Війна – це безсилля політики. Але саме військові своїми перемогами змушують політиків знову повертатися за стіл переговорів, щоб вирішити конфлікт. Проте в сучасному світі класичні війни відійшли у небуття, а гібридні не такі прості і зрозумілі. Ти можеш перемагати в окопах, але програти загалом чи навпаки.
Часто війна з тисячами жертв перетворюється на гру політиків, що на екранах виглядає як цікавий серіал, але залишає за собою кривавий слід. І якщо для Росії це норма, «баби ще народять», то для України такий підхід дедалі частіше виглядає дикістю. Щоправда, наразі для меншості населення, більшість задоволена.
Обидва наші президенти та їхні команди під час війни з Росією наробили помилок і допускають їх надалі, тільки в різних іпостасях. Для нашого політикуму війна та пов’язані з нею переговори – це проста гра. Цю тезу підтвердив колишній міністр закордонних справ України Павло Клімкін, говорячи про призначення Фокіна та Кравчука. У цю гру грав і він, але трохи за іншим сценарієм. І, на жаль, у публічному полі саме ця гра стала ключовою і найбільш пізнаваною.
За останні 3-4 роки ми забули, що є бойові дії. І якщо хтось вважає, що їх немає, бо не працює артилерія чи жертви вимірюються тільки десятками, то сильно помиляється. Оцінка самої гри і того, які глобальні результати вона може принести, – це тема окремої статті. Проте гра дуже сильно впливає на внутрішні процеси в суспільстві та армії, що показує безвідповідальність політиків.
Усі пам’ятають, як прихильники Порошенка обзивали військовиків, котрі досить активно проголосували за Зеленського. Але мало хто запитав, чому так сталося. Одні самі не розуміли, а інші боялись почути правду. А відповідь дуже проста: Порошенко кидався заявами наліво і направо, а військові ставали їхніми жертвами. Багато людей в оцінці дій тодішнього президента орієнтувались на військовиків, котрих знали, а не тих, що були в телевізорі. Тому один незадоволений військовик тягнув за собою ще кількох виборців, котрі голосували проти Порошенка.
Зараз до цієї межі підійшов і Зеленський. І якщо його команда продовжить у тому ж дусі, то його очікує доля «гетьмана».
Коли ми зараз говоримо про війну, то дедалі частіше чутно, що її переводять і з площини «Україна проти Росії» у площину «Зеленський проти Порошенка». Замість обговорення дій Росії та команди президента ми чуємо, що Зеленський руйнує все те, що зробив Порошенко. І в цих розмовах повністю забувають про вояків. Але створене інформаційне поле і близькість виборів впливають на військовиків чи не найбільше.
По-перше, Порошенко – не ворог номер один для Зеленського. Якщо вірити в це, то треба бути дуже великим прихильником колишнього президента або адептом Портнова, котрий творить такий образ. Чому? Тут усе логічно: ядро ЄС не росте, яким було рік тому, таким є й зараз; для Порошенка базовою є тільки одна область – Львівська, де його партія більше конкурує з «Голосом», «Самопоміччю», «Свободою» і «Вартою»; в інших регіонах «ЄС» немає і половини такої підтримки та не є серйозним опонентом.
Значно серйознішим опонентом для Зеленського та «слуг» є ОПЗЖ, що відновлює своє електоральне ядро, набирає популярності та має більшість або дуже сильний вплив у дев’яти областях. Говорячи про ОПЗЖ, треба розуміти, що це не тільки однойменна партія, а ще «Опоблок», проєкти Труханова, Кернеса та Шарія, які вийшли з однієї політичної сили та мають однакову проросійську ідеологію. Вони швидко об’єднуються і домовляються. Коли ж ми говоримо про Львів, то об’єднати «ЄС» і «Голос» чи «Самопоміч» в одну коаліцію буде дуже важко. Тому для Зеленського і його команди значно важливіше перемогти ОПЗЖ, ніж Порошенка. Львівщина і так залишиться в опозиції до чинного президента, таке трапляється далеко не вперше і, можна припустити, не востаннє.
Як можна перемогти ОПЗЖ, тобто відтягнути від неї електорат? Почати говорити їхньою ж мовою. Тому Кравчук, Фокін і дивні рішення – це все заради виборів та щоб сподобатись електорату на Сході і Півдні України.
