованої. Це був міф штучно видуманий, вони приймали цей вибір, фальшивий вибір меншого зла, який був накинутий, нав’язаний. І майже не було голосів, які би казали, що це маніпуляція, не вірте, це штучна ситуація, яка немає жодного стосунку до реальності. Треба було зробити так, щоб не було когось із них у другому турі, принаймні когось одного, треба було так мобілізувати суспільство, щоб хтось із них не потрапив до другого туру, і тоді був би нормальний реальний вибір, а не так, як сталося. І люди розплатилися, бо все що потім сталося, великою мірою, через той фальшивий вибір. Це призвело до деградації цілого суспільства, а тим більше – до деградації правлячого класу, який займався проблемою збереження влади вкрай сумнівної легітимності.
Відновити традицію руконеподавання
Сьогодні ми стикаємося із цією проблемою відсутності чи майже відсутності цієї інституції, саме ефективної інституції – інституції публічних інтелектуалів. Це зовсім не означає, що немає людей, є дуже яскраві цікаві постаті, але з якоїсь причини вони залишаються нечутними. І тут можна думати, чому так відбувається. Можна говорити про мас-медіа, і це справді проблема, наші мас-медіа не надто зацікавлені у промоції якихось реальних серйозних дискусій. Те, що наче є обов’язком і функцією – дебати, дискусії про серйозні речі, вони не є цікавими для преси. Вони цим не займаються. Всі ці ток-шоу, там йдеться про інше, про провокування гострого конфлікту, для цього просто потрібно звести людей радикальних з одного табору та іншого, людей які не надто добирають слова і аргументи, але які брутальні, чим більше крові на арені, тим цікавіше. Багато моїх знайомих інтелектуалів відмовилися брати участь у цих шоу, бо вважають це профанацією. І це чергова дилема для інтелектуалів: брати участь чи ні. З одного боку це – профанація, бо ми легітимізуємо це сумнівне шоу. Більше за те, ми опиняємося у студіях з людьми, з якими не можна опинятися на одному квадратному метрі чи гектарі. Іноді навіть доводиться з ввічливості тиснути руку персонажам, яким не годилося б простягати руки. Правила гри вимагають того. То що робити, відмовлятися чи йти, щоб тебе почули, щоб донести своє слово. Це проблема, і я сам не знаю відповіді на це запитання. Я думаю, що кожному вирішувати потрібно індивідуально, але проблема існує. Єдине, чому варто йти, щоб не подавати руки тим, кому варто. Ми повинні відновити традицію руконеподавання. Є багато персонажів, які не повинні бути рукоподаваємі. Я мав надію, що це станеться після Помаранчевої революції, коли людина, яка справді себе скомпрометували (тут ідеться не про погляди, а про поведінку), яка була підлою, повинна бути покарана громадською думкою. Але громадська думка повинна мати свою цензуру, правила. Я думаю, що цю традицію треба формувати. Це великою мірою залежить від наших зусиль, нашої позиції.
Вибір без вибору
І останнє. Ми, власне, йдемо до виборів, ціна дуже висока. Кожен виступальник має можливість заробити купу грошей. У Києві гуляють фантастичні пропозиції, за будь-яку згадку того чи того кандидата у позитивному ключі на публіці пропонують фантастичні суми. Я не назву жодного і зрозумієте, що я не заробив свої 400 доларів. Але хочу наголосити на проблемі, яка насувається на нас – це проблема вибору. Що робити у ситуації, коли треба робити вибір, а його фактично немає. До якої міри ми можемо вибирати менше зло чи більше зло, наскільки моральним є цей вибір. Цю проблему філософи і теологи краще знають за мене, але мені здається, що ми маємо колосальний виклик, який полягає у формуванні цієї інституції. Як і кожна інституція, яка має мати свої трибуни для озвучення, якщо такої можливості немає у цих ток-шоу. Мають бути якісь друковані органи, інституції, де би можна було висловлювати свої думки.
Ми маємо проблему, бо у нас розколотий інформаційний простір, бо фактично жодна українська газета не функціонує, як загальнонаціональна, канали ТБ – більш-менш, хоча також можна сперечатися, наскільки вони є загальнонаціональними, а не для певних регіонів. Ця подільність вносить негативну лепту в ефективність цієї інституції. Ми фактично маємо два окремі середовища інтелектуалів, які дуже часто промовляють до середовищ, розмовляють із ними різними мовами і апелюють до різної території, часто ці аудиторії не стикуються, не перехрещуються одна з одною. Є велика частина публіки, яка просто не читає не сприймає україномовних програм, трохи менша, яка, навпаки, не надто цікавиться російськомовними програмами й текстами. Фактично формуються два світи, які не перетинаються, не спілкуються одне з одним, що не додає впливовості цій інституції.
Отже, я думаю, що інституція публічних інтелектуалів не помре, не закінчиться, вона буде існувати, але в іншій формі, можливо, з меншими амбіціями, спрямованими саме на висвітлення цієї дороги прогресу, з більшим акцентом на ставлення питань щодо сумнівів відносно цього прогресу, щодо його можливості, шляху тої парадигми, яка поки що реалізується, бо це – найбільша проблема. Світ, в якому ми живемо, в якому ця прірва між першим мільярдом і рештою поглиблюється, а не зменшується, світ, де одна корова в Євросоюзі отримує більше, ніж заробляє за рік пересічний африканець, світ, де на рекламу в розвинених країнах витрачається більше, ніж весь бюджет країни в Африці, не може бути нормальним. Це, власне, є проблема не лише для українських інтелектуалів.
Лекція прочитана Миколою Рябчуком 18 грудня у Львові в Українському Католицькому Університеті