Як сприйняли військові (колишні і теперішні) ініціативу про допуск окупантів на свої позиції? Якщо цензурно і м’яко, то негативно. І причина далеко не одна.
Перша зрозуміла, вона найпопулярніша, і її всі чують у ЗМІ: дозвіл окупантам відвідати українську позицію – неприпустимий.
Друга менш зрозуміла пересічному громадянину та не озвучується: після показу своєї позиції доведеться її повністю переобладнати. Якщо наші військовики не встигнуть, то може бути багато жертв. Адже ворог зрозуміє (а він хоче вести фото- і відеофіксацію), як все влаштовано зсередини, побачить усі вогневі точки (чи ті які буде видно), підходи до них та організацію служби всередині. Це дуже важливо, оскільки за якісної організації ворог не побачить вогневої точки до того часу, поки з неї не почнуть стріляти. А до прямого контакту і повноцінної атаки ворог не знатиме всіх позицій.
Третя причина, найважливіша насправді в цій та подібних ситуаціях: політики та керівники країни перекладають відповідальність на військовиків. Чому? Тому що без письмового наказу безпосереднього командира ніхто нікого в такій ситуації не пускатиме на позиції. Вояки виконуватимуть статут і просто пристрілять ворога, або візьмуть у полон, якщо тому пощастить.
Щоб був письмовий наказ у такій ситуації, рішення має почати рухатись від головнокомандувача і до солдата на позиції, що стоятиме в цей час на службі. Якщо ти пускаєш без письмового наказу, а потім щось станеться, то важко довести, що був усний наказ, і вся відповідальність буде на сумлінні командира позиції.
Якщо хтось вважає, що президент безпосередньо віддає накази, то також помиляєтесь. Порошенко не забороняв військовим стріляти, а Зеленський не наказує, кого впускати, а кого ні. Президент не здійснює оперативного командування армією і не впливає на її дії. Його завдання – глобальніше: оголошення війни, підписання миру, введення воєнного стану. Все інше – начальник штабу. Начальник, у якого в день можливого пропуску окупантів на українські позиції виявили COVID-19. Виявили нібито раніше, але станом на 10 вересня з’явилася новина, що Руслан Хомчак уже два тижні перебуває на самоізоляції.
Це чіткий сигнал політикам і президенту, що безпосереднє керівництво армії не хоче і не буде відповідати за рішення в ТКГ. Винним у разі проблем мають стати рядові та офіцери, що командують на позиції.
І саме тут криється вся політика. Прийти на ефір, написати пост у соцмережах чи записати черговий відеоблог, як усе неправильно і погано, готові всі депутати і не тільки. Але коли мова заходить про унормування в законодавчому полі діяльності ТКГ й ухвалення рішень, то ніхто не готовий. Бо ТКГ – це частина гри і завжди можна сказати, що вона не представляє офіційну позицію України. І розуміють це не тільки в Порошенка чи Зеленського. Простіше бавитися далі і заробляти на цьому голоси. А військовики десь там далеко – самі розберуться.
Але рано чи пізно такі ініціативи приведуть до військових дій, а не миру. Військові готові брати на себе відповідальність, але, не маючи офіційно політичної підтримки, не ризикуватимуть, щоб не стати винними у «всіх проблемах». Політики і керівники держави як не були готові брати повну відповідальність у 2014-му, так не готові й зараз.
P.S. Восени 2015 року була чергова перевірка офіцерами штабу бойових позицій нашої роти. Після кількох годин поїздок і зупинок біля магазинів один з офіцерів почав розказувати про громадянську війну, дружбу з Росією та про те, як його брат служить у поліції ДНР. Приїхавши на позицію, цей офіцер почав вичитувати солдатів за погану службу. Він закидав їм, що вони «дурні бандери», що Росія друг, а ми поводимося, як фашисти. Тут почулося клацання затвора. У бік офіцера-критика рушили два бійці. Інші офіцери схопили його під руки і забрали в машину. На другий день керівництво частини подякувало хлопцям за позицію і сказало діяти так завжди. Рапорт у контррозвідку СБУ теж надіслали. Наші військовики знають, як діяти і що робити. Якщо політики сумніватимуться і продовжуватимуть «грати», то ситуація може дуже швидко змінитися.